Під повнотою дослідження розуміють правильне і повне визначення предмета доказування, повне з'ясування всіх обставин, які підлягають доказуванню у справі, збирання, перевірку та оцінку всієї сукупності доказів, що належать до цієї справи. Об'єктивність дослідження в кримінальному процесі означає, що суд, прокурор, слідчий та особа, яка проводить дізнання,

повинні проявити неупередженість у збиранні, перевірці та оцінці доказів, безсторонність щодо всіх учасників процесу та інших осіб, які беруть участь у справі. Органи, що ведуть процес, повинні уникати як обвинувального, так і виправдувального ухилів.

Об'єктивний, неупереджений підхід до вирішення кримінальної справи - моральний обов'язок слідчого, прокурора та суду. Вивчаючи матеріал справи з метою підтримання державного обвинувачення, прокурору треба пам'ятати, за яких умов вони були одержані. Розкриття та розслідування злочинів - це складний та тривалий процес. При цьому трапляються помилки, відхилення від істини, сумніви і все те, від чого не застрахований навіть досвідчений слідчий.

Проте достовірність, повнота та об'єктивність можуть бути встановлені тільки внаслідок ретельної перевірки всіх реальних версій, спростування помилкових і підтвердження правильних пропозицій слідчого. Впоратися з цим може тільки слідчий, який самокритично може поглянути на себе, свої дії і проблему, яку вирішує, з боку. На нашу думку, при вивченні кримінальної справи державним обвинувачем також має бути присутній неодмінний елемент пізнання - фактор сумніву.

Упередженість часто лежить в основі порушення закону. Упевнений в правильності своєї версії про винність обвинуваченого, слідчий помилково думає, що він діє в інтересах справи і може допустити порушення, які обмежують права обвинуваченого.

У зв'язку з цим іншим напрямком у пізнавальній діяльності державного обвинувача є встановлення того, чи не були допущені під час досудового слідства порушення кримінально-процесуального закону. Вони можуть бути суттєвими, якщо обмежили гарантовані законом права учасників процесу або іншим шляхом перешкодили повному, об'єктивному дослідженню обставин справи і вплинули або могли вплинути на правильне вирішення справи.

Важливим щодо оцінки об'єктивності та повноти є питання про тлумачення сумнівів. Усі обґрунтовані сумніви, які не вдається усунути, тлумачаться на користь обвинуваченого. Сумніви у винності обвинуваченого (підсудного) можуть виникнути як у випадках невпевненості в достовірності тих чи інших доказів, так і у випадках, коли зібраних доказів недостатньо для того, 38 щоб цілком обґрунтувати висновок про факт, який є одним із необхідних елементів в обвинувальній тезі. Не слід думати, що питання про сумніви вирішуються тільки на заключному етапі доказування. Такі сумніви можуть виникати і в процесі самого доказування як під час досудового, так і на стадії судового слідства. Стосовно питання тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого заявляли свої позиції як процесуалісти, так і криміналісти.

Так, М. С. Строгович твердить: "Якщо при розслідуванні або вирішенні кримінальної справи якісь обставини викликають сумніви, той чи інший факт допускає можливість різного його тлумачення та пояснення, ті чи інші докази не створюють повну упевненість в їх достовірності, - ці сумніви повинні тлумачитись на користь обвинуваченого, рішення має бути прийняте в інтересах обвинуваченого"^[15]. Правильне рішення, на наш погляд, з питань факторів, які породжують сумніви, пропонує А. І. Ларін: "В обвинувальному висновку, не повинно бути місця для безпідставних тверджень та імовірних висновків. Усі сумніви, все те, що лише можливе, але не достовірне, має бути відсторонено"^[16].

Вважаємо, що саме за позиції оцінки істинності й достовірності доказів необхідно підходити до вирішення багатьох питань доказування, в тому числі й за вирішення сумнівів, які при цьому виникають. Дослідження доказів має мету: а) пізнання, розкриття змісту доказів; б) перевірки достовірності існуючих фактів - доказів; в) встановлення узгодженості доказів. Така схема є логічною і повинна застосовуватися на всіх етапах дослідження доказів, зокрема і на етапі підготовки державного обвинувача до підтримання обвинувачення в суді.

Правильне розуміння категорій: істина - неправда; достовірність - правдоподібність - обов'язкові атрибути дослідження доказів кожною уповноваженою на це особою. Не випадково розуміння істини є одним з основних в теорії доказів. Це виявляється як у тому, що істинність є кінцевою метою доказування, так і вказівок на необхідність використання методів та прийомів, що гарантують пізнання істини, про критерії обставин істини, що встановлюється в процесі доказування.

Поряд з категорією істини в теорії доказів є поняття достовірності цих доказів. Співвідношення істини та достовірності неодноразово служило предметом аналізу в юридичній літературі^[17]. При розмежуванні цих понять звертається увага на те, що категорії істини або неправдивості відображають суть наших знань, а достовірність - правдоподібність - форму передачі цих знань. "Істина об'єктивна, - зазначає П. В. Копнін. - її зміст не залежить від свідомості людини, не змінюється залежно від доказів"^[18].

Дійсно, зміст істини не залежить ні від свідомості людини, ні від їх доказування. Разом з тим, сприяння цієї істини значною мірою залежить від того, в якій формі вона подається: достовірній чи правдоподібній. Якщо істина - це знання, що відбивають об'єктивну дійсність, то поняття достовірності вказує на її обґрунтованість, шлях, яким досягається ця істина, на її формування. Саме достовірність є основною вимогою до знань, які одержують у процесі доказування.

Достовірність - це доказана, обґрунтована істина, тобто форма передачі істини, її існування. Достовірність висновків слідчого, прокурора, суду означає, що ці висновки не тільки істинні самі по собі, але і відповідають дійсності, вони доведені та обґрунтовані, а особи, що оперують цими доказами, переконані в їх істинності й сприймають їх як фактичні дані (реальні обставини), а не припущення.

Недостовірність - це кількісна можливість існування цього факту, явища, обставин, проблемного міркування про можливості існування факту. Недостовірні знання не можуть мати доказового значення. Словесні інтерпретації: "можливо недостовірно", "дуже недостовірно", "недостовірність високого ступеня" і т. ін. - нічого не вирішують. Це якісні характеристики, які піддаються оцінці за допомогою об'єктивних критеріїв.

Достовірність або недостовірність висновків слідчого, суду, прокурора залежать як від достовірності або недостовірності посилань і знань, що їх обґрунтовують (дані, які знаходяться у справі), так і від логічної форми висновку. Для того щоб мати можливість дійти достовірного висновку, повинні бути достовірними і тези (основні знання, посилання), аргументи (обґрунтування знань).

Таким чином, недостовірний висновок є наслідком проблематичного характеру, основного або обґрунтовуючого знання. Звідси виходить, що дослідження та оцінка доказів, у тому числі виникаючі сумніви, вимагають чіткого уявлення про те, достовірно чи недостовірно встановлені докази; якщо недостовірно, то в чому причина цього; недостовірна теза (посилка) чи недостовірні аргументи, які знаходяться у справі, або те й інше. Чітке розуміння цього дає можливість державному обвинувачу розібратися з доказами, які він аналізує, вибрати з них ті, що є на його погляд істинними і достовірними, визначити шляхи можливого переходу недостовірних відомостей у достовірні, якщо це можна вирішити шляхом судового слідства.

Недостовірна інформація неповна. У міру накопичення інформації (в судовому доказуванні - доказова інформація) підвищується ступінь недостовірності. При цьому цінною є та інформація, яка підвищує недостовірність на шляху до достовірності. Вона має містити нові відомості про предмет доказування, а не просто збільшувати кількість інформації про факт, який має місце.

Необхідно звернути увагу на те, що прокурор при дослідженні матеріалів справи, при підготовці до підтримання державного обвинувачення повинен постійно аналізувати достовірність тези, аргументів. Теза доказів завжди має бути точно визначеною і постійною. Впродовж процесу дослідження змісту доказів прокурор повинен мати чітке уявлення про те, що доказується конкретним фактом, чи не має місця підміна однієї тези іншою. В іншому разі це приведе до логічної помилки. Від подібних випадків слід відрізнити такі варіанти, коли здійснюється свідома заміна тези, тобто, коли прокурор (слідчий, суд) приходить до висновку, що докази фактично встановлюють інший факт, а не той, який намагались доказати спочатку. Шлях перевірки достовірності доказів проходить перевірку достовірності джерела доказування (носія інформації відносно доказів) до встановлення достовірності знань про докази.

Усе це свідчить, що не тільки кінцевий результат має бути істинним, але і шлях, який веде до його досягнення, також мусить бути істинним. Можливість встановлення істини за справою узгоджується з моральною метою охорони прав та інтересів підсудного й інших учасників кримінального процесу, забезпечується доказуванням по справі державним обвинувачем. Для того щоб був законний, а отже і моральний вирок суду, необхідно, щоб увесь шлях, який йде до цього кінцевого (для відповідної стадії процесу) висновку, також був законним і моральним. Шлях цей складається із зібрання, дослідження та оцінки доказів. Доказування - це спосіб переконання в істинності. Значна частина державних обвинувачів розуміє свою мету - переконати суд і сприяти йому у винесенні судового рішення, яке ґрунтується на законі.

Слід визнати, що в поняття "докази" законодавець вклав значний моральний потенціал. Збір, дослідження та оцінка доказів - складний пізнавальний процес, на кожному етапі якого поєднуються такі аспекти психологічної діяльності слідчого, як пізнавальна, посвідчена та конструктивна. Разом з тим процесу пізнання притаманний процес оцінки, який постійно його супроводжує. Оцінена діяльність супроводжується діяльністю державного обвинувача на усіх етапах доказування і ґрунтується на добросовісності, об'єктивності, неупередженості суб'єкта оцінки. Ці моральні вимоги значною мірою збільшуються, коли йдеться про оцінену діяльність слідчого, прокурора і суду.

Наслідком такої оціненої діяльності є формування в кожного з них внутрішнього переконання. Відносно діяльності слідчого можна вести мову про поетапне формування у нього внутрішнього переконання. Спочатку на стадії порушення кримінальної справи - про наявність ознаків складу злочину, потім - щодо причетності певної особи до здійснення злочину і у міру зростання внутрішнього переконання, яке знайшло своє відображення в обвинувальному висновку, стосовно визначення усіх елементів предмета доказів за цією кримінальною справою.

Для державного обвинувача формування внутрішнього переконання - це такий же обов'язковий елемент як для слідчого, так і судді. Це необхідна складова його діяльності відносно доказування, переконання суду. Обґрунтовуючи таке твердження,