Отже, держава повинна визначати свої цілі не лише як власника, але також окреслити свої пріоритети і пояснити як буде здійснюватись управління банком, управління певними компромісами тощо. При цьому держава повинна уникати вирішення операційних питань та поточної діяльності банку, таким чином гарантуючи незалежність правління. Чітка політика власності допоможе уникнути ситуації, коли державні банки мають надмірну автономію у становленні власних цілей, або визначенні природи своїх завдань і ступеню та способів їх реалізації. Більше того держава повинна бути послідовною у своїй політиці власності та уникати частого коригування своїх загальних цілей. Чітка послідовна і точна політика власності надасть можливість державним банкам, підприємствам, ринку та суспільству в цілому прогнозованості, стабільності та чіткого розуміння цілей держави як власника, а також державних довгострокових зобов'язань. Політика власності і цілей державних банків повинні бути доступними для широкої громадськості, а також погоджена із урядовими органами та органами спеціальної компетенції щодо фінансових та банківських послуг.

Фактор ринкового, конкурентного середовища функціонування усіх банків на території держави, що передбачає єдність правового регулювання банківської діяльності, єдиних засад регуляторної політики НБУ та пруденційного нагляду, єдиний порядок захисту прав вкладників та кредиторів у банківській системі тощо, свідчать про актуальність певних засад формування та збільшення статутного капіталу для усіх без винятку банків. Йдеться про: обов'язковість додержання встановленого для усіх банків, в тому числі державних, мінімального розміру статутного капіталу;   обов'язковість коригування розміру статутного капіталу, за підсумками року, відповідно до поточних макроекономічних показників (інфляції тощо); обов'язкове визначення джерел збільшення статутного капіталу для державних банків та законодавче визначення процедури його збільшення.

         Як підсумок розгляду проблеми збільшення статутного капіталу державного банку зазначимо наступне. Вартість статутного капіталу, виражена у акціях державного банку, є державним майном, що сформувалось за рахунок бюджетних коштів і складає відповідну частину публічних фондів коштів держави. Чинне законодавство передбачає надто спрощену процедуру прийняття рішення про збільшення статутного капіталу державного банку (за рішенням Уряду і погодженням НБУ). Вважаємо, що збільшення розміру статутного капіталу повинно знаходити свій вираз виключно у відповідному законодавчому акті - Законі України про Державний бюджет на відповідний рік. Дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств, включаються до складу доходів Державного бюджету України і переходять у режим державної власності, а не власності банку. Відповідно, виключно держава, як законний власник відповідних коштів, може приймати рішення про їх використання. Це відповідає також принципу повноти бюджетної системи. Відтак єдино законним напрямом скерування коштів одержаних у якості прибутку державного банку (після здійснення усіх необхідних відрахувань), - є державний бюджет. Отже держава - як акціонер і засновник державного банку - має право на  одержання доходу від діяльності державного банку із зарахуванням відповідних коштів до державного бюджету після здійснення усіх необхідних відрахувань до фондів банку згідно банківського законодавства. [189][124]

         Принципово, що метою діяльності державного банку не є одержання прибутку для свого акціонера. Хоч прибутковість самого банку є одним із критеріїв ефективності та доцільності існування такого інституту в державі.

         Мета і завдання державного банку формуються відповідно до актуальних потреб розвитку фінансового ринку держави і складають один із напрямів державної політики у цій сфері. Винятковість функцій державних банків пояснюється неможливістю їх здійснення іншими банками або учасниками фінансового ринку в силу різних обставин (рівень гарантій, довгостроковий характер, висока затратність; недостатній рівень прибутковості чи рентабельності тощо).

Будь-яка зміна в структурі капіталу державного банку (державного підприємства) повинна бути чітко узгоджена з метою державного володіння і специфічним статусом держбанку. Усі рішення, що приймаються в зв'язку з цим, повинні мати відповідну правову форму, щоб забезпечити зокрема ефективний облік, фінансовий контроль. Доцільно наголосити на важливості чітких механізмів нагляду та контролю за діяльністю державних банків, зокрема їх фінансової діяльності. А саме межі державного внутрішнього фінансового контролю, парламентського контролю і контролю Рахункової палати, а також незалежний фінансовий контроль.

З метою посилення довіри до інформації, яку надає державний банк, держава повинна вимагати, крім спеціального державного контролю, проведення зовнішнього аудиту державного банку, який би проводився у відповідності до міжнародних стандартів. Необхідно розробити відповідні процедури для відбору зовнішніх аудиторів, які повинні бути незалежними стосовно управління банку та стосовно держави і  відповідати тим самим критеріям незалежності що і компанії приватного сектора.

Наступним блоком засад, на який би хотілося звернути увагу, у контексті аналізу Принципів OECD з корпоративного управління на державних підприємствах [332][125], є відносини державних банків із третіми особами. Значення цього питання випливає із критеріїв ефективності діяльності державних банків, доцільності їх функціонування, забезпечення конкурентного середовища на ринку банківських послуг та ін. Йдеться зокрема про питання відповідальності перед зацікавленими особами та комерційні засади вибору клієнтів. Державні банки, як і інші державні підприємства, фактично захищені від банкрутства та поглинань своїм правовим статусом та державними гарантіями. Проте це не виключає обов'язок держави забезпечити реальний механізм забезпечення  економічних прав та інтересів клієнтів банків, вкладників та кредиторів. Це стосується механізму гарантування вкладів фізичних осіб, гарантій по експортно-імпортних операціях тощо. Важливо також, що зацікавлені сторони, зокрема і конкуренти, повинні мати реальну можливість компенсації і можливість об'єктивного застосування правових норм, якщо вони вважають, що їх права було порушено. Як засвідчує досвід зарубіжних країн, у деяких із них на державні підприємства не поширюються, або поширюються у неповному обсязі, положення законів про конкуренцію. Крім цього державні підприємства, як правило, не підпадають під правове регулювання законодавства про банкрутство, в результаті чого кредитори опиняються у невигідних і нерівних умовах щодо здійснення платежів, розрахунків тощо. З метою уникнення ринкових диспропорцій і підтримки рівня контрольованості менеджменту державних банків необхідно уникати винятків із загальних юридичних положень. Крім цього потрібно розробляти спеціальні правові механізми. Держава, як акціонер, не повинна мати особливий захист при порушенні або недотриманні нею законодавства, в той час як зацікавлені особи повинні мати можливість рівного захисту у судовому порядку тощо. [332][126]

Органи та посадові особи, причетні до управління державними банками повинні усвідомлювати важливість відносин із зацікавленими особами для ефективного стабільного і фінансово доцільного функціонування державного банку у відповідному просторі - на ринку банківських послуг. Відносини з зацікавленими особами важливі, оскільки є одним із принципових, коли йдеться про виконання специфічних завдань, функцій, соціальних зобов'язань.  Адже державні банки за певних обставин і в певних ділянках можуть чинити вплив на потенціал системи в цілому або певній ділянці чи регіоні зокрема. Разом з тим державна влада не повинна використовувати державні банки для реалізації цілей, відмінних від тих що застосовуються для приватного сектора. Тобто будь-які специфічні чи особливі умови чи права, які надаються зацікавленим особам або впливають на процес прийняття рішень, повинні бути чіткими, незалежно від прав які надаються зацікавленим особам законодавством чи нормативно-правовими актами. Органи управління повинні додержуватись своїх повноважень та не виходити за межі своєї компетенції. Важливим є розроблення та реалізація механізмів та процедур, які забезпечують захист зацікавлених осіб. Вони повинні діяти в такий самий спосіб, що і компанії приватного сектора і керуватися Принципами Корпоративного управління щодо відносин із зацікавленими особами. Втілення цих принципів передбачає повне визнання діяльності зацікавлених осіб і створення умов вигідної співпраці. В цьому зв'язку державні банки, як і державні підприємства загалом, повинні забезпечити доступ усім зацікавленим особам до відповідної, адекватної і надійної інформації своєчасно і постійно, щоб мати можливість користуватися своїми правами. Зацікавлені особи повинні мати доступ до законної компенсації порушених прав. Серед принципів є положення про те, що державні підприємства, які пройшли лістинг, а також ті, які використовують державні політичні задачі, повинні звітувати про відносини із зацікавленими особами. Діючи таким чином, державні підприємства демонструють свою готовність працювати прозоро, а також підтверджують своє зобов'язання працювати із зацікавленими особами на конкурентних засадах тощо.

Складно також розмежувати функції держави - як власника державного банку та власника іншого державного майна, державних підприємств, установ і організацій, що підпорядковуються уряду. З цього приводу, Принципи корпоративного управління передбачають, що з метою запобігання конфлікту інтересів необхідно чітко розмежувати функцію власника від будь-яких економічних об'єктів в межах державного управління, які можуть бути клієнтами державних банків. Загальні правила щодо конкурсів, тендерів повинні бути для усіх суб'єктів господарювання.

Комерційні засади щодо вибору клієнтів, зокрема щодо обслуговування державних підприємств не лише сприяє конкуренції але також, у сукупності із іншими принципами, певною мірою допомагає державним банкам уникати безнадійних кредитів з боку державних підприємств. Державні банки повинні надавати кредити державним підприємствам на тих самих умовах, що і приватним юридичним особам та іншим суб'єктам. Механізми повинні передбачати уникнення конфліктів інтересів. Як загальний підхід, вироблений світовою спільнотою щодо цього питання, є також те, що держава не повинна надавати автоматично гарантії по зобов'язаннях державних підприємств.