Звертаючись до розгляду елементів правового статусу роботодавця  - фізичної особи, слід звернути увагу на деякі загальнотеоретичні аспекти цієї проблеми. Такий підхід зумовлений тим, що у науці трудового права дослідження становища роботодавця, зазвичай, пов'язувалось із аналізом відповідного статусу підприємства, установи, організації, власників юридичних осіб чи уповноважених ними органів. Теоретичні напрацювання, які були вироблені теорією трудового права щодо роботодавчої правосуб'єктності, стануть основою нашого дослідження і будуть використовуватись як методологічні засади для вирішення основного завдання - встановлення специфічних правових ознак, які вирізняють фізичну особу серед інших роботодавців.

Вихідним положенням дослідження правосуб'єктності роботодавця фізичної особи є те, що людина є суб'єктом права. Історичний розвиток суспільства пройшов такі стадії, коли людину визнавали і об'єктом права (раби, кріпаки). Окремі особи мали значні привілеї завдяки походженню, належності до певних соціальних груп тощо. Сучасна цивілізація не визнає таких поглядів. Стаття 6 Загальної декларації прав людини, прийнята Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, [118, с.19][69] визначає, що кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності.

Для характеристики людини право використовує ряд термінів, серед яких найбільш змістовними є терміни "громадянин" і "фізична особа". За своїм змістом вони різняться, хоча досить часто право використовує їх як рівнозначні. Поняття "фізична особа" є спеціальним юридичним терміном для визначення людини як індивідуального суб'єкта права на відміну від колективних утворень, іменованих юридичними особами. Термін "громадянин" являє собою специфічний соціально-правовий аспект характеристики людини, який виражає стійкий юридичний зв'язок особи та певної держави і визначає обсяг її правового статусу, коло основних прав і обов'язків.

Цивільний кодекс УРСР 1963 року для характеристики особи використовував термін "громадянин" (ст. 9 - 12, 16 - 18) [206][70]. Цей термін міститься і у чинному Земельному кодексі України (розділи 4, 5) [60][71] . Ст. 2 Цивільного кодексу України визнає учасниками цивільних відносин фізичних та юридичних осіб; глава 4 ЦК також застосовує термін "фізична особа". Чинний Кодекс законів про працю, а також інші законодавчі акти, наприклад, Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" [157][72] визначають у якості роботодавця саме фізичну особу.  Цей же термін використано у проекті Трудового кодексу (ст. 30, 310 та ін.).

Вважаємо, що термін "фізична особа" є більш універсальним, адже він охоплює як громадян певної держави, так й іноземців і осіб без громадянства.

Людині як суб'єкту права притаманна спеціальна юридична властивість - правосуб'єктність, тобто закріплена законами можливість або здатність особи бути суб'єктом права з усіма відповідними наслідками. Як вірно вказує Є.Б. Хохлов, у сучасних умовах правовим авторитетом, який констатує за особою наявність якостей, що забезпечують здатність бути суб'єктом права, є держава [196, с.100][73].

Питання про юридичну природу правосуб'єктності та її зміст є дискусійним у правовій науці. С.С. Алексєєв визнає її складовою частиною правового статусу, його структурним елементом [4, с.146][74]. Протилежну думку висловлює А.В. Міцкевич, який до складу правосуб'єктності включає правоздатність, дієздатність, а також правовий статус суб'єкта права [92, с.240-241][75].

 А.В. Венедиктов вважав, що у цивільному праві правосуб'єктність є ідентичною правоздатності, а у трудовому - охоплює як правоздатність, так і дієздатність [29,с.20][76]. Поширеною є думка про те, що правосуб'єктність є сумою правоздатності та дієздатності, фактично є праводієздатністю (М.І. Матузов [183, с.489], І.К. Дмитрієва [167, с.85], Г.І. Чанишева, Н.Б. Болотіна [198, с.79], В.І. Прокопенко [162, с.99], Р.З. Лівшиць [197, с.35], О.С. Іоффе, М.Д. Шаргородський [63, с.210-211][77]. Іноді у складі дієздатності вирізняють деліктоздатність та угодоздатність (В.М. Ігнатенко [208, с.64])[78]. Деякі вчені деліктоздатність визнають окремим елементом правосуб'єктності (В.С. Афанасьєв та Н.Л. Гранат [100, с.233], К.М. Гусов, В.М. Толкунова [45, с.61][79].

        Щоб встановити, якими ознаками має володіти фізична особа для визнання її роботодавцем, слід враховувати, що основним правовим відношенням, яке зумовлює становище особи у сфері трудового права, є трудове правовідношення. Тому можливість і здатність бути його суб'єктом  є для фізичної особи - роботодавця визначальною. Інші правовідносини, які складають предмет трудового права, є похідними від трудових і ними визначаються. За відсутності двох основних суб'єктів: працівника і роботодавця трудове право не мало б сенсу. На цьому наголошують науковці, які досліджують правове становище роботодавців; це закріплюється у нормативних актах, присвячених регулюванню найманої праці. Так, відповідно до ст.1  Закону України "Про організації роботодавців" від 24.05.2001 р. роботодавець - це власник  підприємства,  установи,  організації незалежно  від  форми  власності,  виду  діяльності  та  галузевої належності або уповноважений  ним  орган  чи  фізична  особа,  яка відповідно до законодавства використовує найману працю[147][80].

Правове регулювання трудових правових відносин, встановлюючи порядок та форми використання найманої праці, визначає ті необхідні умови, дотримання яких дає можливість фізичній особі використовувати працю іншого та окреслює коло прав і обов'язків, які при цьому виникають у роботодавця. Саме необхідність застосування праці інших осіб у рамках, визначених законом і зумовлених специфікою трудових правовідносин, дає можливість вирізнити роботодавця з поміж інших суб'єктів права.

В науці трудового права особливості трудового правовідношення є одним з центральних питань, яке отримало значний розвиток. Фахівці виділяють наступні ознаки трудового правовідношення:

1. Воно є вольовим юридичним відношенням із застосування праці громадянина у якості працівника на користь іншої особи - роботодавця.
2. Об'єктом трудового правовідношення є виконання працівником роботи за певною трудовою функцією.
3. Працівник включається до складу трудового колективу і набуває права брати участь у його діяльності колективу.
4. Діяльність суб'єктів трудових правовідносин регламентується правилами внутрішнього трудового розпорядку, адже виконання трудової функції здійснюється у рамках спільної, кооперованої праці.
5. Трудове правовідношення має особистий характер. Працівник повинен виконувати доручену йому роботу особисто і не  має права передоручати її виконання іншій особі.
6. Трудові правовідносини завжди мають оплатний характер. За свою роботу працівник має отримувати заробітну плату.
7. Вони мають триваючий характер. Виконання певних операцій протягом робочого дня не звільнює працівника від виконання роботи наступного дня. Трудові правовідносини не перериваються у вихідні, святкові дні, протягом відпустки [3], [36], [161], [9][81].

Соціальне призначення діяльності роботодавця полягає у можливості та здатності надавати іншим особам (працівникам) постійну, триваючу роботу, організовуючи її та забезпечувати при цьому необхідні умови праці і виплачувати заробітну плату. Необхідно також враховувати, що під час виконання роботи за трудовим договором виникає специфічний стан "несамостійності" працівника, викликаний, за словами Л.С. Таля, наданням своєї робочої сили на певний час іншій особі для виконання тих чи інших постійних функцій безвідносно до самостійної господарської діяльності працівника [182, с.82][82]. Сутність трудового договору, на думку вченого, полягає в "частковому підпорядкуванні особи працівника господарчій владі роботодавця" [182, с.86][83]. Але ця влада не є безмежною; її межі визначаються сучасним станом суспільного розвитку і правовим режимом держави. Це має усвідомлювати роботодавець, він повинен розуміти свою соціальну роль і виконувати її так, як це належить згідно правових приписів.

Роботодавча правосуб'єктність має своїм підґрунтям певні особистісні властивості фізичної особи, які мають соціальне значення і враховуються законодавцем під час визначення критеріїв визнання тієї чи іншої особи правосуб'єктною. Такою соціальною властивістю і основою роботодавчої правосуб'єктності є свобода волі особи, адже трудові правовідносини є вольовими, такими, що виникають і існують як результат узгодження волі працівника і роботодавця. Правові норми регулюють суспільні відносини шляхом впливу на волю і свідомість осіб, їх поведінку. Вони адресовані конкретним суб'єктам суспільних відносин, які усвідомлюють свої дії і керують ними. Саме це є необхідною і природною передумовою визнання людини суб'єктом права. І ця самостійна воля людини, як слушно зазначає М.В. Вітрук, "виступає не сама по собі, так би мовити у "чистому вигляді", а через відповідний еквівалент у праві, як необхідна правова властивість (якість особистості). Функцію такого еквівалента у праві і виконує правосуб'єктність…" [32, с.81][84].

Отже, суб'єктом права може бути людина, яка володіє здатністю усвідомлювати свої дії та керувати ними, що дає можливість державі визнати особу правосуб'єктною.

Правосуб'єктність є не природженою, а набутою суспільно-правовою властивістю людини, що констатується державою за певною особою, виходячи із наявності у неї такої соціально-природної властивості, як свобода волі. Її можна визначити як визнану за особою державою і законодавчо закріплену здатність мати юридичні права та обов'язки і здійснювати їх своїми особистими діями. Вона  виступає узагальненою категорією стосовно усіх суб'єктів права, а не наділяє кожного із них власною правосуб'єктністю, вона носить абстрактний характер і являє собою потенційну (взагалі) здатність бути учасником правових відносин [5, с.148][85]. Реальним змістом правосуб'єктність наповнюється у тому разі, якщо її розглядати як галузеву категорію, тобто здатність бути суб'єктом правових відносин у певній сфері людської діяльності, врегульованих окремою галуззю права.

Розглядаючи правове становище роботодавця - фізичної особи у сфері  трудового права, ми виходимо із того, що специфічні ознаки, притаманні їй як роботодавцю, лежать у площині галузевого правового статусу, а його межі окреслено саме галузевою трудовою роботодавчою правосуб'єктністю. Вона, в свою чергу, ґрунтується на здатності людини до окремих видів свідомої діяльності і залежить від сукупності її фізичних, інтелектуальних, психологічних та інших здібностей. Визнаючи особу правосуб'єктною щодо кола галузевих статутних прав та обов'язків та участі її у суспільно-трудових відносинах, держава встановлює критерії визначення її здатності до окремого виду діяльності, в нашому випадку - надавати роботу, визначену трудовим договором, іншим особам.