1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п´ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

3.  Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Коментована стаття, визначаючи підстави недійсності правочину, вказує на необхідність дотримання в момент вчинення правочину вимог, які встановлені ст. 203 ЦК. Отже, можна вважати, що умови чинності правочину водночас є умовами його дійсності, які у загальному вигляді визначені у ст. 203 ЦК (див. коментар до ст. 203). Зокрема, умовами чинності (дійсності) правочину є такі вимоги:

1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

3)  волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним;

6) мають бути дотримані спеціальні вимоги до укладення певних видів правочинів.

Порушення перелічених умов тягне за собою недійсність правочину. Виняток складають випадки недотримання вимоги щодо форми правочину, встановленої законом. Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не тягне недійсності останнього, а лише ускладнює доведення його існування. Оскільки за допомогою свідчень свідків зробити це у випадку порушення письмової форми не можна, то необхідно відшукувати письмові докази, аудіо-відеозаписи тощо (див. коментар до ст. 218 ЦК).

Коментована стаття розрізняє нікчемні та оспорювані правочини. Нікчемним (або, як ще кажуть, «абсолютно недійсним») визнається правочин, якщо його недійсність встановлена законом (ч. 2 ст. 215). Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у правовій нормі, то вони вважаються недійсними з моменту їхнього укладення, незалежно від пред´явлення позову та рішення суду, (іноді такі правочини називають «мертвонародженими»). Отже, у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випадках за поданням сторін або зацікавлених осіб можуть бути визнанні судом дійсними. Це, наприклад, передбачена ч. 2 ст. 219 ЦК можливість визнання судом дійсним правочину, який укладений з порушенням нотаріальної форми (див. коментар до ст. 219 ЦК).

Іншим видом недійсних правочинів є правочини оспорювані, їх відмінність від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорювані правочини припускають дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов´язки. Проте їхня дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою зацікавленою особою у судовому порядку. Тобто, хоча безпосередньо правовою нормою їхня недійсність не передбачається, але, разом із тим, у сторони правочину або зацікавленої особи існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Прикладом оспорюваного правочину є правочин, вчинений фізичною особою, що обмежена у дієздатності. Для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву в суд з вимогою про це. Суд може визнати такий правочин недійсним, у разі, коли буде встановлено, що цей правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім´ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов´язаний утримувати (див. коментар до ст. 223 ЦК).

При розгляді питань про визнання правочинів недійсними згідно з роз´ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про визнання правочинів недійсними» від 28 квітня 1978 р. зі змінами від 25 грудня 1992 р. слід виходити з того, що визнання правочину недійсним можливе і в інших випадках порушення правочи-ном особистих або майнових прав суб´єктів цивільного права, навіть якщо для них не встановлені спеціальні правила визнання правочинів недійсними.