В.  М. Савицький зазначає: "Внутрішнє переконання у винності 42 абсолютно необхідне прокурору, який приступив до здійснення своєї функції в суді першої інстанції. Це положення залишиться в силі незалежно від умов, за яких формувалося переконання прокурора в тій чи іншій конкретній процесуальній ситуації"^[19]. При цьому автор не виключає, що переконливість прокурора під час судового розгляду може суттєво похитнутися при зміні тієї фактичної бази, на основі якої виникла ця внутрішня переконливість. Звідси він робить висновок про те, що внутрішнє переконання державного обвинувача не є чимось незмінним. Прокурор повинен допускати можливість змін його внутрішніх переконань відповідно до встановлених фактів, інакше не можна казати про його об'єктивність. Разом з тим можливість змін внутрішніх переконань державного обвинувача не може позбавити його якостей категоричності та закінченості.

Правильне уявлення суті внутрішнього переконання необхідно прокурору для розуміння того, що внутрішнє переконання - це і процес дослідження, і його результат. Звідси процесуальний та моральний обов'язок державного обвинувача, який здійснює таку оцінку, проводити її шляхом самостійного дослідження доказів і не перекладати іншому.

Відсутність у прокурора права перекладати на інших осіб оцінку доказування дає підстави тлумачити внутрішнє переконання як самоствердження прокурора, формування ним особистого погляду на фактичні обставини справи, як необхідність, що випливає з його професійного і морального обов'язку.

На жаль, практика свідчить, що останнім часом трапляється все більше випадків, коли при розслідуванні злочинів у сфері господарської діяльності слідчі призначають "правові" або "юридичні" експертизи. Це пояснюється відсутністю у слідчих економічних, а інколи і юридичних знань, тому вони намагаються їх замінити призначенням експертиз, на вирішення яких ставлять правові питання: кваліфікація злочину, законність (незаконність) економічних дій, угод та ін. Розв'язування таких питань належить до компетенції слідчого, а не експерта.

Ця ситуація значно поліпшилася, коли у КПК України (ст. 128¹) з'явилась норма про участь спеціаліста при проведенні слідчих дій. Спеціаліст - це не заінтересована в справі особа, яка має відповідну освіту, або володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями чи навичками, використовуючи їх, сприяє слідчому у виявленні, закріпленні та вивченні доказів, дає пояснення з приводу спеціальних питань, які виникають при проведенні слідчої дії.

На вимогу учасників процесу, в тому числі державного обвинувача, спеціаліст дає усні чи письмові консультації з питань, що потребують спеціальних знань.

Така консультативна діяльність спеціаліста може бути визнана як допустимою, так і необхідною. Це дуже важливо, якщо враховувати сучасні зміни у законодавстві, а також дефіцит кваліфікованих кадрів у правоохоронних органах. На нашу думку, державному обвинувачеві таку допомогу спеціаліста необхідно широко застосовувати.

Важливе значення в судовому слідстві мають планування і побудова версій. На жаль, маємо рідкісні випадки, коли державні обвинувачі складають докладний план обвинувачення, заздалегідь готують запитання підсудним, свідкам, експертам та іншим учасникам процесу.

Повнота слідства означає встановлення всіх обставин, які підлягають доказуванню по справі. Обставини, які мають значення за справою, автори теорії доказів у кримінальному процесі пропонують таку кваліфікацію:

"а) обставини, які входять у предмет доказування (в тому числі факти), що становлять предмет доказування і використовуються для доведення інших обставин, які входять до нього);

б) обставини, які не входять у предмет доказування, якщо їх дослідження становлять проміжний етап доказування;

в) обставини, які необхідно встановити для виявлення доказів;

г) обставини, знання яких є необхідними для перевірки та оцінки доказів;

д) обставини, які спростовують інші версії, крім однієї"^[20].

Якщо до перелічених обставин додати зміст предмета доказування, що поєднується з деталізацією кожного з елементів складу злочину, тоді буде зрозумілою і фактична сторона належного вивчення кримінальної справи прокурором, який бажає повною мірою з'ясувати все вищезазначене.

Діяльність прокурора щодо аналізу визначених обставин повинна реалізовуватися при підготовці ним допоміжних матеріалів, які зможуть йому допомогти при підтриманні державного обвинувачення в судовому розгляді. Можливо, це необхідні витяги зі справи; допоміжні таблиці, які відображають взаємозв'язки епізодів злочинної діяльності; зв'язки злочинців між собою та інше. Такі матеріали нададуть прокуророві допомогу при підтриманні державного обвинувачення.

Особливу увагу з урахуванням гарантій охорони прав та інтересів особи необхідно звернути на повноту з'ясування обставин, які належать до особистості підсудного. Обов'язкові ознаки суб'єкта злочину - осудність і досягнення певного віку - мають бути встановлені та доказані в першу чергу. Потім необхідно визначити обставини, які впливають на ступінь та характер відповідальності підсудного, а також інші обставини, що характеризують його особистість. При цьому важливими є обставини, які необхідно з'ясувати, і які передбачені у статтях 66, 67 КК України як такі, що пом'якшують або обтяжують покарання. Моральний обов'язок прокурора по встановленню цих фактів підкріплюється вимогами закону.

Розглядаючи злочини, вчинені неповнолітніми, прокурор повинен визначити їхній вік, стан здоров'я та рівень розвитку, інші соціально-психологічні риси особи, які треба враховувати при індивідуалізації відповідальності чи обрання заходу виховного характеру. Крім цього, необхідно з'ясовувати умови життя та виховання неповнолітнього, наявність дорослих підмовників і співучасників злочину та ін. (ст. 433 КПК). Виконання цих вимог слід розглядати як додержання норм процесуального закону та моральних принципів з боку державного обвинувача.

Відомі вимоги закону про необхідність виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК), з морально- етичних позицій в першу чергу повинні розглядатися відносно особи підсудного.

Наміри особи, в тому числі й злочинні, її світогляд, звички, погляди, дії формуються під впливом зовнішнього середовища, інших фактів, обставин, які сприяють реалізації злочинних намірів.

Враховуючи вищевикладене, в літературі пропонується при вивченні причин та умов, які сприяли вчиненню злочину, визначити три групи обставин:

1.  обставини, які сприяють формуванню антигромадських, індивідуальних намірів;
2.  обставини, які сприяють перетворюванню цих намірів у злочинний умисел або злочинну необережність;
3.  обставини, які створюють сприятливі умови для підготовки та здійснення суспільно небезпечних діянь, а також для настання злочинних наслідків^[21].

Діяльність по збиранню, перевірці та оцінці доказів переважно базується на моральних принципах прокурора. Він повинен враховувати обставини, які викривають, та ті, що виправдовують підсудного, а також обставин, що пом'якшують чи обтяжують його відповідальність.

Від професійної та моральної позиції прокурора значною мірою залежить правильне вирішення питання про задоволення можливих клопотань підсудного та інших учасників процесу, провадження необхідних слідчих дій у судовому розгляді.

Об'єктивність дослідження доказів не сумісна з обвинувальним ухилом, який може виявляти себе по-різному: ігнорування пояснень обвинуваченого; бездіяльність відносно перевірки версії обвинуваченого; поверховий аналіз доказів, які викривають або виправдовують особу; порушення прав обвинуваченого на захист. Це положення стосується обвинувального ухилу в період досудового слідства. Тому завдання державного обвинувача і стосується перевірки того, чи не було такого ухилу під час досудового слідства; які клопотання заявлялись обвинуваченим та його захисником і якою мірою вони задоволені слідчим.

Про обвинувальний ухил необхідно говорити і в іншому плані. Так, О. Я. Сухарєв зазначає: "Відсутність чіткого розмежування функцій правосуддя і функції кримінального переслідування породжувала так званий обвинувальний ухил, який явно визначався в однобічно спрямованій активності суду"^[22].

Зміни у кримінально-процесуальному законодавстві цілком позбавили процесуальну базу такого явища. У ст. 16¹ КПК "Змагальність і диспозитивність" не тільки проголошується принцип змагальності, але і демонструються гарантії її виконання: при розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на один і той самий орган чи одну і ту ж особу; функція розгляду справи покладається на суд; державне обвинувачення в суді здійснює прокурор, а у випадках, передбачених цим Кодексом, - потерпілий або його представник; захист підсудного здійснює сам підсудний, його захисник або законний представник. Прокурор, підсудний, його захисник чи законний представник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники беруть участь у судовому засіданні як сторони і користуються рівними правами та свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом; суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Сторони обвинувачення та захисту є рівноправними перед судом. Положення, закріплені законодавством, дуже важливі, але їх реалізація вимагає зусиль з боку державного обвинувача.

У першу чергу він сам повинен віддавати собі звіт у тому, що виключення обвинувального ухилу з його боку вимагає відсутності упередженості в оцінці доказів, уважного вивчення всіх документів і контраргументів. Його завдання у судовому засіданні - об'єктивно подати докази суду так, щоб у того також не виникло обвинувального нахилу. Чітке виконання норм КПК вимагає підвищеної відповідальності в цій частині.

Моральна позиція прокурора, яка дає змогу виключити ці негативні явища, має виявлятися в його неупередженості при перевірці доказів, у відсутності особистих симпатій та антипатій. До цього часу мова велась про внутрішнє переконання прокурора, в основному торкалися процесу перевірки доказів. Але значно більшою мірою ці питання знаходять свій вияв і при оцінці доказів з боку прокурора. Оцінка доказів, міркування про їх достовірність та значення формуються з позицій суб'єктивних та об'єктивних чинників. На стадії завершення оцінки доказів внутрішнє переконання прокурора, яке ми до цього розглядали як процес оцінки доказів, повинно стати внутрішнім переконанням як результат цієї оцінки.

Внутрішнє переконання прокурора є достовірним по формі, коли воно стає категоричним однозначним висновком. Однознач

ність з позиції логіки означає неможливість протилежної або іншої думки по тих же фактах. Однозначність з позиції психології означає відсутність у прокурора будь-яких сумнівів у правильності зробленого ним висновку. Сумніви, як неминучі супутники об'єктивності, мали та мають місце на стадії дослідження та оцінки доказів. На час формування кінцевого внутрішнього переконання вони повинні бути відсторонені перевіркою тих фактів, які породжували сумніви.