В Україні, станом на сьогоднішній день функціонує два державні банки:

1. "Державний  ощадний  банк України", який є державним банком утвореним, відповідно до розпорядження Президента України від 20 травня 1999 р. N 106, Постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 1999 р. N 876, шляхом перетворення Державного спеціалізованого  комерційного ощадного банку України у Державний ощадний банк України з організаційно-правовою формою - відкрите акціонерне  товариство.[306][88]

2. Відкрите акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України", який є державним банком, що  створений  відповідно  до  розпорядження  Президента України від 27 квітня 2000 р. N 189, Постановою Кабінету   Міністрів України  від 27 червня 2000 р. N 1020 шляхом   перетворення Державного експортно-імпортного банку у відкрите акціонерне товариство. [264][89]

Основу правового регулювання діяльності державних банків складає загальне та спеціальне законодавство. Оскільки предметом діяльності державних  банків є банківська діяльність, то відповідно регулювання  здійснюється спеціальним законодавством. А саме: Законом України "Про банки і банківську діяльність", нормативно-правовими актами Національного банку України. [102][90] Важливим джерелом банківського права є також  Цивільний кодекс України. [320][91] Особливості здійснення управління державним банком сьогодні визначено також і у відповідних частинах Господарського кодексу України. [52][92] Певний масив правових норм, що регулюють діяльність державних банків міститься у актах з приводу приватизації та корпоратизації. Серед нормативно-правових актів, якими керуються державні банки є акти, що визначають напрями їх діяльності і сферу виконання їх функцій. Та разом з тим, зважаючи на умови функціонування банку, що створюється за рахунок публічних фондів коштів; зважаючи на мету діяльності державних банків, що обумовлена публічним інтересом - принципово важливим є бюджетне законодавство. [24][93] Більше того, важливо, щоб законодавство у сфері функціонування державних банків, зокрема в частині визначення статутного капіталу державних банків та його збільшення, узгоджувалось із Бюджетним кодексом України та щорічними законами України про Державний бюджет України.

Цивільний кодекс України у ст. 81 класифікує юридичних осіб залежно від порядку їх створення: на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. При цьому уточнюється, що юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом. Цивільний кодекс встановлює порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права.  Проте, у цивільних відносинах на юридичних осіб публічного права поширюються положення Цивільного Кодексу, якщо інше не встановлено законом. [320, ст. 82][94]  

У попередніх параграфах було сформульовано особливості публічно-правового статусу державних банків та їх роль у фінансовій системі країни. Разом з тим було зазначено, що реалізація правового статусу державних банків перебуває у площині господарської діяльності, а відтак підлягає регулюванню нормами господарського та цивільного права. Зрозуміло, що діяльність банків, у тому числі державних банків, фінансових установ тощо - є складовою економічної політики держави і регулюється також нормами публічних галузей права.  Більшою мірою це стосується державних банків. Адже сам факт присутності держави на ринку банківських послуг в умовах ринку та конкурентного середовища передбачає виконання цими банками особливих, виключних функцій, які не можуть бути виконані приватним сектором, або є не привабливими для нього. З іншого боку, через свою участь держава надає певні гарантії щодо відповідного рівня банківських послуг та спектру здійснюваних операцій. У цьому зв'язку принципового значення набувають проблеми компетенції, функцій та завдань державних банків, відтак їх чітке правове закріплення.  

Згідно попередніх висновків, особливістю державних банків, що характеризує їх як суб'єктів і публічного права також, є наступне: форма власності на статутний капітал та ресурси банку; особливості здійснення управління державним банком;  реалізація за допомогою державних банків державної фінансової політики у визначених сферах народного господарства, грошового обігу, кредиту та заощаджень. Згідно ст. 22 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання державного сектора  економіки  є суб'єкти,  що  діють  на основі лише державної власності,  а також суб'єкти,  державна  частка  у  статутному  фонді  яких  перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину,  яка забезпечує державі право  вирішального  впливу   на   господарську   діяльність   цих суб'єктів. [52][95] Згідно законодавства, державним вважається банк, сто відсотків статутного капіталу якого належить державі. [102][96]

Ст. 9 Господарського кодексу України  передбачає, що у  сфері  господарювання  держава  здійснює довгострокову (стратегічну)  і  поточну  (тактичну)   економічну   і   соціальну політику,   спрямовану  на  реалізацію  та  оптимальне  узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому. Серед основних напрямів Господарський кодекс України у ст. 10  зокрема визначає:

• інвестиційну політику, що спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби  розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;
•  політику інституційних перетворень, що спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування  відносин  власності,  здійснення   роздержавлення економіки,  приватизації  та  націоналізації  виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм  власності  і господарювання,  еквівалентності відносин  обміну  між  суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм  ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних  економічних структур;
•  бюджетна політика, що спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування  доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне  господарство, узгодження загальнодержавних і  місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання  державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі  національного доходу;
•  податкова політика, що спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно  необхідної економічної діяльності  суб'єктів, а також  дотримання  принципу  соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян   при оподаткуванні їх доходів;
• грошово-кредитна політика, що спрямована на забезпечення народного господарства  економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;
• валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу  національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;
•  зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку  і вітчизняного товаровиробника.

            Тією чи іншою мірою державні банки відіграють активну роль у всіх перелічених напрямах. Проте особливості правової природи їх статусу, а також законодавча невизначеність мети їх функціонування, невизначеність державної позиції щодо якісної структури першого рівня банківської системи (співвідношення національного та іноземного капіталу); майже цілковита відсутність законодавства про державний борг та державні гарантії породжують або обумовлюють низку найрізноманітніших проблем правового регулювання. А саме:

1. щодо форми власності та організаційно-правового статусу державного банку;
2. щодо управління державним банком;
3. щодо визначення специфічних функцій та завдань держаних банків у конкретний, чітко визначений  період часу;
4. щодо визначення основних умов (принципів) успішного функціонування державних банків.

Без сумніву, володіння державними банками, навіть більшою мірою ніж участь держави у інших секторах економіки, повинно передбачати і забезпечувати комплекс економічних та соціальних інтересів. Іншими словами, державні банки повинні виправдовувати себе з огляду на цілу низку економічних, фінансових, соціальних факторів. Володіння державним банком повинно бути або єдиною найбільш оптимальною формою обслуговування певного сектора економіки, або ж опосередковувати регулювання державою приватизаційних процесів на банківському ринку. Відтак якість та зміст корпоративного управління є одним із найбільш принципових питань функціонування державних банків. Управління державним сектором економіки, а особливо банками, як правило, супроводжується із ризиками, зокрема правовими та політичними. Наприклад, нераціональна чи непродумана система розподілу повноважень між органами що здійснюють управління, дисбаланс між різними гілками влади, можливість політичного втручання в управління банку, або ж, навпаки, надміру пасивне та дистанційне управління державним банком чи  окремими аспектами його діяльності; порівняно широке коло учасників процесу управління державного банку - в цілому накладає відбиток на ефективність його діяльності. Відтак принциповим питанням є чітка структуризація усіх управлінських елементів; визначення і розмежування відповідальності; визначення мети функціонування державних банків та стратегії їх розвитку, або ж умови та безпосередньо механізм приватизації.

Загалом, видається, що участь держави на ринку банківських послуг та перспективи її участі зводяться до двох основних положень, які повинні мати відповідне правове  регулювання та економічний зміст.