г) взаємопереходах у інші порядки правових категорій. "Істина протилежностей, - підкреслював Г. В. Ф. Гегель, - полягає лише в їх відношенні одне до одного, стало бути, в тому, що кожне з них і в самому своєму понятті передбачає протилежне" [13, с. 63].

Взаємна єдність заохочення і покарання полягає в тому, що по-перше, вони діють у рамках кримінального права, як єдиної, самостійної, охоронної галузі права; по-друге, закликані забезпечувати єдине для обох завдання правового забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам; по-третє, підкоряються єдиним принципам законності, справедливості, гуманізму, особистої і чинної відповідальності, індивідуалізації покарання тощо. На виконання цих принципів зазначені парні правові категорії виступають як регулятори єдиної системи суспільних відносин, що виникають у зв'язку з вчиненням злочинів. Природно, що пріоритет у справі охорони суспільних відносин кримінально- правовими засобами віддається переважно покаранню. Правий В. Я. Тацій, коли зазначає, що предметом кримінально-правового регулювання виступають передусім ті суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вчиненням злочину [14, с. 108]. Проте зводити об'єкт регулювання кримінального права виключно до суспільних відносин, що виникають з зв'язку з учиненням злочинів є, на нашу думку, досить вразливою позицією [15, с. 5]. Кримінальне право не може обмежуватися лише нормами про злочинність і караність діянь. Вочевидь, воно передбачає норми, що відмежовують злочинну поведінку від правомірної, соціально- корисної поведінки. Законодавець має точно і повно визначити межі злочинного і правомірного, створити умови правильного та єдинообразного застосування кримінального законодавства. Слід погодитися з В. Д. Филимоновим, що правовідносини, які виникають у зв'язку з вчиненням злочину є основними видами кримінально-правових відносин, але не єдиними, поряд з ними існують додаткові кримінально-правові відносини, які виникають: а) у зв'язку з появою загрози завдання шкоди суспільному відношенню, що охороняється кримінальним правом (необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, тощо); б) у зв'язку з можливістю особи, яка вчинила злочин, здійснити дії, що свідчать про його дійове каяття (відшкодування завданої шкоди, примирення з потерпілим, тощо) [16, с. 81-82].

І.  Е. Звечаровський заперечує парність заохочення і покарання з тих міркувань, що заохочення протистоїть відповідальності (автор є прихильником концепції "відповідальність - санкція") та визнає їх однопорядковими структурними елементами стимулювання. "Заохочення, - наголошує цей дослідник, - є закономірним наслідком юридичної оцінки позитивно-відповідальної правової поведінки. На рівні держави як суб'єкта відношення відповідальної залежності заохочення - це не що інше, як позитивна відповідальність (відповідь), точно так же, як покарання - одна з форм прояву негативної відповідальності" [17, с. 112]. На нашу думку, така точка зору занадто категорична. Дійсно, заохочення і покарання є основними елементами стимулювання правомірної, соціально-схвальної поведінки у кримінальному праві, але задля досягнення цієї мети використовують протилежні засоби правового впливу на свідомість особи. Якщо на психологічному рівні покарання діє як "відомий бар'єр", правова заборона вчинення суспільно-небезпечних дій та має стримувати, нейтралізувати вплив негативних мотивів-спонукань поведінки особи, то заохочення, навпаки, повинно збуджувати, активувати позитивні мо- тиви-спонукання, що лежать в основі правомірної, соціально- схвальної поведінки особи в кримінальному праві. З огляду на ці обставини, не можна погодитися поглядом на правове стимулювання як виключно позитивний вплив на свідомість та волю особистості [18, с. 135-136]. В. М. Баранов ґрунтовно зазначає, що стимулювання є одним з тих діалектичних понять, яке виражає тотожність, охоплює єдність двох відносних протилежностей - заохочення і відповідальності. Якщо відповідальність є негативною стороною методу стимулювання, то заохочення представляє його позитивну сторону [19, с. 6].

Взаємовиключення заохочення і покарання як основних методів кримінально-правового регулювання полягає, по-перше, в протилежних з точки соціальної цінності та оцінки фактичних і правових підстав їх застосування; по-друге, соціального та правового змісту їх сутності; по-третє, правових наслідків застосування заохочення і покарання в кримінальному праві.

Підставою застосування покарання є визнання судом факту вчинення особою суспільно-небезпечного діяння (дій або бездіяльності), що містять склад злочину, передбачений Особливою частиною КК. Як відомо, під складом злочину розуміють установлену кримінальним законом сукупність (систему) юридичних ознак, які визначають це діяння як злочин [20, с. 99]. Суспільна небезпечність є забарвлюючою соціальною оцінкою об'єктивних і суб'єктивних елементів та ознак будь-якого складу злочину. Заохочення, на відміну від покарання, у якості підстави застосування має позитивну соціально схвальну поведінку особи. Проте науковці розходяться у поглядах щодо фактичних та правових підстав застосування заохочення. Так, досить поширена точка зору, що фактичною підставою є вчинення особою суспільно-корисного діяння, яке утворює склад правомірної поведінки в кримінальному праві, а юридичною - кримінально-правовий заохочувальний припис [21]. Деякі автори в зазначеній якості розглядають передумови та підстави заохочення соціально-схвальної поведінки в кримінальному праві [22]. Ми не поділяємо погляду на такі точки зору як взаємовиключні. Здається, що дослідники розглядають заохочення з різних кутів зору та поглиблюють, розгалужують фахове уявлення про заохочення. Якщо перша точка зору розглядає заохочення як юридичну конструкцію у вигляді складу правомірної поведінки, то друга робить акцент на структурі (гіпотезі та диспозиції) заохочувального кримінально-правового припису.

Сутність заохочення та покарання є протилежною, взаємови- ключною. Сталим є погляд на покарання як на міру державного примусу, що застосовується за обвинувальним вироком суду до осіб, які визнані винними у вчиненні злочину, та полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ч. 1 ст. 50 КК). Соціальний зміст покарання виражається в негативній оцінці злочинця і його діяння державою [23]. Так, В. С. Трахте- ров як обов'язкову ознаку кримінального покарання зазначав правову і моральну оцінку у вигляді осуду з боку держави [24, с. 3]. Навпаки, заохочення правомірної, соціально-корисної поведінки є державним схваленням, що застосовується постановою суду до осіб, які вчинили дії, передбачені заохочувальними приписами, та полягає в передбаченому законом виключенні, звільненні або пом'якшенні кримінальної відповідальності особи. Так, Пленум Верховного Суду України в Постанові № 12 від 23 грудня 2005 р. "Про судову практику застосування судами України законодавства про звільнення від кримінальної відповідальності" зазначив, що звільнення від кримінальної відповідальності - це відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених КК, та в порядку, встановленому КПК [25].

Правові наслідки застосування заохочення і покарання є також взаємовиключними. Покарання має своїм незмінним наслідком судимість. "Судимість особи, - підкреслює В. В. Голіна, - це її правовий стан, створений реалізацією кримінальної відповідальності, що виникає внаслідок засудження винної особи обвинувальним вироком суду за вчинений нею злочин до покарання, який виступає підставою для державного осуду і застосування до нього передбачених законом протягом певного, законом установленого перебігу часу, обмежень та втрат і відіграє роль сприяючого засобу досягнення і закріплення цілей покарання" [26, с. 22]. Заохочення, навпаки, у формі, скажімо, звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 44, 45, 46, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 212-1, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369 КК передбачає одним з юридичних наслідків те, що факт вчинення злочину втрачає будь-яке кримінально- правове значення. Так, згідно з ч. 4 ст. 32 КК повторність як різновид множинності злочинів відсутня, якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, а ч. 1 ст. 33 КК прямо вказує, що при вирішенні питання про наявність сукупності злочинів не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом. Отже, набрання законної сили постановою (ухвалою) суду про звільнення особи від кримінальної відповідальності є актом, що свідчить про припинення кримінально-правового відношення між особою, що вчинила злочин, і державою. Це означає також, що з цього моменту дана особа вже не несе обов'язку відповідати перед державою за вчинене, не може нести тягаря кримінальної відповідальності. Оскільки звільнення від кримінальної відповідальності може мати місце лише до набрання законної сили обвинувальним вироком суду, то особа, яка звільняється від кримінальної відповідальності, природно, вважається такою, що не має судимості [27, с. 76].