Умовами стягнення неустойки є невиконання зобов'язання і провина боржника, незалежно від наявності збитків у кредитора. Однак розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Слід зазначити, що у цому випадку зменшення розміру неустойки є правом суду. Разом з тим, ст. 616 ЦК України зобов'язує суд зменшити неустойку, якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора[54].

Виконання спадкового договору може бути також забезпечене за допомогою використання інституту поруки.

За договором поруки поручитель (це може бути одна особа або кілька осіб) частково або у повному обсязі поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку (ст. 553 ЦК України).

Отже, порука - це договір, по якому до зобов'язання основного боржника додатково приєднується зобов'язання іншої особи, що за нього ручається. У випадку неспроможності основного боржника, відповідальність несе особа, що за нього поручилася, тобто поручитель[55]. 

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, (тобто, поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків), якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а в разі пред'явлення до нього позову - подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов'язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора.

Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг.

Таким чином, поручитель у випадку пред'явлення до нього вимоги з боку кредитора, хоча і зв'язаний певними процесуальними обов'язками щодо боржника (має попередити останнього про подання вимог кредитором, залучити боржника до участі у справі у випадку пред'явлення позову), але зберігає своє відносно автономне становище, насамперед, у зв'язку з оцінкою заперечень, що має проти кредитора основний боржник.

Згідно зі ст. 556 ЦК України до поручителя, що виконав зобов'язання, переходять усі права кредитора по цьому зобов'язанню. При цьому обсяг прав кредитора, що переходять до поручителя, відповідають обсягу вдоволених поручителем вимог кредитора по основному зобов'язанню.

У зв'язку з цим виникає питання, чи може поручитель, який виконав за набувача обов'язки по спадковому договору, зайняти його місце і набути право власності на майно відчужувача після його смерті? Очевидно, ні, бо це суперечило б суті даних відносин. Тому такий перехід можливий лише в порядку заміни особи в зобов'язанні, про що йшлося в попередньому розділі.

Якщо боржник виконав забезпечене порукою зобов'язання, то згідно зі ст. 557 ЦК України він має негайно сповістити про це поручителя. Інакше поручитель, що також виконав зобов'язання, має право стягнути з кредитора безпідставно отримане чи висунути регресну вимогу до боржника. В останньому випадку боржник має право стягнути з кредитора безпідставно одержане.

Ст. 558 ЦК України передбачає, що поручитель має право на винагороду за послуги, які він надав боржнику. Проте така плата має бути передбачена договором. Умова про оплату послуг поручителя може бути включена у договір поруки або у момент його укладення, або у процесі виконання такого договору.

Порука припиняється: 1) з припиненням забезпеченого нею зобов'язання. Це пояснюється тим, що порука має акцесорний характер; 2) у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності; 3) у разі, якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем; 4) у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника; 5) після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки[56].

Труднощі являє вирішення питання про можливість використання в якості засобу забезпечення спадкового договору гарантії, суть якої полягає в тому, що фінансова установа, страхова організація (гарант) поручається перед кредитором (бенефіціаром) за виконання боржником (принципалом) свого обов'язку[57]. Іншими словами, гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (ст. 560 ЦК України).

Отже гарантія, як і порука, має на меті залучення до зобов'язання інших осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло би слугувати для задоволення вимог кредитора за основним зобов'язанням, а тому є надійним, твердим забезпеченням виконання зобов'язань.

Характерними ознаками гарантії є те, що вона: 1) має самостійний характер. Зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання; 2) має особливий суб'єктний склад (в якості гаранта можуть виступати тільки банки, інші фінансові установи, страхові організації); 3) не обмежується строком пред'явлення кредитором позовних вимог до гаранта; 4) має оплатний характер;                     5) є безвідкличною[58].

Правовою основою банківської гарантії на території України, крім ЦК, є розроблені Міжнародною торговою палатою Уніфіковані правила по договірним гарантіям в редакції 1978 р., Уніфіковані правила МТП для гарантій на першу вимогу 1992 р., Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р.[59].

Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше, і діє протягом строку, на який вона видана.

Гарантія є безвідкличною, оскільки не може бути відкликаною гарантом, що її видав. Тому з моменту набрання нею чинності гарант стає зобов'язаною перед кредитором особою. Але правило про безвідкличність гарантії має диспозитивний характер; самою гарантією може бути передбачено право гаранта відкликати банківську гарантію при певних умовах. 

При порушенні зобов'язання, забезпеченого гарантією, настає відповідальність гаранта перед кредитором. Разом з тим, зміст ст. 563 ЦК України дає підстави вважати, що така відповідальність настає для гаранта не автоматично, а при пред'явленні до нього відповідної вимоги бенефіціаром. Тобто навіть якщо гаранту стає відомим про порушення зобов'язання принципалом, він може виконати покладені на нього виданою гарантією обов'язки тільки при наявності волевиявлення кредитора.

Слід зазначити, що бенефіціар зобов'язаний звернутися до гаранта з письмовою вимогою про сплату гарантованої грошової суми, а не з позовом. Такою вимогою можуть бути визнані претензія або будь-яке інше подання вимоги в письмовому вигляді, яке б відповідало умовам виданої гарантії. До такої письмової вимоги повинні бути додані документи, вказані в гарантії; в вимозі кредитора повинно бути вказаним, в чому полягає порушення боржником основного зобов'язання.

При незадоволенні вказаних вимог в добровільному порядку кредитор має право звернутися в відповідну судову установу із позовом до гаранта. Це може статися навіть після закінчення строку дії гарантії. Необхідною умовою подання позову при цьому буде наявність письмової вимоги, пред'явленої бенефіціаром в межах строку дії гарантії[60].

Основним обов'язком гаранта є задоволення письмової вимоги бенефіціара, пред'явленої із дотриманням умов гарантії. Поряд з тим ЦК встановлює також супутні цьому основному обов'язку додаткові обв'язки гаранта, пов'язані із розглядом вимог кредитора.

Зокрема, після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами.

Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності - в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії. Поняття "розумний строк" є оціночною категорією. Отже, визнання строку розгляду вимоги розумним має проводитись з урахуванням всіх конкретних обставин, що були супутні такому розгляду[61].

Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. У цьому випадку гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги.

Якщо гарант після пред'явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов'язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника.

Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню (ст. 565 ЦК України).

Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. Проте, встановлюючи межі зобов'язання гаранта, закон         (ст. 566 ЦК України) розрізняє саме зобов'язання гаранта (сплатити суму, на яку видано гарантію) та відповідальність гаранта за невиконання або неналежне виконання ним цього обов'язку: за загальним правилом, відповідальність гаранта за порушення зобов'язання, що випливає з банківської гарантії, не обмежується сумою гарантії, якщо інше не передбачено самою гарантією. Це означає, що при невиконанні чи неналежному виконанні своїх обов'язків гарант, як і будь-який інший звичайний боржник, несе відповідальність в порядку та на умовах, передбачених главою 51 ЦК України "Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання". У цьому сенсі відповідальність гаранта з моменту спливу строку розгляду вимог кредитора нічим не відрізняється від відповідальності боржника за грошовим зобов'язанням. Окрім вимоги про стягнення суми, на яку видана гарантія, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (по суті це вимога про виконання зобов'язання в натурі), бенефіціар вправі вимагати від гаранта сплати також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не буде встановлений договором або законом, а також завдані йому збитки у повному обсязі (ст. 22, 623 ЦК України).