Проблема методології є неминучою для будь-якої науки. І це зрозуміло, адже плідність наукового пізнання, ступінь і глибина його проникнення у сутність досліджуваних явищ і процесів, а зрештою - приріст наукових знань значною, а нерідко й вирішальною мірою залежать від методологічного інструментарію, що використовується дослідниками. Ця проблема набула для пострадянського правознавства особливої актуальності.
Панування довгі роки моністичного матеріалістичного підходу до вивчення правових явищ, негативне ставлення до всіх інших доктрин і теорій, побудованих на відмінних від матеріалізму світоглядних позиціях, перешкоджали використанню здобутків європейської і світової правової теорії і правової культури, збіднювали уявлення про право та його місце в системі засобів соціального регулювання і способів світосприйняття. Тому невипадково увага до проблем методології у вітчизняному, як і пострадянському загалом, правознавстві в останні два десятиліття помітно зросла. Опубліковано низку праць, спеціально присвячених методології правознавства, серед яких слід виокремити передусім монографії Л. Петрової "Фундаментальні проблеми методології права: філософсько- правовий дискурс" та М. Кельмана "Юридична наука: проблеми методології", на базі яких ними захищені докторські дисертації. Проведено декілька наукових конференцій, зокрема й міжнародних, за результатами яких підготовлені та опубліковані відповідні збірники наукових матеріалів.
Зауважуючи помітний прогрес у дослідженні методологічних проблем правознавства, який відбувся у роки української незалежності, разом з тим не можна не помітити, що у цій проблематиці продовжують існувати прогалини, застарілі, спрощені, а часом і просто хибні уявлення.
Серед них, зокрема, й уявлення про співвідношення науки і права та, відповідно, методології правознавства і методології права.
Основна увага в сучасних методоло- го-правових дослідженнях продовжуєзосереджуватися на методології, хоча й надзвичайно важливого, проте лише одного способу освоєння правової дійсності - науково-пізнавального, кінцевим результатом якого є досягнення істинного знання, тобто адекватного відтворення у свідомості суб'єкта пізнання його об'єкта - правової реальності.
Як результат наукового пізнання у вітчизняній, як і загалом пострадянській, юридичній літературі здебільшого розглядається також процес створення юридичних норм.
Хоча, починаючи ще з радянських часів, у загальній теорії права поняття "правотворення" і "правотворчість" не ототожнюються (перше трактується як складний, тривалий і переважно стихійний соціальний процес, а друге - як його інтелектуально-творча, офіційна і завершальна стадія), досі серед правознавців-теоретиків поширена думка, що процес правотворчості відбувається за класичною моделлю наукового пізнання. Відповідно до цієї ідеально-раціональної моделі в процесі нормопроектувальної діяльності збирається, узагальнюється і систематизується інформація про стан правового регулювання тих чи тих суспільних відносин, оцінюється його відповідність потребам розвитку суспільства, вивчаються досвід інших країн, правові і позаправові чинники, що впливають на правове регулювання, виявляються тенденції і закономірності їх розвитку, після чого здобута дескриптивна, пізнавальна інформація трансформується у прескриптивну, приписуючу, тобто переводиться на мову юридичних норм.
Не заперечуючи значення результатів наукового пізнання в обґрунтуванні нормативних актів, зокрема в розробці їх концепцій, наукового обговорення проектів, проведення незалежної наукової експертизи тощо, разом з тим не варто перебільшувати роль науки навіть у процесі правотворчості, а тим більше в становленні, розвитку і функціонуванні права.
Історичний досвід свідчить, що становлення права, як і інших соціальних інститутів, відбувалося "знизу", тобто відповідно до усвідомлення людьми потреби в упорядкуванні відносин між ними на основі співробітництва, взає- моузгодженості поведінки та вирішення соціальних конфліктів засобами, що виключають насильство.
Створена на цій основі система нормативно-правового регулювання розвивалася еволюційно. З покоління в покоління вона продовжувала вдосконалюватися переважно спонтанно в традиційній для того часу усній формі, без будь-якої участі у цьому процесі науки. Остання долучилася до процесу правотворення на значно пізніших етапах правового розвитку, коли правові норми почали набувати письмового вираження, що пов'язується з появою ранньодержавних утворень. Отже, творцями права є не наука і навіть не юристи, а пересічні люди.
Питання про те, чи здатний винятково емпіричний підхід до правотво- рення забезпечити обґрунтованість письмових джерел права та достатні знання про його призначення у суспільстві виникло лише в часи античності. І саме з античних часів почали шукати відповідь на вказане питання в логічно-раціональному, науковому знанні, проте слід зазначити, що навіть тоді призначення права вбачалося у його нерозривному зв'язку із забезпеченням ідеалів справедливості, яке знайшло своє відображення у творах Платона, Аристотеля та інших мислителів давнини. Абсолютизація ролі наукових знань у праві характерна для епохи так званого "сцієнтизму", коли наукова форма сприйняття світу вважалася найдосконалішою і протиставлялася усім іншим, ненауковим формам його освоєння.
Звідси фетишизація методів наукового пізнання, вимога підтвердження будь-яких суджень і обґрунтувань, зокрема й у сфері правового регулювання, емпіричними даними, пошуком істини, закономірностей суспільного розвитку тощо. Інакше кажучи, суспільні науки, у тому числі правознавство, будувалися за образом і подобою природничих, а їх методи механічно поширювалися на соціальні процеси. Проте ще в ХХ ст. стало очевидним, що така методологія не завжди спрацьовує.
І не лише з огляду на те, що наука не всесильна, вона не може дати вичерпні і своєчасні відповіді на всі запитання, які виникають у процесі правотворчо- сті та правозастосовної діяльності, а й тому, що наука не є єдиною, а нині, як вважають деякі автори, й основною формою знання; вона вже не займає того становища, яке їй приписувалося в "епоху сцієнтизму" [1, 131].
Духовно-практичне освоєння соціальної дійсності через її багатоманітність не зводиться до наукового пізнання з його орієнтацією на такі критерії, як раціональність, об'єктивність, нейтральність, верифікованість тощо. Таке освоєння здійснюється також в інших специфічних формах, кожна з яких має відносну самостійність, яка проявляється, зокрема, в наявності власних "приладів" (інструментів) практичної орієнтації в соціальному середовищі. До цих форм найчастіше відносять мораль і мистецтво. Автор цих рядків, услід за окремими представниками зарубіжного загальнотеоретичного правознавства, до специфічних форм освоєння соціальної дійсності (світосприйняття) ще з радянських часів відносить також право [2, 77-98]. Для цього, як видається, є низка підстав.
Як зазначав свого часу визначний німецький філософ права Г. Радбрух, "подібно до того, як наукою є лише те, що робиться - успішно чи ні - заради служіння істині" [3, 445], "право - це дійсність, смисл якої полягає в тому, щоб слугувати правовій цінності, ідеї права... Ідея ж права не може бути чимось іншим, ніж справедливістю" [4, 41-42]. Це означає, що наукове пізнання для права, хоч і має значення, проте не вичерпує всієї його сутності і не визначає його особливостей як специфічної форми освоєння соціальної дійсності. Істинні знання у праві, як, до речі, і в інших формах духовно- практичної орієнтації в соціальному середовищі, важливі не самі собою. Вони набувають значення лише тоді, коли пропущені через призму правових цінностей, концентрованим вираженням яких є загальні принципи права. Поєднання результатів пізнання та цінностей є однією з характерних рис права як специфічної форми освоєння соціальної дійсності [5, 122-165]. Причому ціннісні і пізнавальні елементи у ньому можуть поєднуватися по-різному, у зв'язку з чим правові норми можуть мати істотні відмінності як у науково-пізнавальному, так і в ціннісному відношенні. Як свідчить історичний досвід, пізнавальний момент у правовій нормі може бути виражений викривлено (а інколи навіть виступати як повна ілюзія, що ґрунтується виключно на міфології), а проте її ціннісний зміст відповідати головній упорядковуючій функції права і мати прогресивне значення у регулюванні суспільних відносин.
І хоча сьогодні, в умовах розвинутого наукового знання, про вплив міфології на правове регулювання говорити, звичайно, не доводиться, обстоювати наукову обґрунтованість кожної норми права, вважаючи її втіленням наукової істини, як це мало місце ще порівняно нещодавно [6], також немає підстав.
Для права важливим є не тільки, а часом і не стільки, факт точного відображення у правових нормах матеріальної і духовної дійсності, скільки їх відповідність нагромадженим правовим цінностям та ступінь ефективності впливу цих норм на суспільні відносини, що ними регулюються.
З викладеного випливає, що методологія права не може бути ототожнена виключно з методологією наукового пізнання. Методологія, як відомо, має набагато ширше значення, ніж вчення про принципи побудови, форми і способи наукового пізнання. Це вчення про принципи організації, сукупність способів та прийомів доцільного здійснення будь-якої діяльності, а метод - це спосіб вирішення будь- якого конкретного завдання [7].
По суті, першу спробу осмислити методологію права в більш широкому контексті - як вчення про методи не лише наукового пізнання правових явищ, а й методи практичного використання права - здійснив ще наприкінці 70-х років минулого століття відомий югославський (на той час) теоретик права Р. Лукіч. У своїй книзі "Методологія права" він зазначав, що "практична діяльність у сфері права може набувати двох форм. Перша з них полягає у правотворчості - створення нового, поки що не існуючого права; до другої відноситься реалізація (застосування) створених правових норм... тому видається необхідним дослідити також методи практичного заняття правом - методи його створення і реалізації. Тільки в цьому разі будуть охоплені всі методи використання людьми права" [8, 27].
Поділяючи позиції Р. Лукіча у підходах до методології права [9, 23-25], разом з тим не можемо не зазначити, що методологія права, хоч і розглядається ним як спеціальна методологічна дисципліна, проте ґрунтується переважно на юридикопозитивістському право- розумінні і відноситься до загальної методології пізнання як її складова [8, 8, 54-57, 59-203]. Тобто в кінцевому підсумку методологія права пов'язується ним винятково з пізнанням, результатом якого є встановлення істини.
Проте навіть у такій інтерпретації методологія права, запропонована Р. Лукічем, викликала заперечення Д. Керімова, який написав вступну статтю до названої книги. На його думку, об'єднання наукових і практичних методів у єдиній методології права фактично "роз'єднує і протиставляє їх". Він зазначає: "Насправді ж, наукові методи - не що інше як теоретичне узагальнення практичних методів, а останні - суть продовження, розгортання, конкретизація перших" [10, 13].
Відмінної від Р. Лукіча позиції у трактуванні методології практичної юридичної діяльності дотримується німецький теоретик і філософ права Р. Циппеліус. Він пише: "Якщо "метод" у науці позначає спосіб раціонального, зрозумілого і, отже, контрольованого пошуку відповідей на ще не вирішені питання" [11, 4, 67-124], то в практичній юридичній діяльності, зокрема в застосуванні правових норм, їх тлумаченні, юридичній аргументації тощо, раціональні елементи, хоч і мають місце, "однак не забезпечують бездоганної точності" [11, 4] результатів такої діяльності. Тому, на думку Р. Цип- пеліуса, не варто перебільшувати значення раціонального (тобто наукового. - М. К.) правозастосування, особливо його логічних засобів, "оскільки в праві завжди є елементи, непідвладні передбаченням і прогнозам" [11, 8].