1. Історично завдання та функції державного банку формувались на межі банківської діяльності та фіскальної діяльності, тобто банківської установи та державного казначейства. Діяльність державних банків була спрямована здебільшого на виконання делегованих державою повноважень у сфері здійснення розрахунків, стягнення податків, здійснення публічних видатків, кредитування, а подекуди, здійснення управління державним майном (активами). Отже мета діяльності державного банку первинно мала публічно-правову природу.
2. Історичні дослідження дозволили також сформулювати певні закономірності у створенні та функціонуванні державних банків, а саме:
   • виключно державна політика (або політика правлячої верхівки) формує та визначає розвиток і діяльність державних банків;
   • управління державними банками здійснюється службовцями, обрання на посаду яких обумовлюється їх відповідністю певним соціальним та професійним вимогам;
   • очевидними є привілеї державного банку, порівняно із приватним сектором (звільнення від оподаткування, або податкові пільги; обов'язок певних категорій клієнтів здійснювати певні види операцій саме за допомогою державних банків);
   • вплив на формування цін на фінансовому ринку в цілому, а також формування певного стандарту якості тих чи інших послуг, їх видів тощо;
   • за посередництвом державних банків виразнішою стає соціальна функція банківської діяльності, зокрема, доступність банківських послуг для різних соціальних груп населення;
   • державні банки здійснювали функції державного кредиту, а іноді це було домінуючим фактором для держави на користь державних банків.
3. Здійснений аналіз відносин, які виникають з приводу діяльності державних банків, свідчить про достатні підстави вважати, що ці відносини перебувають у площині "публічних фінансів". Оскільки:

• форма власності статутного капіталу державних банків є державною, а також завдання та функції державних банків реалізуються за прямої або гарантованої участі держави, що має фінансовий вимір (за рахунок коштів бюджету);
• діяльність державного банку пов'язана із досягненням визначених державою специфічних завдань на ринку фінансових і банківських послуг з метою задоволення суспільних і державних потреб та інтересів у відповідній сфері. Домінуючим у цих відносинах є публічний інтерес, а не корпоративний;
• діяльність державних банків пов'язана із реалізацією певних видів державних гарантій для відповідних категорій юридичних та фізичних осіб, резидентів та нерезидентів; доступністю банківських послуг для різних категорій населення; здійснення кредитних, розрахунково-касових та інших банківських операцій (банківського обслуговування), визначених, у належній правовій формі, секторів економіки, галузей народного господарства тощо;
• відносини з приводу створення державних банків, їх спеціалізації, збільшення чи зменшення їх статутних фондів, визначення державних гарантій, державних програм тощо регулюються методом владних приписів уповноваженими органами держави;
• правовий статус державних банків має бути визначено у спеціальному законодавстві.

       Отже, відносини з приводу реалізації правового статусу державних банків, а також щодо їх створення, реорганізації, ліквідації тощо мають значний фінансово-правовий вплив. Ті ресурси, які складають: статутний капітал державних банків, державні гарантії, прибутки державних банків тощо - є частиною публічних фінансів, що складаються із державних фінансів, а також приватних. Та в силу державних гарантій відповідних операцій, створення відповідних фондів з цією метою - мають особливе суспільне значення і обумовлюють фінансово-правове регулювання.

1. Зважаючи на об'єктивну потребу докладного правового регулювання без винятку усіх відносин, що становлять інститути фінансової системи держави, та ґрунтуючись на усталених підходах до визначення фінансової системи, запропоновано нові критерії визначення фінансової системи держави в конкретний історичний період. А саме: 1) За  організаційно-правовою формою: а) Бюджет. б) Позабюджетні державні цільові фонди, а також інші спеціалізовані фонди, що створюються та функціонують за рахунок централізованих фондів коштів або обов'язкових платежів для задоволення та виконання завдань та функцій публічного характеру. в) Фонди державних (муніципальних) фінансових установ та державних (муніципальних) банків. г) Фінанси підприємств. ґ). Фінанси господарюючих суб'єктів. 2) За матеріальним змістом відносин: а) Фінансування. б) Запозичення. в) Страхування. г) Заощадження.
2. Аналіз проблем правового статусу державних банків в Україні засвідчив доцільність долучити до інститутів фінансової системи держави інститут заощаджень. Інститут заощаджень визначено як групу однорідних суспільних відносин з приводу розміщення частини доходу населення, яку не використовують на поточне споживання, а накопичують у відповідних, передбачених нормативно-правовими актами формах: депозитні рахунки, цінні папери тощо, щоб використати їх у майбутньому. Потреба виділення такого інституту обумовлюється унікальністю функції заощадження і тим, що її не поглинає жоден інший фінансовий інститут.
3.  Сьогодні можемо стверджувати, що правове регулювання відносин у сфері реалізації статусу державних банків в Україні є недостатнім і неадекватним до сучасних об'єктивних умов розвитку фінансової системи України, міжнародних економічних зв'язків, а також до тих критеріїв, які можуть свідчити про ефективну й послідовну політику держави на ринку банківських і фінансових послуг. Чинне законодавство не передбачає сьогодні оптимальної форми та організаційно-правової структури державного банку, не визначає особливостей тих завдань, функцій та ролі державних банків, які вирізняють їх на ринку фінансових послуг серед інших суб'єктів та ін. Найпершим кроком з боку держави має бути формування єдиної та узгодженої стратегії розвитку державних банків з огляду на сучасні та потенційні потреби економіки держави, що можуть бути задоволені виключно за допомогою державних банків, а також з огляду на подальшу участь  держави (у сфері управління та обсягів капіталу) на банківському та фінансовому ринках нашої країни.
4. Вартість статутного капіталу, виражена в акціях державного банку, є державним майном, що сформувалось за рахунок бюджетних коштів і є відповідною частиною публічних фондів коштів держави. Збільшення розміру статутного капіталу має бути відображено виключно у відповідному законодавчому акті - Законі України про Державний бюджет на відповідний рік. Дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств, включаються до складу доходів Державного бюджету України і переходять у режим державної власності, а не власності банку. Відповідно, лише держава, як законний власник відповідних коштів, може приймати рішення про їх використання. Це відповідає також принципу повноти бюджетної системи. Відтак єдино законним напрямом скерування прибутку державного банку (після здійснення усіх необхідних відрахувань згідно банківського законодавства) є державний бюджет.
5. Метою діяльності державного банку не є одержання прибутку для свого акціонера. Проте прибутковість самого банку є одним із критеріїв ефективності та доцільності існування такого інституту в державі. Мета і завдання державного банку формуються відповідно до актуальних потреб розвитку фінансового ринку держави і є одним із напрямів державної політики у цій сфері. Функції державних банків є винятковими, оскільки інші банки або учасники фінансового ринку, зважаючи на різні обставини (рівень гарантій, як правило довгостроковий характер, недостатній рівень прибутковості чи рентабельності, недостатня розгалуженість мережі тощо), не можуть їх здійснювати.
6. Принциповим питанням розвитку ощадної справи в Україні є вдосконалення системи гарантування вкладів, що передбачає комплекс правових відносин з приводу формування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та його функціонування. При цьому ініціатива розвитку і вдосконалення цієї системи має йти від держави. Сьогодні потрібно скласти зрозумілу покрокову програму реформування чинної системи гарантування вкладів, що буде спрямована, окрім іншого, на поглиблення банківського нагляду, зокрема щодо санації проблемних банків. Доцільно розглянути заходи для стимулювання розвитку жорсткішої системи рейтингування банків і створення під егідою Фонду гарантування інституту професійних тимчасових управляючих банків. Фонд має також отримати повноваження проводити власну оцінку банків і узгоджувати видачу кредитним установам ліцензії на залучення коштів фізичних осіб. Зі збільшенням фінансових можливостей економіки варто розглянути питання запровадження гарантій не лише фізичних, але й юридичних осіб.
7. З огляду на потребу стимулювати підвищення якості роботи банківської системи важливо, як видається, запровадити диференційований розмір внесків банків, залежно від якості кредитного портфеля і ступеня ризикованості здійснюваних ними операцій. Цілком виправданою може бути система, що передбачає єдиний базовий розмір регулярного внеску банків і підвищений його рівень у разі якщо в банків виникли проблеми із якістю кредитного портфеля або при недокапіталізації.