Правове регулювання трудових відносин спрямовується як на упорядкування самого процесу праці працівника, так і встановлення умов, за яких ця праця має застосовуватись. Однією з цих умов є визначення можливості використання однією особою (роботодавцем) праці іншої особи, тобто проблема правосуб'єктності роботодавця, його прав і обов'язків, обумовлених застосуванням найманої праці.

Реалізація громадянами права на працю здійснюється, як правило, шляхом укладення трудового договору із роботодавцем. Стаття 21 КЗпП України встановлює, що стороною трудового договору виступає власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа, але в інших законах, які регулюють соціально-трудові відносини, використовується термін "роботодавець". Так, Закон України "Про організації роботодавців" від 24.05. 2001 р. містить таке визначення: роботодавець - це власник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений  ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю [147][5].

В українській правовій літературі з початку 90-х років ХХ століття розгорнулася дискусія щодо поняття і кола суб'єктів, які можуть бути визнані роботодавцями. Раніше у КЗпП України для позначення сторони, з якою працівник укладав трудовий договір, застосовувався термін "підприємство, установа, організація". Законом УРСР від 20 березня 1991 року "Про внесення змін і доповнень в Кодекс законів про працю Української РСР при переході республіки до ринкової економіки" від 20.03.1991 р. [128] ці терміни було замінено словосполученням "власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган". Оскільки законодавством не було визначено легального поняття нового терміну, у правовій літературі його почали замінювати терміном "роботодавець", який з'явився згодом і у трудовому законодавстві[6]. Так, на думку П.Д. Пилипенка, роботодавець як суб'єкт трудового права - це особа, яка надає роботу іншій особі на підставі трудового договору у формі будь-якого з його різновидів, передбачених законодавством, у тому числі при обранні чи призначенні на посаду [109, с.164][7]. Враховуючи положення нового Цивільного кодексу України, можна звернути увагу на необхідність конкретизації терміну "особа", оскільки розділ ІІ Цивільного кодексу [205][8] визначає особами як фізичну, так і юридичну особи. Але природа трудового правовідношення унеможливлює участь юридичної особи у цих правовідносинах у якості працівника.

У запропонованому О.М. Ярошенком визначенні роботодавець  - це фізична або юридична особа, незалежно від форми власності та організаційно-правової форми створення, з якими працівники вступають у трудові правовідносини, встановлені трудовим договором або контрактом" [222, с.12]4. Тут вже конкретно вказується коло осіб, які на договірних засадах у межах трудових правовідносин використовують найману працю.

Нарешті, проектом Трудового кодексу України, представленим до публічного обговорення, у ч. 1 ст. 30 пропонується під терміном "роботодавець" розуміти юридичну (підприємство, установа, організація) або фізичну особу, яка в межах трудових відносин використовує працю фізичних осіб [189][9]. На нашу думку, дане поняття цілком узгоджується як з цивільним, так і господарським законодавством і може стати легальним.

Але аналіз положень чинного Кодексу законів про працю [70][10] також дає змогу зробити висновок про те, що роботодавцями слід вважати саме юридичних і фізичних осіб. Так, відповідно до ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Крім того, відповідно до ст. 252-1 КЗпП трудовий колектив підприємства утворюють усі громадяни, які своєю  працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту,  угоди),  а також  інших  форм,  що  регулюють трудові відносини працівника з підприємством (курсив наш - Т.З.). Якщо роботодавцем виступає громадянин, то він безпосередньо виступає стороною трудового правовідношення і суб'єктом трудового права. Якщо ж роботодавцем є підприємство, то на роботодавчому боці відбувається потроєння суб'єкта трудового права. Частина прав і обов'язків здійснюється самим власником, частина підприємством, а частина уповноваженим органом власника (керівником підприємства та очолюваною ним адміністрацією).

Дослідженню правового становища роботодавця як суб'єкта трудового права в соціалістичній системі господарювання присвячені роботи багатьох вчених-трудовиків, наприклад,  О.Н. Бухаловського [24][11], В.М. Догадова [49][12], Б.Ф. Хрустальова [202][13], З.К. Ільїних [62][14], Ю.П. Орловського [103][15], О.В. Смирнова [174][16] та інших. В Україні комплексно цими проблемами займаються О.М. Ярошенко [222 - 223] [17], І.М. Якушев [218][18].

Хоча правовий статус роботодавця не можна віднести до не розроблених питань трудового права, відповідні дослідження стосувались, зазвичай, юридичних осіб та державних органів. Визначення ж можливостей та порядку участі у трудових правовідносинах фізичних осіб у якості роботодавців комплексно не досліджувалось як у радянські часи, так і зараз. Пояснення цього явища криється у наступному.

Ще донедавна укладення трудового договору між фізичними особами вважалось нетиповим інститутом трудового права. Існуюча система господарювання, державний лад та суспільний устрій не сприяли використанню найманої праці для створення прибавочної вартості, тобто у виробничій діяльності фізичних осіб. Сама така діяльність була поза законом та каралась. Ст. 148 Кримінального кодексу УРСР у редакції Указу Президії Верховної Ради УРСР від 10 вересня 1962 року передбачала у ч. 2 кримінальну відповідальність за зайняття забороненим промислом з використанням найманої праці [129][19]. Праця іншого могла застосовуватися, в основному для обслуговування особистих потреб, надання технічної допомоги особам, зайнятим літературною та творчою діяльністю.

Трудове законодавство поширювалось на трудові відносини, які виникали між фізичними особами. Але це було не правило, а виняток, і особливості правового регулювання таких відносин були визначені підзаконним нормативним актом - "Положенням про умови праці осіб, які працюють у громадян за договорами", затвердженим постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріатом ВСРПС 28 квітня 1987 року [99][20].

У навчальній літературі питанням правового регулювання трудових відносин між громадянами майже не приділялось уваги. Зазвичай лише наголошувалось на тому, що громадяни можуть за договором користуватись працею інших осіб тільки для потреб свого особистого (домашнього) споживчого господарства [177, с.108][21].

Ситуація змінилася із прийняттям Закону УРСР  від 7.02.1991 р. "Про власність" [120][22], у статті 5 якого було визначено право власника на договірній основі використовувати працю громадян, забезпечуючи при цьому соціальні та економічні гарантії та права, визначені законодавством.

Ця норма об'єктивно відобразила становище, яке склалось у зв'язку із переходом держави до ринкової моделі господарювання. Власність стала використовуватись не лише для задоволення особистих потреб, але  і для заняття підприємницькою діяльністю, засади якої було визначено Законом України від 7.02.1991 р. "Про підприємництво" [151][23]. У статті 9 цього Закону закріплялося право підприємця під час здійснення підприємницької діяльності укладати з громадянами договори про використання їх праці. При   укладанні трудового договору в тому числі у випадках, передбачених законами України, - контракту підприємець зобов'язаний  забезпечити  умови  та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в республіці мінімального рівня, а також інші соціальні  гарантії,  включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства.

Фізичну особу офіційно на законодавчому рівні у якості роботодавця легалізував Закон України від 5 липня 1995 року "Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю України" [127][24], яким у ст. 21 кодексу фізичну особу було визнано такою ж стороною трудового договору, як і власника підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган. Ст. 7 КЗпП визначає, що особливості регулювання праці осіб, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, встановлюються законодавством.

Отже, є всі підстави вважати фізичних осіб, які надають роботу, такими ж рівноправними учасниками ринку праці, як і юридичних осіб. Багато в чому правове становище цих роботодавців є схожим, але між ними існують суттєві відмінності, які дозволяють нам віднести фізичних осіб - роботодавців до особливої групи суб'єктів трудового права і трудових правовідносин.

Cуб'єкти права - це особи, що володіють правосуб'єктністю, тобто громадяни, організації, громадські об'єднання, які можуть бути носіями прав та обов'язків, приймати участь у правових відношеннях [6, с.70][25]. Передумовою набуття та здійснення особою суб'єктивного права та юридичного обов'язку є її юридична властивість - правосуб'єктність. Суб'єкт права за її наявності  має потенційну здатність вступати у правові відносини. Тому в науці проводиться різниця між суб'єктом права і суб'єктом правовідношення. Щодо фізичних осіб ця різниця полягає в тому, що: по-перше, конкретний громадянин як постійний суб'єкт права не може одночасно приймати участь в усіх правовідносинах; по-друге, новонароджені, малолітні, душевнохворі особи, будучи суб'єктами права, не є суб'єктами більшості правовідносин; по-третє, правовідносини - це не єдина форма реалізації права [183, с. 482][26]. Для сучасної правової думки взагалі не характерним є погляд на людину як на об'єкт права.

Суб'єктом права є особа, яка вже є або може бути учасником правовідносин. Якщо особа є учасником трудових правовідносин, то вона як суб'єкт трудового права є носієм прав і обов'язків у цих правовідносинах. У трудовому правовідношенні особа діє активно. За своєю сутністю активна поведінка - це результат прямого здійснення матеріальних, політичних, духовних та інших інтересів, які ґрунтуються на потребах соціального життя. У сфері реалізації права, особливо приватного, набуває самостійного правового значення категорія "правової активності" [8, с. 183-184][27].  Тому для виявлення можливостей фізичної особи бути суб'єктом права та правових відносин слід встановити таку правову категорію, яка всебічно характеризує особу як відповідного суб'єкта. У праві цією категорією визнається правовий статус.