Історичний та правовий досвід засвідчують тривале існування специфічного інституту та суб'єкта у банківському праві - державних та муніципальних банків. Від початку функціонування таких банків, їх статус визначався як публічний, оскільки ці фінансові установи створювалися за рахунок публічних фондів коштів, а також здійснювали специфічні завдання, визначені державою (муніципалітетом), мали спеціальну мету, відповідні функції, а відтак спеціальне правове регулювання.

Історія виникнення та функціонування державних банків сягає другої половини ІV сторіччя до н.е. Історичні дослідження доводять, що саме в цей період в Афінах, за інінціативою полісів, державною владою почали створюватись так звані демоські трапези (demosiai trapezai, від demos - народ), що діяли на зразок приватних банків проте під повним контролем держави. Управління такими банківськими установами здійснювалось магістратами. В еллінську епоху ці установи діяли на острові Делос, у Теносі, Косі, Іліоні, Мілеті, пізніше - в Птолемейському та Римському Єгипті, Палестині. [134][13]  Як відомо, в той час публічні фонди коштів (фінансові ресурси) зберігались у храмах та державній скарбниці і їх обіг був складним та витратним. Держава була зацікавлена у створенні розрахунково-кредитної установи, яка б покращувала механізм здійснення розрахунків, підтримувала фінансове управління установ державної власності, а також контролювала потоки грошових коштів держави або міста. Крім цього, функціонування банку приносило державі нове джерело доходу.   

У Птолемейську еру ці банки існували під назвою базиликських трапез (bssilikai trapezai), що означало царські банки. У сукупності вони утворювали ієрархічну систему. Основним завданням цих банків була інкасація коштів царю із податкових платежів, патентів, надходжень від релігійних установ, надходжень від оренди, гарантій, штрафів тощо. Одночасно банки здійснювали розрахунки від імені царя: перерахування та здійснення виплат із заробітної плати; фінансування витрат на утримання царських володінь, суспільні роботи тощо. Крім цього, державні банки активно здійснювали комерційну діяльність, залучаючи депозити від приватних осіб, а також при здійсненні розрахункових та кредитних операцій. Рахунки царських банків контролювались економами, які уповноважувались на це службовцем, відповідальним за фінанси царства - діекет (dioiketes).

Фіскальна функція відстежується у діяльності державних банків в Греко-Римському Єгипті. Згідно історичних знахідок та досліджень, загалом жителі міста Фіви сплачували не менше як 68 різноманітних податків через посередництво банку. Платники податків могли особисто сплачувати податки до банку. Цікаво, що система була прийнятною і для платників податків і для фіскальних органів. Так платники податків могли сплачувати податки у найбільш сприятливий для них термін або ж подрібнювати платіж на кілька частин, тоді як податківці вже не працювали безпосередньо з цими платниками податків. Митні органи також переказували відповідні суми податків на рахунок держаному банку Відомо, що з 67 по 83 роки банки були особливо активні у фіскальній сфері. Єгипетські банки припинили фіскальну діяльність у 107 р.н.е., коли було створено новий інститут податкової служби - практори аргирікон (praktores argyrikon - одержувачі доходів срібними грошима). Державна форма власності банку обумовлювала відповідний механізм здійснення управління банком. Наприклад у Єгипті до 113 р. н.е. магістрат не керував банками. Ця функція покладалась на службовців, які в ієрархії державних посад посідали восьмий ступінь після трьох начальників поліції, секретарів адміністративних одиниць, топархій чи сіл, та начальника сховища зернових. У ІІ ст.н.е. керівництво демонських трапез здійснювалося колегією з трьох магістратів що призначалися на трирічний термін. Вони вважалися метрополітанською знаттю і серед них були архієпископи, колишні сенатори та інші поважні особи. [134, с.55][14]

Вивчення та узагальнення історичних досліджень щодо зародження та функціонування державних банків, починаючи з другої половини ІV сторіччя до н.е., дозволяє зробити висновок про те, що первинно завдання та функції державного банку формувались на межі банківської діяльності та фіскальної діяльності, тобто банківської установи та державного казначейства. Діяльність державних банків в той час скеровувалась на виконання делегованих державою повноважень у сфері здійснення розрахунків, стягнення податків, здійснення публічних видатків, кредитування, а подекуди, здійснення управління державним майном (активами). Таким чином, мета діяльності державного банку первинно мала публічно-правову природу.

Еволюція держави та суспільства висувала нові вимоги щодо розвитку  економічних, господарських, фінансових та правових відносин. У IV - VI ст. спостерігались такі явища як падіння цін і підвищення реальної вартості праці у всій Європі, підвищення освітнього рівня населення, розвиток урбаністичної культури, що обумовило появу нових форм споживчого кредиту та гарантування різноманітних платежів в обмін на визнання боргу. У певний момент послуги банкірів-ломбардів стали не зовсім привабливими для населення, оскільки вважалось, що тільки найбідніші жителі міста вдавались до позик під заставу. Розпочався процес, завданням якого було знайти способи залучення коштів населення до ринку банківських послуг, а також поширення кредитної діяльності, зокрема під заставу. Цей процес передбачав роботу з населенням середнього та низького рівня достатку, навіть бідних. Церковна влада ініціювала створення специфічних банківських установ "монті ді п'єта", які були водночас комерційними і благодійними установами. Існувало обмеження на розмір відсоткової ставки за кредити, а саме - від 6 до 12 відсотків річних. Наприкінці ХV ст. в Італії існувало більше як 80 монті такого типу.

У XVI - XVII ст. банки, що надавали позики під заставу, поширились на весь Середземноморський регіон. Разом з тим почали з'являтись публічні банкіські установи із чітко визначеними соціальними цілями - Ліїнберза. У 1555 році італієць Бартоломео Річельмо запропонував магістратам Антверпена створити у місті монті ді п'єта під назвою "Банко де Рефуджіо". Цей інститут являв собою муніципального лихваря і мав надавати позики під розумні відсотки. Лотерея, організована у великих обсягах, давала змогу залучати необхідний капітал. Ті, хто вигравав, отримували певну кількість акцій  (інша утримувалася містом) та правом на частину прибутків закладу. Проект Річельмо мав комерційну природу, але розмір відсотків мав бути значно нижчим, ніж у приватних лихварів. Проте цей проект не був реалізований. Пересторогою стали побоювання, що муніципалітети можуть не втриматися від спокуси брати позики у таких банках, що поставить під сумнів платоспроможність останніх. Проект не був втілений на практиці, проте багато його принципів знайшли застосування в публічних лихварських закладах, які з'явилися пізніше. [134, с. 124-125][15]

За часів Реформації публічна думка стала більш чутливою до проблеми бідності та відповідальності суспільства. Центральна і муніципальна влада стала більш схильною до надання позик під заставу за меншими відсотками. Фактично Маргарита Пермська - намісниця Нідерландів здійснила перші кроки щодо створення муніципального монті ді п'єта. З 1565 року кожна ліцензія, яка дозволяла приватному лихварю чи ломбарду займатися банківською діяльністю, містила положення про те, що вона одразу анулюється при появі в регіоні державного лихварського закладу. [134][16]

У 1590 році в Аугсбурзі зявилася Перша державна лихварська установа, відома як Ляйхауз. Це стало прикладом і для інших міст Німеччини: у 1598 р. - Ганновер, 1618 р. - Нюрнберг, 1619 р. - Гамбург, 1650 р. - Ульм, 1739 р. - Франкфурт-на-Майні, 1754 р. - Мюнхен, 1769 р. - Дрезден та у 1781 р. - Берлін. У 1585 році в Кракові було створено перший муніципальний кредитний банк Польщі. Такий заклад Ланебанк було відкрито і у Швеції, Стокгольмі, у 1668 р. На початку XVIII ст. державні кредитні банки з'являються в Росії - Москві та Санкт-Петербурзі. [134, с. 125]

Стислий історичний екскурс дозволив сформулювати певні закономірності у створенні та функціонуванні державних банків. А саме:

1. виключно державна політика (або політика правлячої верхівки) формує та визначає розвиток і діяльність державних банків;
2. управління державними банками здійснюється службовцями, обрання на посаду яких обумовлюється їх відповідністю до певних соціальних та професійних вимог;
3.  очевидними є привілеї державного банку в порівнянні із приватним (звільнення від оподаткування, або податкові пільги; обов'язок здійснювати певні види операцій саме за допомогою державних банків);
4.  вплив на формування цін на фінансовому ринку в цілому, а також формування певного стандарту якості тих чи інших послуг, їх видів, тощо;
5. за посередництвом державних банків виразнішою стає соціальна функція банківської діяльності, зокрема доступність банківських послуг для різних соціальних груп населення;
6. державні банки здійснювали функції державного кредиту, і саме цей фактор міг бути визначальним для держави - на користь державних банків.

Загалом це свідчить про незмінність завдань та функцій державних чи муніципальних банків протягом багатьох століть. Звичайно, розвиток банківської справи та банківських технологій, розвиток фінансових ринків та різноманітність фінансових операцій обумовлюють розвиток державних банків, розширення спектру здійснюваних ними банківських операцій. З іншого боку, розвиток демократії, розвиток економічних відносин, глобалізація економіки, міжнародна кооперація у сфері фінансів обумовлюють створення нових умов функціонування державних банків, а подекуди ставлять під сумнів доцільність їх функціонування на фінансовому ринку з огляду забезпечення конкуренції, ринкових механізмів визначення вартості послуг та ін.

Для того щоб бути об'єктивним, необхідно критично проаналізувати роль державних банків у тих країнах, де вони функціонують чи функціонували, із тим, щоб сформулювати власну позицію щодо діяльності державних банків в Україні. Історичний досвід свідчить також про те, що діяльність державних банків зосереджувалась не лише на соціальному завданні доступності банківських послуг, але і фінансовому обслуговуванні держави; одержанні доходу до державної скарбниці; можливості користування фондами коштів державних банків, а також домінування власне держави на фінансовому ринку: реалізація державної політики щодо цін на фінансовому ринку, вплив на розвиток певних галузей народного господарства, підтримка фінансових інтересів певних соціальних груп тощо.