1. Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:

1) місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони;

2) місце вчинення дво - або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до статті 647 цього Кодексу.

Одним із практично важливих (особливо при виникненні спору) є питання про місце вчинення правочинів. Зокрема, встановлення місця вчинення правочину може мати значення при визначенні підсудності спору, при визначенні місця оподаткування при укладенні правочину за участю іноземного елементу тощо.

Варто звернути увагу на те, що у коментованій статті розрізняються два випадки визначення місця вчинення правочину: 1) стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) стосовно вчинення дво - або багатостороннього правочину.

Стосовно одностороннього правочину правило про встановлення місця його вчинення безпосередньо сформульоване у ст. 211 ЦК: місцем вчинення є місце волевиявлення сторони. При цьому слід взяти до уваги, що волевиявлення можливе у різних формах: усній, письмовій, з нотаріальним посвідченням, з наступною державною реєстрацією (див. коментар до ст.ст. 207-210 ЦК). Відповідно форма волевиявлення може полегшувати або утруднювати встановлення місця вчинення правочину. Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього правочину в усній формі. Достатньо складно встановити і місце вчинення правочину у простій письмовій формі. Хіба що, у ньому самому може міститися вказівка на таке місце або воно може випливати зі змісту правочину. Наприклад, довіреність у простій письмовій формі може бути посвідченою посадовою особою за місцем перебування або проживання особи, котра видає довіреність (див. коментар до ст. 245 ЦК). Відтак, і місцем видачі довіреності буде вважатися місце, де засвідчено підпис того, хто її видав. Простіше встановити місце вчинення правочину, якщо він посвідчується нотаріально. Наприклад, місцем вчинення заповіту є місце, де він був складений і нотаріально посвідчений (див. коментар до ст. 1247-1248 ЦК).

Місце вчинення дво - або багатостороннього правочину (договору) визначається відповідно до правил ст. 647 ЦК. Ця норма передбачає, що договір є укладеним у місці проживання фізичної особи (див. коментар до ст. 29 ЦК) або за місцезнаходженням юридичної особи (див. коментар до ст. 93 ЦК), яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором (див., коментар до ст. 647 ЦК).

Складно встановити місце вчинення правочину, який підлягає державній реєстрації, у випадку, коли укладення договору відбулося в одному місці, а реєстрація — в іншому. Оскільки такий правочин набуває чинності з моменту його державної реєстрації (див. коментар до ст. 210 ЦК), то вирішальне значення мусить мати не місце волевиявлення чи місце проживання фізичної особи, або місцезнаходження юридичної

особи, а місце державної реєстрації правочину. Адже до такої реєстрації правочин вважається таким, що не укладений взагалі.