Основою правового статусу роботодавця є загальні статутні права та обов'язки. Їх значення проявляється у тому, що вони визначають фактичну поведінку суб'єктів соціально-трудових відносин, окреслюють межі дозволеного, необхідного та можливого під час використання найманої праці. Користуючись правами та виконуючи обов'язки, суб'єкти трудового права вступають у конкретні правовідносини, створюючи безпосередні правові зв'язки між собою. У науці відсутній єдиний підхід до розуміння природи статутних прав і обов'язків. Окремі вчені зводять обсяг і зміст правового статусу до найбільш загальних прав та обов'язків, безпосередньо закріплених конституцією та іншими законами за суб'єктом права, які є абстрактною передумовою виникнення конкретних суб'єктивних прав і обов'язків у правовідносинах, учасником яких може стати цей суб'єкт [93, с.241, 244-245][112]. Б.К. Бегічев, досліджуючи трудову правосуб'єктність громадян наголошував, що у сфері трудових відносин поряд із можливістю правоволодіння громадянин реально володіє певною сумою прав та обов'язків до вступу у конкретні правовідносини внаслідок визнання його суб'єктом права. Він називав їх конкретними і вказував, що особа наділяється ними ex lege, внаслідок визнання її суб'єктом права, за законом. Конкретні права і обов'язки мають публічний характер, є невід'ємними, але не породжують конкретних вимог до конкретної особи. Вони визначають коло тих суб'єктивних прав і обов'язків, які неодмінно мають бути надані особі під час його вступу у конкретні правовідносини [13, с.58, 67-70][113].

М.Г. Александров дотримувався протилежних поглядів, включаючи до правового статусу суб'єктивні права, які мають надаватися суб'єкту під час вступу у конкретні правовідносини, а також юридичні обов'язки, які у цих правовідносинах можуть бути покладені на нього. Але при цьому учений не заперечує зв'язок суб'єктивних прав і обов'язків з конституційними [2, с.25][114].

На думку О.В. Смирнова, ядром правового статусу суб'єкта трудового права є суб'єктивні права і обов'язки (курсив наш - Т.З.), які безпосередньо випливають із закону. Вони фіксуються в основних нормативних актах трудового законодавства (Конституція, КЗпП). На відміну від суб'єктивних прав і обов'язків, які складають зміст конкретних правовідносин, учений іменує вищевказані права і обов'язки статутними. Їх перелік визначається соціальним призначенням і характером виконуваних функцій у сфері праці [199, с.53][115]. 

В юридичній науці під терміном "суб'єктивне право" розуміють вузьке коло прав, а саме права, яких особа набула та реалізує за наявності певних юридичних фактів, з якими пов'язується виникнення конкретних правових відносин. Права особи, які виходять за межі конкретних правовідносин, зазвичай розглядають як не суб'єктивні права, а у якості "елементів правоздатності", "право на право", суб'єктивні права "в потенції" тощо. Так, Ю.К. Толстой не визнав суб'єктивними конституційні права, оскільки вони знаходяться за рамками конкретних правовідносин. Вони визнаються елементами правоздатності. Він зробив висновок: право особи як елемент правоздатності існує поза правовідносинами, тому що правоздатність "сама по собі не породжує жодних правовідносин між її носієм та іншими суб'єктами права" [187, с.9][116].

Вважаємо, що суб'єктивні права є наявними у будь-якому випадку, незалежно від стадії їх виникнення та виявлення для особи. Слід погодитися з М.І. Матузовим, на думку якого "спосіб виникнення, форма проявлення та реалізації тих чи інших прав не мають принципового значення для кваліфікації їх як суб'єктивних" [90, с.53][117].

Права і обов'язки, які випливають безпосередньо із закону, не можна ігнорувати, адже право, виконуючи регулятивну функцію, безпосередньо може впливати на поведінку людей, не вимагаючи вступу їх у конкретні правовідносини. Вони входять до складу роботодавчого правового статусу фізичної особи, закріплюються законодавством безпосередньо і, при цьому, мають характер суб'єктивних, адже визнаються і закріплюються за особою - суб'єктом права. І.М. Якушев статутні права і обов'язки не виключає із фактичних суспільних відносин взагалі. "Оскільки права і обов'язки надані законом певним суб'єктам, з ними не можуть не рахуватися інші особи і органи, які погоджують свою поведінку з існуванням вказаних прав і обов'язків" [219, с.47][118].

Суб'єктивне право - це передбачена для уповноваженого суб'єкта права з метою задоволення його інтересів, міра можливої поведінки, забезпечена юридичними обов'язками інших суб'єктів права. Воно включає в себе ряд повноважень: а) право на власні дії, направлені на використання корисних властивостей об'єкту права; б) право на юридичні дії, на прийняття юридично значущих рішень; в) право вимагати від іншої сторони виконання обов'язку, тобто право на чужі дії [222, с.8][119].

 В літературі у складі суб'єктивного права додатково виділяють право вимагання, тобто можливість суб'єкта права у разі його порушення звернутись за захистом до відповідного органу держави з метою застосування примусу до зобов'язаної особи [185, с.341-342][120].

Вказаний погляд базується на позиціях багатьох фахівців у галузі теорії права, наприклад С.М. Братуся, С.С. Алексєєва, М.Г. Александрова, В.І. Леушина, В.Д. Привалова, М.І. Матузова та інших.

Здійснюючи статутне право, особа вступає у правові відносини, перетворюючи тим самим загальне суб'єктивне право першого порядку у конкретне суб'єктивне право другого порядку із певним специфічним обсягом. Однак не можна говорити про тотожність статутних прав і тих суб'єктивних прав, які складають зміст конкретних правовідносин.

По-перше, статутні права передують настанню суб'єктивних прав у правовідносинах у часі. Цікавим є визначення моменту виникнення статутного права чи обов'язку для конкретної фізичної особи, яка виступає у якості роботодавця. Загальновизнаним у правовій науці та закріпленим у багатьох нормативно-правових актах як міжнародного, так і національного  характеру є теза про те, що права людини і основні свободи належать кожній людині від народження, вони невід'ємні і гарантуються законом (див., наприклад Паризька хартія для нової Європи (1990 р.), ст. 21 Конституції України тощо).  У своїй основі право людини є завжди правом на те, що їй потрібно, на що вона претендує, або що закон їй надає, чим закон її забезпечує, що служить інтересам людини, задоволенню її потреб, що визначається як соціальне благо, соціальна цінність. "Тому право громадянина є за своєю сутністю право на певне соціальне благо, соціальну цінність"[111, с.6][121].

Право перетворюється у декларацію, якщо людина не має можливості ним скористатися. Воно у такому разі не має жодного сенсу для особи. Визнання особи правомочною по відношенню до кожного із прав, які складають зміст її правового статусу, обумовлюється настанням певного віку, іншими важливими соціальними чинниками, які зумовлюють правосуб'єктність особи. Наявність певного права має містити у собі визнання за людиною можливості у будь-який час ним скористатися. Основні роботодавчі права і обов'язки виникають у конкретного громадянина, визнаються за ним саме після того, як він стане суб'єктом трудового права, набуде роботодавчу правосуб'єктність.

По-друге, статутні права та обов'язки носять абстрактний характер, який змінюється під час їх  реалізації  у конкретних правових відносинах. Статутне право вимагати виконання працівником роботи, обумовленої у трудовому договорі, стає суб'єктивним правом, яке складає зміст трудового правовідношення між окремим роботодавцем та працівником. Роботодавець набуває права вимагати виконання певної роботи за трудовою функцією того працівника, з яким укладено трудовий договір. Не прийнявши на роботу жодного працівника, фізична особа не несе обов'язку сплачувати заробітну плату. З моменту ж допуску працівника до виконання трудової функції фізична особа стає зобов'язаною щодо нього із оплати праці. Виконання цього юридичного обов'язку підкріплюється примусом з боку держави.

По-третє, суб'єктивні права, які складають зміст правовідносин, мають різний обсяг і залежать від характеристики суб'єкта, який їх реалізує у правовідносинах. На відміну від цього статутні права, будучи визначеними законодавством, є однаковими для всіх за обсягом і змістом. Рівною мірою усе вищевказане стосується і юридичних обов'язків.

Необхідно вказати, що для деяких статутних прав нині не передбачено чіткого механізму їх реалізації, тому вони не можуть трансформуватися у суб'єктивне право як елемент змісту правовідношення. Так, роботодавці мають право на колективно-договірне регулювання соціально-трудових відносин разом з найманими працівниками та їх представниками. Але визначення сфери укладення колективних договорів відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди" [142][122] не охоплює фізичних осіб роботодавців, а стосується лише підприємств, установ, організацій та їх структурних підрозділів.

Обов'язковим елементом правового статусу особи є її юридичні обов'язки. У науці традиційно цю категорію розуміють як приписану зобов'язаній особі і забезпечену примусовою силою держави міру необхідної поведінки, якої особа має дотримуватися в інтересах уповноваженого суб'єкта. Юридичний обов'язок має такі ознаки:

1. Це міра необхідної поведінки, точне визначення того, яким вона має бути. Наявність державного примусу вимагає дотримання цієї міри.

2. Він встановлюється на підставі правових норм (статутний обов'язок) і певних юридичних фактів (обов'язок як елемент змісту правовідношення).

3. Обов'язок встановлюється в інтересах уповноваженого суб'єкта: окремої особи,  держави чи суспільства.

4. Обов'язок це не тільки (і не стільки) повинність, але і реальна фактична поведінка зобов'язаної особи.

5. У зобов'язаної особи відсутній вибір між виконанням чи невиконанням обов'язку. Невиконання обов'язку є правопорушенням із відповідними правовими наслідками [185, с.341-342][123].

Юридичний обов'язок відповідає структурі суб'єктивного права і включає в себе такі складові: необхідність вчинення певних дій чи утримання від них; необхідність зобов'язаної особи відреагувати на законні вимоги уповноваженої особи, зверненої до неї; необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; необхідність не заважати контрагенту користуватися тим благом, по відношенню до якого він має певні права [183, с.492][124].

Юридичний обов'язок є можливістю поведінки. Він, як і суб'єктивне право, відображає тенденції людської поведінки, яка відображає певний етап розвитку суспільства. Реально не можна зобов'язати людину робити те, що вона робити не в змозі. В обов'язку закладено певну соціальну необхідність, яка через норму права формує певну поведінку суб'єкта права. "Юридичні обов'язки як кореляти  суб'єктивних прав задовольняють потреби особи у чужих діях, служать спеціальним юридичним засобом впливу на інших осіб для того, щоб викликати до життя таку їх діяльність, якої потребує індивід під час реалізації його суб'єктивного права" [32, с.144][125].