Таке перебільшення особливо помітно проявляється у пострадянській, зокрема вітчизняній, юридичній літературі. Більшість авторів підручників і навчальних посібників з теорії держави і права (так за радянською традицією досі продовжує іменуватися загальнотеоретична юридична наука) методи практичної юридичної діяльності - юридичного тлумачення, вироблення правозастосовних рішень тощо, відносять до власних (приватно- наукових, окремо наукових) методів юридичної науки, зокрема теорії держави і права, тобто до методів, що вироблені нею і використовуються лише у її межах. Такі власне наукові методи часто іменуються формально- юридичними, техніко-юридичними або догматичними [12, 15-16; 13, 20; 14, 33-34; 15, 40]. Вони використовуються для пізнання внутрішньої форми правових явищ і процесів, зокрема й при тлумаченні юридичних текстів [15, 40].
Інші автори до приватно-наукових (конкретних) методів теорії держави і права відносять герменевтичний (тлумачний, пізнавально-процедурний) метод, який "допомагає досягнути ясності в прочитанні текстів правових документів і роз'ясненні їх внутрішнього змісту..." [16, 33].
Нарешті, окремі теоретики права в системі методології теорії держави і права виокремлюють особливий інтерпретаційний підхід, що охоплює методи юридичного тлумачення, з допомогою якого "виявляється істинний зміст і конкретний смисл норми права, а також визначається і роз'яснюється воля держави, що міститься в юридично обов'язкових веліннях" [17, 49-51].
Попри певні термінологічні відмінності, по суті, всі названі автори єдині у тому, що методи юридичної інтерпретації, вироблення правозастосов- них рішень, юридичної аргументації тощо - це методи наукового пізнання.
Тим часом, як підтверджує той же історичний досвід, природа вказаних методів, як і методологія права загалом, набагато складніша.
Ще з часів античності відомий вислів "jus est ars boni et auqui", який належить давньоримським юристам (за одними джерелами - Цельсу, а за іншими - Ульпіану). З цього вислову починаються дигести римського імператора Юстиніана.
Латинське слово "ars" у цьому вислові має щонайменше два значення - "наука" і "мистецтво", що дало підстави одним авторам на пострадянському просторі перекладати наведений вислів як "право є наукою про добро і справедливість" [18, 260], а іншим - як "право є мистецтвом добра і справедливості" [19, 33; 20, 744]. Ні перше, ні друге трактування згаданого вислову не отримало при цьому більш- менш визначеного змістовного наповнення щодо зв'язків права з наукою і мистецтвом. Основна увага як в першому, так і в другому випадку зосереджується на його зв'язках із категоріями добра і справедливості.
На відміну від пострадянського простору, де за традицією значення науки, як зазначалося вище, продовжує абсолютизуватися, на Заході право здавна розглядається як феномен, що поєднує в собі елементи як науки, так і мистецтва. Таке поєднання характерне для всіх рівнів буття права - від формування загальних принципів права, більшості з яких ми маємо завдячувати судовій практиці, конструювання відповідних теорій, формулювання юридичних норм до класифікації юридичних фактів, розв'язання спірних ситуацій та ухвалення правозастосовних рішень [21, 22].
Особливо виразно вплив засобів і прийомів мистецтва проявляється в процесі юридичного тлумачення, що визнавалося ще в Стародавньому Римі. До прибічників розгляду тлумачення як мистецтва належав також творець теорії інтерпретації, німецький філософ, філолог і теолог Ф. Шлейєрмахер [22, 76], з іменем якого пов'язаний розквіт розробки проблем герменевтики у ХІХ ст. Багато прихильників такого погляду на природу тлумачення є в сучасному правознавстві, щоправда, переважно зарубіжному. Як синтез науки і мистецтва розглядається також герменевтика.
На Заході також є правознавці, які зовсім заперечують в юридичному тлумаченні не лише елементи наукового пізнання, а й пізнання взагалі. Так, почесний професор університету Париж Х - Нантер М. Тропер вважає, що "теорія тлумачення є винятково функцією волі" [23, 191], тобто ґрунтується не на пізнанні, а на волевиявленні суб'єктів тлумачення (тлумачів). Мабуть, можна піддавати певному сумніву таку категоричну позицію автора, проте не можна не погодитися з ним у тому, що теорія тлумачення, яка закликає шукати "істинний" смисл тексту за допомогою методів пізнання (особливо поширена, як зазначалося, у пострадянському правознавстві), є досить вразливою. Вона не враховує того, що теорія тлумачення може ґрунтуватися на різних концепціях "смислу". Смисл може бути зведений до намірів авторів тексту; до об'єктивного смислу самого тексту, незалежного від наміру його авторів, але залежного від значення слів, які використовуються у повсякденному спілкуванні або в юридичній термінології; від соціальної чи політичної функції тексту або від місця цього тексту в нормативній системі [23, 193]. М. Тропер зазначає: "Оскільки кожний із цих варіантів, у свою чергу, може бути підданий численним інтерпретаціям, то видається, що ідея про "єдиний істинний смисл" просто позбавлена будь-якого значення" [23, 193].
Для поглибленого осмислення особливостей методології права істотне значення має поняття розуміння, яке дозволяє розширити наші уявлення про можливості освоєння людиною навколишнього середовища. Як зазначається у літературі, присвяченій методології, на відміну від пізнання, що вирішує питання про природу об'єкта, поняття розуміння вирішує проблему суб'єкта [24, 99]. Воно, хоч і міститься в одному ряду з пізнанням, проте не тотожне йому. Розуміння передбачає врахування в освоєнні соціальної дійсності не лише суб'єктно- об'єктних відносин, характерних для пізнання, а й суб'єктно-суб'єктних відносин, тобто ролі суб'єктивного в практичному перетворенні об'єктивного [24, 99].
Світоглядні позиції суб'єкта, його моральні і політичні погляди, менталь- но-цивілізаційні особливості, стиль правового мислення особливо важливе значення мають у правозастосовній і правотлумачній діяльності. Пристосування юридичної норми, яка має загальний характер, до конкретної правової ситуації вимагає від суб'єктів тлумачення врахування безлічі чинників - самого змісту норми, яка застосовується, її відповідності загальним принципам права та іншим цінностям, суспільним реаліям тощо. Сам собою закон ніколи не є єдиним і достатнім для прийняття правового, обґрунтованого рішення.
Подібно до акторів чи музикантів, що мають безліч способів зіграти п'єсу чи музичний твір у власній інтерпретації (обробці, аранжуванні), які не завжди точно відтворюють авторський текст, суб'єкти тлумачення - "правові актори" також, як правило, "грають" "п'єсу закону" більшою чи меншою мірою відмінно від його буквального тексту, яким його написав законодавець. Головне полягає у тому, щоб така гра "правових акторів" не порушувала загальної гармонії права, тобто узгоджувалася з "музикою" правової системи. У зв'язку з цим не можна не згадати сформульовану свого часу Ф. Шлейєрмахером основну мету гер- меневтичного методу: інтерпретатор повинен зрозуміти автора та його працю краще, ніж він сам її розуміє [25, 6], що набуває все більшого поширення в юриспруденції. Чи не най- влучнішим у цьому аспекті є висловлювання Г. Радбруха про те, що "інтерпретатор може розуміти закон краще, ніж його творець, закон може бути мудрішим, ніж його автор - він, власне, мусить бути мудрішим, ніж його автор" [4, 107].
Поєднання у праві методів науки і мистецтва переконливо демонструє судовий розгляд, щодо природи якого продовжуються дискусії. Що він собою являє - виключно раціональну діяльність, де панують логічні побудови, властиві науці, чи діяльність, що більшою мірою ґрунтується на поза- раціональних складових, притаманних мистецтву? Думки з цього питання істотно різняться. Одні автори вважають, що суть судового розгляду визначає логіка, а тому він не особливо відрізняється від наукового пізнання. Такі погляди досить поширені на пострадянському просторі. По суті, вони є продовженням радянської доктрини теорії доказів та концепції "об'єктивної істини" в судовому процесі, проникнутої, як слушно зазначає О. Александров, "надмірним техніцизмом і логізмом", притаманним передусім природно-науковим дослідженням [26, 496]. Навіть у суспільних науках до використання поняття "об'єктивна істина" слід ставитися досить обережно, пам'ятаючи про істотне значення у них "суб'єктивації" об'єкта дослідження з боку самого дослідника, що є однією з визначальних особливостей наукового пізнання в суспільствознавстві. Тим більше, що це стосується судового процесу, побудованого, як відомо, на принципі змагальності. Роль людського чинника у ньому часто є вирішальною.
У зв'язку з цим багато дослідників, принаймні на Заході, дотримується думки, що будь-який судовий процес не є послідовно логічним, тобто підпорядкованим наперед визначеним логічним актам. У ньому переважають швидше закони мистецтва, ніж науки. Зокрема, американські дослідники Б. Дейнет і Б. Богоч зазначають, що судовий розгляд значною частиною розігрується як п'єса, в якій його учасники діють як актори. В основі цієї п'єси лежить конфлікт двох версій реальності, і розвивається вона не стільки за законами логіки, скільки за законами жанру, який у цьому разі ближчий до "драми", оскільки в судовому процесі вирішується доля людей [27, 37-38]. І вирішують цю долю також люди з притаманними їм особливостями сприйняття почутого в судовому засіданні, його оцінки, стилю мислення, емоціями і переживаннями. Це накладає на судовий процес істотний відбиток позараціональних, психологічних чинників, без яких уявити правосуддя неможливо.
Можна, очевидно, дискутувати з приводу зведення судового змагання виключно до "словесної бійки, безжалісної і майже завжди брудної", в якій кожна зі сторін прагне лише до досягнення власної егоїстичної мети, як ще на початку минулого століття характеризував його відомий правознавець Л. Владимиров [28, 23, 169, 174]. Проте навряд чи можливо заперечити його ж слова, що судове змагання - "це не науковий спір", учасники якого своєю єдиною метою ставлять досягнення істини.
Суть судової аргументації, як писали свого часу Х. Перельман і Л. Ольбрехт-Титека, пояснює не стільки логіка, скільки риторика, яка, в свою чергу, вимагає слухачів [29, 6]. У зв'язку з цим не можна не погодитися з О. Александровим, що "ключовий фактор в розумінні природи риторичної аргументації - це фактор аудиторії" [26, 481]. Мета сторін у судовому процесі полягає у переконанні суду в правильності власної версії, а не в виробленні на основі діалогу спільної версії чи підтриманні версії противника. Тому вони піклуються передусім про посилення своїх доказів і послаблення доказів противника. Для цього використовуються різні методи й аргументи - аналіз фактів, суперечностей з позиції противника, реконструкція минулих подій, звернення до різних психологічних способів впливу на аудиторію, прийомів ораторського мистецтва тощо. Звичайно, при цьому звертаються до надбань як логіки, так і діалектики, герменевтики та інших галузей знань. Проте якщо наукові докази ґрунтуються на аксіомах, отже, є істинними в формально-логічному значенні, докази сторін судового процесу випливають із загальних припущень, таким чином, є не більш ніж правдоподібними [26, 482].
Це свідчить про те, що роль "об'єктивної істини" в судовому процесі не варто перебільшувати. Якби, уявімо, адвокат ставив за мету лише встановлення "об'єктивної істини", він фактично ухилявся б від виконання своєї основної функції - захисту свого клієнта (підзахисного). Не обмежується виключно пошуком істини і буквою закону при обґрунтуванні своєї позиції також обвинувач. Завдання ж суду полягає у тому, щоб зважити аргументи сторін і зробити вибір на користь однієї з них. Такий вибір відбувається здебільшого на основі не математично точної реконструкції минулих подій, а найбільш переконливого доведення їх вірогідності.