Ми не випадково спочатку вели розмову про питання реформи галузі адміністративного права. Якщо ми говоримо про таке явище, як адміністративний проступок, то насамперед ми повинні звернутися до такої узагальненої категорії, як правопорушення взагалі. Правопорушення можна вивчати як соціальне, філософське та правове явище.

Специфіка вивчення соціологією правопорушень в тому, що вона вивчає соціальні причини правопорушень, заходи щодо їх, попередження, види правопорушень, соціальний склад правопорушників, та дає прогноз розвитку кількості правопорушень у суспільстві.

Із соціологічної точки зору будь-яке правопорушення  це соціальний  антипод правомірної поведінки. Поведінка  є й буде завжди однією з важливих соціальних характеристик особи. Згідно із загальноприйнятим визначенням правомірна поведінка визнається єдино вірною людською поведінкою, яка регулюється правовими нормами. Це поведінка, яка співпадає з нормами права, яка відповідає правовим приписам, яка не суперечить нормам права, яка не заборонена нормами права. Якщо ми звернемося до аналізу поняття "правомірна поведінка", то по своїй суті єдиним аналогом "правомірна" є термін німецької мови "rechtmessung" - "який міряється правом". В інших правових системах така поведінка виводиться з відношення особи до закону, яке узгоджується з ним. Термін римського права "legitimus"- законний перейшов у романо-германську правову систему як термін, який означає " те, що дозволено законом або узгоджено з приписами позитивного права, соціальних норм ". англійське право використовує словосполучення " law-abiding" тобто "законослухняний", " який поважає закон ". Тобто ми бачимо, що термін "правомірна поведінка" досить умовний. Але надалі, використовуючи праці соціологів-теоретиків визначаємо: "правомірна поведінка-це зумовлена культурно-моральними поглядами та життєвим досвідом людини діяльність у сфері соціальної дії права, яка заснована на свідомому виконанні його завдань та вимог "[ 163, с. 563 ]. Слід зазначити, що правомірна поведінка також соціально-корисна діяльність, яка спрямована на задоволення державних та правових, суспільних та особистих інтересів. Правомірна поведінка є особливою цінністю для права тому, що сама "людина її права та свободи є найвищою соціальною цінністю" [ 1 ].

В підходах до аналізу правопорушень у соціології можна виділити кілька основних напрямків: антропологічна теорія, теорія соціальної природи правопорушень, теорія соціального конфлікту та теорію диференціальної асоціації.

В основу антропологічної теорії покладені ідеї Ч. Ломброзо. Він стверджував, що правопорушника характеризують відповідні антропологічні ознаки ( побудова тіла, форма  челюсті, довжина пальців та ін.). Однак не відкидаючи наявність біологічних та фізіологічних факторів слід зазначити, що поряд з цим у суспільстві існують і деякі соціальні фактори.

Прихильники концепції соціальної природи правопорушень бачать їх появу та розвиток із соціальними умовами життя: рівнем функціонування соціальних інститутів, наявністю можливостей для реалізації індивіда в суспільстві, розвитком політичних свобод та змістом виховання людей. Е. Дюркгейм підкреслює: "правопорушення тісно пов'язані з основними умовами життя" [ 108, с. 40 ]. Е. Феррі говорить, що  "правопорушення не є виключно біологічним явищем, не є також продуктом виключно соціального середовища, а є продуктом як біологічних, так і зовнішніх обставин, фізичних і соціальних".

 Теорія диференціальної асоціації, ( Е. Сазерленд), говорить, що людина, спілкуючись та вступаючи у взаємодію із правопорушниками засвоює негативне ставлення до норм права та закону, визначає для себе відповідні мотиви протиправної поведінки та техніку вчинення правопорушення.

На наш погляд велике значення має конфліктологічна теорія. Соціальні конфлікти можуть виступати джерелом протиправної поведінки індивіда, фоном, на якому розвиваються девіантність та делінквентність.

Будь яке правопорушення в тому числі й адміністративні проступки це не тільки індивідуальне, але й масове явище і в цьому аспекті їх соціальна природа виражена дуже очевидно. Соціальні протиріччя не можуть не призводити до таких негативних соціальних явищ як алкоголізм, проституція та ін. Вчені-юристи, соціологи, психологи такі як Антонян Ю.М., Горяінов І.І., Дубінін М.К., Карпец І.І., Кудрявцев В.М., Спиридонов Л.І. та ін. В 80-90 роки не тільки провели ряд конкретних досліджень, які підтвердили взаємозв'язок правопорушень з об'єктивними соціально-економічними подіями, явищами та процесами в житті суспільства, але й активно розвивали теорію соціальних відхилень. [ 138, с. 176 ]. Наприкінці всього сказаного можна зробити висновок, що з точки зору соціології правопорушення взагалі та адміністративні проступки зокрема, виступають як наслідок нездатності соціальних суб'єктів знайти цивілізовані форми вирішення життєвих протиріч.

З точки зору філософії правопорушення: " це суспільно небезпечна або шкідлива соціальна дія, яка спрямована на знищення основ цивілізованого життя, яке порушує норми, які зафіксовані  правовими кодексами держави " [ 212, с. 20 ].

Філософський підхід до проблеми правопорушень вважає, що розповсюдженим типом відносин між різними ідеями та концепціями є антиномізм. Антиномія (від грец. anti- проти та nomos-закон) це існування двох взаємовиключних суджень або тез в межах будь-якої ідеї або концепції.

І. Кант у " Критиці чистого розуму " сформулював чотири антиномії:

1. Когнітивна; 2. Метафізична; 3. Онтологічна; 4. Антропологічна; [120, с. 204].

Відштовхуючись від цього, перенесемо ці ідеї на вчення про правопорушення. Тоді серединою цієї проблеми виступає когнітивна антиномія. Її методологічний смисл полягає в тому, що суть правопорушень не може бути виявлена одними лише кримінологічними дослідженнями юридичного, соціологічного, психологічного, статистичного характеру без застосування філософсько-метафізичних засобів пізнання. Онтологічна антиномія зводиться до двох стверджень: " В світі не існують онтологічні підстави для правопорушень", та "У світі є онтологічні підстави для правопорушень". Ця антиномія  вважає, що існує певний порядок речей, переплетіння багатьох обставин соціального та природного характеру, які складаються як за бажанням так і проти бажання людей та які сприяють або перешкоджають вчиненню правопорушень. Природно-соціальний континуум несе в собі різні можливості для своїх систем та елементів. В тому числі і можливості їх передчасного розпаду та загибелі. Правопорушення  виступає при цьому як форма та засіб реалізації можливості небуття, яка міститься в бутті. Антропологічна антиномія констатує нам, що людина, якій притаманна велика життєва енергія, здатна як творити так і нищити. Властивість людини така, що вона здатна прагнути невідомого, переступати все відоме та дозволене, порушувати усі існуючі заборони та обмеження, здійснюючи на цьому шляху творчі відкриття, а також вчиняти правопорушення. Це виникає від того, що людина володіє відчуттям своїх великих можливостей та поряд з цим їй не дано відчуття меж та кордонів застосування власних сил. З цих тверджень ми бачимо, що філософія має неординарний підхід до проблеми правопорушень.  Предмет філософії правопорушень складають не емпірична особистість правопорушника, не соціальні та природні причини правопорушень, а першопричини або причини причин. " Філософію цікавлять метафізичні та онтологічні першоначала світового буття, які зумовлюють існування деліктної реальності " [ 84, с. 449 ]. Філософія у своїх дослідженнях виходить за межі звичайного та соціального світів, та будує каузальні, пояснювальні моделі метафізичного характеру.

Для класичної філософії викриття першооснов правопорушень частіше всього означало прагнення досягнути вищого промислу, який ствердив поряд з буттям, небуття, поряд з життям смерть, поряд із подвигом - правопорушення. Виявлення трансцендентних основ правопорушень означало, що знищення її за допомогою людських засобів скоріше всього неможливо. Звідси і впевненість багатьох філософів, що людина здатна лише будувати гіпотези та надії, але радикально змінити що-небудь у світопорядку, де злу, порокам, правопорушенням відведено своє місце поки не в її силах.

 Тепер нам треба засновуючись на вищевикладеному з'ясувати правову природу правопорушень взагалі та адміністративних проступків зокрема.

Правопорушення, як ми бачимо з самого терміну, є порушенням права, акт, протиправний праву, його нормам, закону. Вчинити правопорушення означає "переступити" право. Як говорить М.С. Малеїн: "Кожне окреме правопорушення, як явище реальної дійсності, конкретно: воно вчиняється конкретною особою, в певному місті та у певний час, суперечить чинній правовій нормі, характеризується точно визначеними  ознаками " [ 153, с. 6], а після цього він дає своє визначення правопорушення: "Правопорушення - це свідомий вольовий акт суспільно небезпечної протиправної поведінки " [ 153  с. 7 ].

Також, здається, треба звернути увагу на розробки вчених, щодо категорії правопорушення в сучасній юридичній літературі. Усі визначення правопорушення приблизно однакові та несуть однакове смислове навантаження:

" Правопорушення являє собою винне, протиправне, яке наносить шкоду суспільству, діяння праводієздатної особи або осіб, яке тягне за собою юридичну відповідальність " [ 164, с. 480].

" Правопорушення це суспільно небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта, яке тягне юридичну відповідальність " [ 192, с. 283 ].

"Правопорушення - суспільного небезпечне або шкідливе неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне юридичну відповідальність"[ 182, с. 454].

Нижче ми дамо систему ознак правопорушення, як загальної категорії:

а) Воно має протиправний характер, тобто суперечить нормам права, та уявляє собою порушення нових заборон, які мають місце в законах та підзаконних актах, невиконання обов'язків, які випливають із нормативно - правового акта, акта застосування норм права, або договору, який був укладений на основі закону.

В протиправності слід розрізняти два аспекти:

• По-перше, протиправність є зовнішньою стороною суспільно небезпечного або шкідливого. Це означає, що суспільно небезпечне або шкідливе діяння повинно бути офіціально підтверджено законом у якості протиправного.
• По-друге, протиправність є об'єктивною якістю правопорушення. Об'єктивною в смислі, що правопорушення посягає на істотне в праві, тобто на ті соціальні блага, той порядок у суспільних відносинах, який підтримується за допомогою правового інструменту.

б) Воно є суспільно-небезпечним або суспільно шкідливим (вбивство або прогул).

в) Воно відбивається в поведінці - протиправній дії (розбій, крадіжка), або в бездіяльності (прогул, халатність).

г) Воно має свідомо-вольовий характер, тобто момент вчинення правопорушення залежить від волі та свідомості особи.

д) Воно є винним. Правопорушення визначається тільки винне діяння, тобто - це дія, яка висловлює негативне внутрішнє відношення правопорушника до інтересів інших осіб, містить вину.

е) Воно є карним, тобто тягне за собою застосування до правопорушника заходів державного впливу, заходів юридичної відповідальності.

Наприкінці слід зазначити, що для наукових та практичних цілей вченими були визначені певні класифікації правопорушень. В їх основу закладені різні критерії. Якщо звернутися до точки зору  В.В. Лазарева, М.С Малеїна, О.Ф.Скакун, В.Ф.Ломакіної, то одним з критеріїв класифікації є:

" Класифікація правопорушень по ступеню суспільної небезпеки (шкідливості)" [ 182, с. 458 ], [ 192, с. 289 ].

Правопорушення, згідно цьому критерію, поділяються на: