Відповідальність є однією із якостей активної, свідомої, цілеспрямованої діяльності суб'єкта суспільних відносин; вона є мірою і спрямованістю активності особистості.  Вимоги, які є основою позитивної чи негативної оцінки поведінки людини з боку суспільства та держави, об'єктивізуються у різних формах суспільної свідомості, соціальних нормах і, насамперед, у нормах права. Оцінка вчинків людини з боку суспільства і держави з позицій вимог, закріплених у соціальних нормах, створюють зовнішні умови його особистої діяльності. Тому соціальна відповідальність, за словами Л.В. Воєводіна, є об'єктивною категорією. Виступаючи невід'ємною властивістю людської діяльності, відповідальність має місце і тоді, коли поведінка індивіда відповідає вимогам існуючої ситуації, вимогам, які містяться у соціальних нормах, а також і тоді, коли її поведінка суперечить цим вимогам і порушує ці норми. У першому випадку відповідальність має позитивний, а у другому негативний зміст [33, с.67, 69-71][47]. Позитивний аспект відповідальності виявляється у правомірній поведінці суб'єкта права; відповідальність у такому разі фактично виступає у якості юридичного обов'язку не порушувати чужі права і користуватись своїми обов'язками. Засоби негативної (ретроспективної) відповідальності як реакція з боку держави і суспільства на правопорушення можуть, у свою чергу, розглядатись як юридична гарантія захисту юридичних прав і обов'язків.

        На думку О.М. Ярошенка, відповідальність не існує на одній площині з правами і обов'язками, а спрямована на забезпечення їх реалізації. Правове значення відповідальності полягає в тому, що без неї положення кожного окремого суб'єкта права було б хитким та нестійким, тому що вона відіграє у взаємовідносинах між суб'єктами права необхідну стабілізуючу роль, вказує на можливі правові наслідки їх дій [222, с.6][48]. ЇЇ можна винести "за дужки" правового статусу, адже вона виконує службову роль щодо нього. У цьому зв'язку дуже слушним є висновок С.М. Братуся щодо правової природи юридичної відповідальності: "…оскільки мова йде про становище особи, до якої застосовується відповідальність, її можна визначити як стан примусу до виконання обов'язку" [20, с.85][49].

Громадянство також не є елементом правового статусу суб'єкта трудового права. Стаття 1 Закону України "Про громадянство України"  від 18.01.2001 р. визначає громадянство України як правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках [134][50].

Громадянство України - це належність фізичної особи до держави Україна, що проявляється у стійкому правовому зв'язку з суверенною Україною, завдяки чому вона набуває права та свободи громадянина України і виконує всі обов'язки громадянина за її законодавством, а також набуває право на захист себе та своїх інтересів з боку України як у межах української території, так і за її межами. Разом з тим, кожна людина може бути або громадянином України, або перебувати в Україні, не маючи громадянства. Незважаючи на це, Україна визнає за кожною людиною (громадянином чи не громадянином) і гарантує комплекс загальнолюдських прав і свобод [111, с.8][51].

 Наявність чи відсутність громадянства  не тягне за собою наявності чи відсутності правового статусу особи, а впливає лише на обсяг прав і обов'язків особи [222, с.6][52]. Це положення реалізовано у вітчизняному законодавстві, відповідно до якого право займати певні посади пов'язується із наявністю громадянства України. Так, наприклад, відповідно до ст. 4 Закону України "Про державну службу" від 16.12.1993 р. [138][53] право на неї в Україні мають лише громадяни України. Громадянство, на думку Н.В. Вітрука, є необхідною передумовою  правового статусу [32, с.31, 69-76][54], а саме статусу громадянина певної держави.

Аналізуючи зміст правового статусу, не можна не зупинитися на вирішенні питання про включення до нього юридичних гарантій прав і обов'язків суб'єкта права.

До питання про правові гарантії у юридичній науці звертаються досить часто як фахівці з теорії права, так і науковці, які досліджують окремі галузі права. Так, В.Ф. Погорілко визначає правові гарантії як встановлені законом засоби забезпечення використання, дотримання, виконання і застосування норм права [214, с.555][55]. На думку В.Д. Привалова, гарантії - це система умов, засобів і способів, які забезпечують усім і кожному рівні правові можливості для виявлення, отримання та реалізації своїх прав і свобод [185, с.504][56]. Гарантії, в першу чергу, створює держава. Вони виступають умовами і засобами, що надаються особі для здійснення своїх прав.

Правові гарантії поділяють на нормативно-правові і організаційно-правові. У свою чергу, нормативно-правові гарантії бувають матеріальними і процесуальними. Вони закріплюються у нормах права, покликаних сприяти здійсненню прав уповноваженого суб'єкта або впливати на зобов'язаного суб'єкта, шляхом застосування до нього засобів впливу (санкцій). Основне призначення гарантій - забезпечення безперешкодного фактичного здійснення права, яке відбувається, по-перше, шляхом створення умов для його реалізації, а, по-друге, забезпеченням охорони та захисту [32, с.203-225][57]. Юридичні гарантії відіграють службову роль по відношенню до статутних прав і обов'язків. Як і відповідальність вони не можуть бути включеними до правового статусу, хоча слід зазначити, що наповнення його реальним змістом відбувається не без їхньої допомоги.

В літературі висловлено і інший погляд на правові гарантії. Автори "Курсу російського трудового права", аналізуючи їх природу, вказують, що правові гарантії, зафіксовані нормами об'єктивного права, набувають форму відповідних прав того суб'єкта, функціонування якого вони забезпечують [80, с.292][58]. Вважаємо, що така постановка питання не відображає усіх видів юридичних гарантій, наприклад, процесуальну форму діяльності відповідних державних органів. Визнання суб'єктивним правом, тобто мірою можливої поведінки того, що аж ніяк не залежить від волі суб'єкта права, не відповідає дійсності. Спрямованість гарантій на забезпечення здійснення права і виконання обов'язку та встановлення ефективного механізму їх захисту і охорони складає її сутність.

Отже, визначення правового статусу через правосуб'єктність, основні права та обов'язки відображає найбільш загальні його ознаки, притаманні будь-якому суб'єкту права. Інші ж, пов'язані з ним правові явища, забезпечують ефективне його функціонування, впливають на його обсяг, тобто мають щодо нього службове значення.

Враховуючи специфіку правового становища окремих осіб у різних галузях життєдіяльності, які регламентовані правом, необхідно провести  класифікацію правового статусу, яка дасть можливість найповніше відобразити особливості правового становища фізичної особи - роботодавця у правових відносинах, регламентованих трудовим правом.  Відомо, що будь-які явища можна класифікувати, спираючись на певні ознаки. Ця класифікація має спиратись на закономірності правового регулювання суспільних відносин, повинна мати об'єктивну основу і бути доступною для її сприйняття. Вона потрібна для поглибленого  дослідження правових явищ, встановлення їх спільних та відмінних ознак, а це має велике значення в правотворчій діяльності.       

В основу класифікації правового статусу можуть бути покладені різні критерії. Так, М.В. Вітрук залежно від правової регламентації правового становища людини виділяє конституційний та галузеві правові статусу;  залежно від соціального призначення - соціально-економічний, політико-правовий та правовий статус особистої свободи. Він розрізняє також загальний, спеціальний та індивідуальний статуси особистості. Головні чинники їх виділення - конкретизація основних конституційних прав і обов'язків (елементів загального статусу) у правових відносинах, учасниками яких є особа. При цьому виникають конкретні суб'єктивні права і обов'язки, притаманні різним соціальним групам. Становище ж конкретної особи характеризується наявністю індивідуального правового статусу. За словами науковця, загальний правовий статус, спеціальні правові статуси і індивідуальний правовий статус співвідносяться між собою як загальне, особливе та одиничне, причому для індивідуального статусу притаманна, на відміну від загального, динамічність, мінливість. Але ці зміни, динаміка відбуваються в рамках загального та спеціальних правових статусів [32, с.170-192][59].

О.В. Лавріненко виділяє основний правовий статус, який фіксує у повному обсязі права, свободи та обов'язки людини і громадянина, та галузевий правовий статус, який утворюють права, свободи, обов'язки поряд із трудовою правосуб'єктністю. Цей статус отримав назву трудоправового. Він визначає правове становище особи у сфері відносин, врегульованих трудовим правом [81, с.107,108][60].

Вважаємо, що в аналізі правового становища роботодавця - фізичної особи  у  сфері  трудового  права  слід виходити  із того, що вона є суб'єктом

права взагалі і трудового права зокрема. Тому основа правового становища, специфічні ознаки, які притаманні їй як роботодавцю лежать у площині саме галузевого правового статусу. Діяльність роботодавця визначає прагнення задовольнити власні економічні, господарські або особисті інтереси, використовуючи при цьому, окрім власної, ще й найману працю.

 Правове регулювання трудових та інших відносин в сфері найманої праці, встановлюючи порядок та форми її використання, визначає ті необхідні ознаки, володіння якими дає можливість фізичній особі використовувати працю іншого та окреслює коло прав і обов'язків, які при цьому виникають у роботодавця. Його правовий статус складає галузева роботодавча правосуб'єктність та основні трудові права і обов'язки. 

Але ця правова категорія також не є однорідною. Правове становище фізичної особи, яка використовує чужу працю, залежить, в першу чергу, від мети її застосовування.

Так, П.Д. Пилипенко, аналізуючи правове становище фізичних осіб як роботодавців, умовно поділяє їх на дві групи: