1. Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.

3.  Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.

4. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

5. У невідкладних випадках, при наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника.

6.  Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.

Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги, що випливає з невід´ємного права на життя, передбаченого ст. 57 Конституції України і ст. 282 ЦК (див. коментар до ст. 282).

Зміст поняття «медична допомога» не розкривається ні в Конституції України, ні в Основах законодавства України про охорону здоров´я, ані в інших нормативних актах. Залишається нормативне не визначеним І поняття «медична послуга», співвідношення його з поняттям «медичної допомоги». Поняття медичної послуги логічно ширше поняття медична допомога, однак, у відповідності зі ст. 49 Конституції України медична допомога повинна надаватися безкоштовно. Медичні ж послуги у випадках, передбачених законом, можуть надаватися і за оплату.

Надання медичної (лікувально-профілактичної) допомоги надається поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками науково-дослідних інститутів і інших акредитованих установ охорони здоров´я, службою швидкої медичної допомоги, а також окремими медичними працівниками, що мають на це відповідний дозвіл. До видів такої допомоги відносяться консультація лікаря, проста діагностика і лікування основних розповсюджених захворювань, травм і отруєнь, профілактичні міри, направлення пацієнта для надання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги. Первинна (перший рівень) лікувально-профілактична допомога надається переважно по територіальному принципу сімейними лікарями та іншими лікарями загальної практики. Спеціалізована (другий рівень) лікувально-профілактична допомога надається лікарями, що мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики. Високоспеціалізована (третій рівень) лікувально-профілактична допомога надається лікарем чи групою лікарів, що мають відповідну підготовку в області складних для діагностики і лікування захворювань, у випадку лікування хвороб, що вимагають спеціальних методів діагностики і лікування, а також з метою встановлення діагнозу і лікування захворювань, які рідко зустрічаються.

У випадках, коли надання допомоги можливо тільки за межами України, громадяни можуть направлятися на таке лікування в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Ненадання без поважних причин допомоги медичним працівником представляє собою склад правопорушення, за яке встановлена кримінальна відповідальність (ст. 139 КК).

Розвиток правосвідомості і вдосконалення реалізації правових відносин в області охорони здоров´я ґрунтується на визнанні пацієнта рівноправним партнером з медичними працівниками. Таким чином, фізична особа, якій надається медична допомога, є не предметом маніпуляції, а суб´єктом соціального відношення. Цим обумовлене право фізичної особи, яка досягла чотирнадцяти років і звернулася за наданням медичної допомоги, на вибір лікаря і методів лікування в межах рекомендацій лікаря.

Таке право припускає вільний вибір пацієнта: користатися чи ні послугами по наданню медичної допомоги.

Право на вибір лікаря дозволяє пацієнту звернутися до обраного ним лікаря, вимагати заміни лікаря, призначеного керівником лікувальної установи чи підрозділу.

Рівність відносин учасників (правовідносини), що виникають у системі «лікар-пацієнт» припускає, що і лікар може відмовитися від подальшого піклування про пацієнта, якщо той не виконує медичні призначення, правила внутрішнього розпорядку лікувальної установи. Умовою такої відмови є відсутність загрози життю хворого і здоров´ю населення.

Згода на надання медичної допомоги відповідно до «Декларації про розвиток прав пацієнтів у Європі», затвердженої на європейській нараді по правах пацієнта в 1994 р., має бути забезпечена «інформаційно». Тобто, це така згода, що вільно висловлена особою, здатною розуміти значення своїх дій, за умови попереднього надання їй доступним способом інформації про характер її захворювання, прогноз можливого розвитку, мету, порядок і тривалість надання медичної допомоги, способи діагностики і лікування, побічні ефекти і альтернативні методи лікування.

Повнолітня фізична особа має право відмовитися від медичного втручання чи перервати вже почате втручання. Наслідки такої відмови чи переривання втручання повинні бути йому роз´яснені.

Якщо відсутність згоди може привести до тяжких наслідків, лікар зобов´язаний роз´яснити це пацієнту. Якщо і після цього він відмовляється від медичного втручання, лікар має право взяти в нього письмове підтвердження відмови, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. Якщо ж така відмова заявлена законним представником пацієнта і може мати тяжкі наслідки, лікар зобов´язаний повідомити про це орган опіки і піклування.

Разом з тим, стан хворого не завжди дозволяє йому вільно висловити свою волю на медичне втручання. Коли такий стан загрожує життю і здоров´ю і є екстрені показання до проведення медичного втручання, слід припускати, що така згода існує. В аналогічних ситуаціях з недієздатними особами виправдане медичне втручання за умови, що дістати згоду законного представника в необхідний термін неможливо.

Питання про припинення медичної допомоги є одним з дискусійних, що потребує більш детальної правової регламентації.

Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров´я, активні заходи для підтримки життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття і критерії смерті встановлюються Міністерством охорони здоров´я України відповідно до сучасних міжнародних вимог.

Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. визначає правові й організаційні основи забезпечення громадян психіатричною допомогою, виходячи з пріоритету прав і свобод людини. Під психіатричною допомогою розуміється комплекс спеціальних мір, спрямованих на обстеження стану психічного здоров´я, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, соціальну реабілітацію осіб, що страждають психічними захворюваннями.