Статус (від лат. status - положення, становище) - це правове положення (сукупність прав та обов'язків) громадянина чи юридичної особи [176, с.1279][28].  Категорія правового статусу, його зміст є однією з найбільш дискусійних у правовій науці. Теорія права розглядає правовий статус у об'єктивному та суб'єктивному значенні, хоча ці категорії є взаємозалежними. Правовий статус у об'єктивному значенні - це система правових норм, які визначають правове становище особи у державі та суспільстві як учасника суспільних відносин, врегульованих правом. Так, наприклад, Закон України "Про правовий статус іноземців" [155][29] визначає  правовий  статус  іноземців в Україні, закріплює основні права, свободи та обов'язки  іноземних  громадян та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, і визначає порядок вирішення питань,  пов'язаних  з  їх в'їздом в Україну або виїздом з України.

Правовий статус у суб'єктивному значенні можна визначити як фактичне положення  особи у державі та суспільстві, закріплене у нормах права. Все те, що так або інакше юридично визначає, характеризує, утверджує реальне положення людини у суспільстві, утворює, на думку М.І. Матузова, правовий або юридичний статус. В основу правового статусу покладено фактичний соціальний статус, який визначається усією сукупністю економічних, політичних, духовних, моральних та інших умов життя суспільства. Правові норми фактично фіксують це положення, перетворюючи фактичний статус у юридичний. Ці категорії співвідносяться як форма та зміст, де формою виступає правовий статус [89, с.48][30]. Можна сказати, що змістом правового статусу є статус соціальний.

Отже, будь-який суб'єкт права наділений правовим статусом, і тому слід визначити елементи, які складають його зміст. Стосовно цього питання у правовій науці висловлюються різні погляди.

Існує позиція, яку займають фахівці теорії права та галузевих правових дисциплін щодо включення до правового статусу лише загальних (або конституційних) прав та обов'язків, які є абстрактною передумовою виникнення конкретних суб'єктивних прав і обов'язків у правовідносинах, учасником яких може стати суб'єкт права. При цьому правовий статус розглядається як елемент правосуб'єктності (А.В. Міцкевич [93, с.240-241], І.М. Якушев [218, с.6-7])[31].

Основні аргументи на користь цієї позиції зводяться до того, що існує певна група прав та обов'язків, які особа має на підставі закону ще до вступу у правовідносини. Кожний суб'єкт права наділений законом цими правами та обов'язками, а у цьому проявляються особливі суспільні відносини особи з державою, які служать передумовою участі їх у суспільному житті поряд з правоздатністю та дієздатністю.

         Але якщо виходити з подібних позицій, то можна зробити висновок, що основні, невідчужувані права та обов'язки мають лише особи, наділені правосуб'єктністю. При цьому ігнорується соціальна, гуманістична сутність права. Споконвічна цінність права, за словами С.С. Алексєєва, полягає в тому, що воно являє собою "позитивне високозначиме явище цивілізації", призначення якого - "бути носієм вищих засад, найважливіших цінностей цивілізації" [8, с.54][32].

Закріплення в Конституції України положення про визнання  людини,  її  життя  і здоров'я,  честі і гідності, недоторканності і безпеки в Україні найвищою соціальною цінністю свідчить про самостійність прав та свобод людини незалежно від її правосуб'єктності; вони є непорушними і невідчужуваними. Як вірно у свій час підмітила Ц.А. Ямпольська, громадянин може не реалізовувати свої основні права, але не може від них відмовитись [220, с.162][33]. Права і свободи людини певною мірою позанаціональні і позатериторіальні; як загальнолюдська цінність, незалежна від націй, ідеологій, релігій, вони давно стали об'єктом міжнародно-правового регулювання [111, с.6][34]. Будь-яка особа, в тому числі обмежена у правосуб'єктності, не позбавлена основних конституційних прав, що свідчить про хибність намагань включити загальні права та обов'язки до правосуб'єктності.

Слід зазначити, що абсолютна більшість вчених -  правників визнають основні (конституційні, статутні) права та обов'язки серцевиною, основою правового становища (статусу) суб'єкту права. Намагання дослідити різнобічні грані становища особи у суспільних відносинах, у стосунках із державою призвело до того, що багатьма вченими категорія правового статусу розглядається як складне та багатопланове явище, яке охоплює такі характеристики, притаманні особі, як-то: законні інтереси [32, с.29, 147-160][35], юридичні гарантії прав і обов'язків, відповідальність за порушення обов'язків [199, с.52], [45, с.63], [81, с.112-114][36], громадянство [101, с.152-153][37] тощо.

Ми не ставимо перед собою завдання дослідити весь спектр проблем теорії правового статусу, тому висловимо свій погляд на дану проблему, виходячи з якого і проаналізуємо становище роботодавця - фізичної особи за законодавством України.

Найбільш переконливою, на наш погляд, є позиція, якої дотримується значна кількість вчених - теоретиків та фахівців з окремих галузей права, відповідно до якої у правовий статус входять правосуб'єктність та основні (статутні) права та обов'язки особи (С.С. Алексєєв [4, с.146], В.І. Леушин, В.Д. Привалов [185, с.344-345], О.О. Лукашова [88, с.60] та інші).[38]

Нам видається досить доказовою аргументація саме такого змісту правового статусу, висловлена О.М. Ярошенком.  На його думку, законні інтереси не можуть бути елементом правового статусу, адже суспільно значимий інтерес є передумовою права, але все-таки сам по собі він не складає права. Одержуючи ж правову форму, соціально значимий інтерес тим самим знаходить своє відображення в системі відповідних прав і обов'язків [222, с.6][39]. Розвиваючи ці положення, спробуємо запропонувати додаткові аргументи вищевказаної позиції.

У правовій науці питанням інтересу присвячено ряд спеціальних досліджень. Так, В.К. Попов під інтересом розуміє об'єктивно існуючі особливого роду відносини соціального суб'єкта до матеріальних потреб, умов життя та інших потреб, що забезпечують його соціальне самоствердження та розвиток у межах існуючого суспільного ладу та способу виробництва [114, с.17][40]. Сутністю  інтересу, на думку Н.А. Шайкенова, є суспільне відношення, яке опосередковує оптимальне, вигідне задоволення потреби, що містить загальні умови та засоби її задоволення [210, с.30][41]. Співвідношення права та інтересу досить виразно виклав у свій час німецький вчений Р. Ієринг, який відзначав: "…охоронювані…інтереси суспільства ми іменуємо правом, супротив проти них окремої особи, намагання її здійснити свій інтерес за рахунок спільних інтересів буде неправом, за певних умов навіть злочином" [61, с.218][42].

Законний інтерес є передумовою виникнення й існування суб'єктивного права.  Це вже "вид і міра можливої поведінки", але щодо неї правовими засобами ще не визначено корелятивний зв'язок носія інтересу з іншими суб'єктами права. Входячи до сфери дії права, інтерес набуває ознаки гарантованості, яка надається авторитетом права і державним примусом. На думку М.В. Вітрука, інтерес, закладений в основі суб'єктивного права чи юридичного обов'язку, охороняється законом, тому є "законним інтересом". Суб'єктивне право і юридичний обов'язок - специфічні форми реалізації інтересів особистості [32, с.48][43]. Але при цьому автор фактично змішує ці два поняття, вказуючи, що в усіх галузях права охорона життя, здоров'я, честі, гідності та інших особистих благ людини здійснюється, як правило у формі захисту її законних інтересів. Крім того, законними інтересами визнаються такі інтереси, щодо яких у матеріальному та процесуальному праві є пряма вказівка про їхній захист; інтереси особи під час застосування права за аналогією; інтереси, які виникають у зв'язку із незаконним покладенням на особу певних обов'язків [32, с.156-157][44].

Отримавши нормативне закріплення і правовий захист, інтерес набуває ознак суб'єктивного права і знаходить своє місце у системі основних прав і обов'язків. Так, відповідно до ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Інтереси ж забезпечуються іншими шляхами, наприклад, через діяльність об'єднань громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод  та  задоволення політичних, економічних, соціальних,  культурних  та  інших інтересів (ст. 36 Конституції України). Інтереси не є однопорядковими явищами із статутними правами і не можуть характеризувати суб'єкта права, а скоріш - сторону правового відношення, при виникненні якого особа реалізує інтерес.

Юридична відповідальність також не є елементом правового статусу.

Її можна визначити як особливий правовий стан суб'єктів суспільних відносин, який випливає зі змісту правових норм і спрямований на забезпечення реалізації їх суб'єктивних прав і обов'язків. По відношенню до юридичної відповідальності в науці трудового права (В.С. Венедиктов [30, с.136][45], Н.М. Хуторян [203, с.264][46] сформовано позицію, за якою її слід розглядати через призму позитивного і негативного аспектів.  Це обумовлено службовим значенням відповідальності щодо забезпечення і охорони юридичних прав і обов'язків особи. Існує два способи їх закріплення: позитивний, тобто коли суб'єкт наділяється можливістю здійснювати ті чи інші позитивні дії, які відповідно характеризуються законом, і негативний, котрий встановлює, що певні права не повинні ніким порушуватись.