У період новітньої історії, ідея розбудови системи державних банків була принциповою для Радянського Союзу, Китайської народної республіки, в 1960-х роках відбулася хвиля націоналізації банків в Азії, Латинській Америці, Африці. Проте вже в кінці 1970-х років стало зрозуміло, що державна власність у системі фінансового розподілу політизує банки під час проведення виборів до вищих органів державної влади, знижує економічну ефективність розподілу, негативно впливає на механізми бюджетного регулювання. Наслідками фінансового державного розподілу стають бюрократія, некомпетентність, корупція. Криза державних банків стала відчутною на початку 90-х років у всіх частинах світу. Із розпадом СРСР, розподілом активів і пасивів між усіма радянськими республіками однією із найбільш актуальних проблем стали проблеми створення власної банківської системи та приватизація державних банків. Це питання розглядатиметься більш докладно в процесі дослідження. Та в контексті порівняльно-правового аналізу вкажемо на наступні факти, оскільки в переважній більшості вони носять загальний характер. Для прикладу, в Бразилії, на початку 90-х років, банківський сектор в основному був представлений державними банками із значними фінансовими труднощами. Причиною цих проблем було їх підпорядкування губернаторам штатів та згубна кредитна політика. У Венесуелі банківська криза 1994-1995 років була спричинена бюджетними позиками, що надавались дочірнім підприємствам, які належали правлячій верхівці країни. В Нігерії державні банки і досі обслуговують політиків та високопосадовців. [276][17] У країнах з командно-адміністративними методами управління діяльність державних банків є непрозорою, передбачає монопольне становище державних банків на ринку банківських послуг і гальмує ринкові відносини.

З іншого боку, є вагомі аргументи на користь державних банків. За певних обставин, приватні банки та банківська система в цілому, не маючи відповідного рівня свого розвитку, не можуть сприяти економічному зростанню країни. Невизначена система спеціалізації, економічна непривабливість певних галузей народного господарства, рівень матеріального забезпечення населення країни та рівень готовності користуватись банківськими послугами потребують деякого регулювання з боку держави. Межі такого регулювання та впливу у фінансових відносинах повинні мати чітке правове регулювання та економічні розрахунки, зокрема, щодо сумарних активів та пасивів державних банків у співвідношенні із приватними банками, визначення специфічних завдань та функцій, які можуть виконувати виключно державні банки; закріплення гарантій конкуренції на ринку банківських послуг; об'єктивного банківського нагляду; порядок зміни форми власності та критерії її доцільності і ефективності тощо. При цьому принциповим є питання вибору моделі державного банку, його організаційно-функціональних характеристик; цілей його діяльності, завдань та функцій; розмежування повноважень органів держави та органів управління банком у відповідності до сучасних принципів корпоративного управління. Сьогодні своєрідним викликом для української держави та суспільства є організація державного банку нового типу. Про це йтиметься у підрозділах, присвячених перспективам розвитку національних державних банків. У цьому ж підрозділі звертаємо увагу на європейський досвід функціонування банків, зокрема державних, у пострадянський період та їх приватизацію.

Перш за все зауважимо, що для багатьох країн центральної та східної Європи, особливо тих, які стали членами Європейського Союзу, трансформація банківських ринків майже завершилась. Так, серед найбільш розвинутих ринків є банківський ринок Чеської Республіки, Республіки Польща, Угорщини, а також країн Балтії. Відразу зауважимо специфіку досвіду та практики Російської Федерації, що обумовлена комплексом економічних, політичних та, власне, фінансових факторів.

Естонія. За останні десять років Естонія здійснила успішну трансформацію до ринкової економіки і стала членом ЄС у травні 2004 року. Реформи банківського сектора Естонії розпочались у 1988 році. В листопаді 1999 року радянським законодавством було визнано принцип фінансової незалежності країн Балтії і в грудні того ж року Верховна Рада ЕСРСР прийняла резолюцію про відновлення Банку Естонії (Eesti Pank). Цей банк взяв на себе контроль над реформою банківського сектора, ліквідуючи філіали Соціального банку і сільськогосподарського Банку СРСР (1990), а також взяв на себе баланс відділення "Внешэкономбанка СССР"  (1991) і "Госбанка СССР" (1992). У 1992 році відбулася реорганізація естонського відділення Ощадного банку СРСР в державний акціонерний банк  Eesti Hoipank, чим було остаточно і успішно припинено всесоюзну банківську діяльність на території країни. Швидка приватизація державних банків не стояла як першочергове завдання реформ. У 1993 році, в період стабілізації внутрішньої банківської системи, в Естонії функціонували один банк з переважаючим іноземним капіталом, три державні банки і 17 приватних банків. Загалом - 21 банк в країні з 1,5 млн. населення. Під час хвилі злиття і поглинань, в наступні кілька років, держава повністю залишила банківський сектор економіки і він був цілком приватизований. Одночасно банківський сектор Естонії став привабливим і для іноземних інвесторів. [336][18]

Латвія. До 1988 року сучасної банківської системи, в сьогоднішньому розумінні цього слова, в Латвії не було. Усі Латвійські банківські інститути перебували під контролем Державного банку  СРСР. Проте із здобуттям незалежності, у 1991 році, було запроваджено дворівневу банківську систему. Попри створені комерційні банки, Латвійський уряд був єдиним засновником чотирьох банків (1993 рік): 1). Латвійський інвестиційний банк, основним завданням якого було залучення іноземного капіталу; 2). Латвійський іпотечний та земельний банк (LHZB); 3). Латвійський ощадний банк, створений для залучення і здійснення опрацій з приватними депозитами; 4). Латвійський універсальний банк (Latvijas Unibanka), створений внаслідок злиття колишніх неприватизованих відділень центрального банку.  

Ліберальна ліцензійна політика призвела до зростання кількості банків і в 1993 році у Латвії функціонував 61 кредитний інститут (при чисельності населення 2,3 млн.) Перша банківська криза у Латвії 1995 року спричинила зникнення третини всіх банків. Це стало сигналом до зміцнення системи банківського нагляду та регулювання банківської діяльності. Зміцнення банківського сектора відбувалось завдяки злиттю, об'єднанню банків, підвищенню вимог до капіталізації банків, законодавчої реформи - прийняття Закону "Про кредитні установи". [75][19]

Приватизація латвійських банків розпочалась у 1996 році. Однією із найбільш успішних вважають приватизацію Latvijas Unibanka. Вона розпочалась в 1996 році, коли її акції стали предметом торгівлі на Рижській фондовій біржі. Поступово, з 1998 до 2000 року акції придбавались Скандинавською банківською групою, засновником якої є Швеція. Латвійський інвестиційний банк теж був приватизований протягом 1997 - 2000 років. Приватизація Латвійського ощадного банку тривала довше - з 1996 до 20003 року. Сьогодні більше як 99% акцій цього банку належить приватним інвесторам і працівникам банку, з незначним залученням іноземного стратегічного інвестора.

Латвія продовжує утримувати контроль над іпотечним банком (LHZB) і фактично є єдиною Балтійською країною, де банківський сектор повністю не приватизовано. Державне акціонерне товариство Latvijas Hipoteku un zemes banka було створено 19 березня 1993 року Рішенням Кабінету Міністрів ЛР №140. [337][20] Сьогодні Hipoteku banka - єдиний комерційний банк, що повністю належить державі. З моменту створення банку, в ньому відбулися значні структурні перетворення. У 1996 році банк придбав мережу відділень Sakaru banka и став банком із 26 відділеннями у всіх районнних центрах Латвії, що забезпечило широкий доступ населення до послуг банку. [337][21] На початку 1997 року до банку приєдналось державне акціонерне товариство Latvijas lauksaimniecibas finanšu sabiedriba, що сприяло швидкому зростанню обсягів кредитування, зокрема за підтримки Світового Банку. В 1999 році Кабінет Міністрів затвердив Концепцію розвитку Hipoteku banka на шість років, якою було окреслено основні напрями діяльності банку: кредитування малих та средніх підприємств, іпотечне кредитування і випуск іпотечних облігацій. Сьогодні Hipoteku banka, у відповідності до Концепції розвитку банку, переструктуровує свою діяльність у відповідності до функцій Банку Розвитку. Hipoteku banka  продовжує реалізацію низки порграм розвитку, в рамках яких, за дорученням уряду, надає підтримку певним групам підприємств та населення - Програма кредитування малих і середніх підприємців, Програма кредитування розвитку житла, програми розвитку села. Весною 2002 року розпочалась реалізація Програми довгострокових сільськогосподарських інвестиційних кредитів, в січні 2003 року - Програма кредитування розвитку несільськогосподарської підприємницької діяльності, що була затверджена Урядом. У лютому 2004 року Hipoteku banka,  спільно із акціонерним товариством Hansabanka підписав кредитний договір з Інвестиційним банком Північних країн (Nordic Investment Bank) і Банком розвитку Європейського Союзу (Council of Europe Development Bank) про надання кредитної лінії в розмірі 2 млн. євро. У червні 2005 року банк вперше в своїй історії підписав договір про одержання синдикованого кредиту від 15 банків країн ЄС. Особливого значення банк приділяє видачі мікрокредитів (до 25 000 EUR) і розвитку співробітництва з кооперативними спілками ощадних кредитів [337][22]

Литва.  Перші комерційні банки в Литві були створені у 1989 році внаслідок послаблення радянської влади та здобуття незалежності у 1991 році. Центральний банк Литви взяв на себе функції керівництва більшістю спеціалізованих банків, тимчасово ставши комерційним банківським інститутом. Згодом Центральний банк відмовився від здійснення комерційних банківських операцій і в 1992 році комерційні відділення були перетворені у Державний Комерційний Банк Литви. Можна вважати, що саме з цього моменту банківська система Литви стала дворівневою, хоч держава відігравала суттєву роль на банківському ринку, володіючи групою державних банків: 1). Державний Комерційний Банк Литви. Основним видом його діяльності було кредитування великих державних підприємств, які були недостатньо прибутковими, що в свою чергу дуже негативно впливало на якість кредитного портфелю банку; 2) Аграрний банк (Lietuvos Zemes Ukio Bankas, LZUB) - що надавав субсидовані кредити фермерським господарствам; 3) Ощадний банк (Lietuvos Taupomasis Bankas, LTВ).

Перша банківська криза 1995 року виявила прогалини правового забезпечення, недосконалість банківського регулювання та нагляду, довела незрілість діючих комерційних банків. На кінець 1996 року загальна кількість банків, що функціонували в Литві, скоротилась із 28 до 12 банків.  У серпні 1996 року держава прийняла рішення про поступову рекапіталізацію трьох великих державних банків - LTВ, LZUB і Державний Комерційний Банк. На підставі відповідного закону, прийнятого парламентом Литви, було створено Банк Власності - Property Bank (Turto Bankas). [82][23] Саме на цей банк переводились безнадійні кредити з державних банків, а також проблемних банків. [335] [24]