1. фізичні особи, які можуть реалізовувати своє право найняття на роботу, однак використання праці інших осіб відбувається не для отримання доходу (громадяни - власники, які використовують найманих працівників для роботи у домашньому господарстві, для догляду за малолітніми дітьми, тяжкохворими членами сім'ї, для роботи особистими водіями тощо);
2. фізичні особи - роботодавці, вид занять яких вимагає використання найманої праці. Це право додатково передбачається відповідними нормативно-правовими актами (підприємці, приватні нотаріуси та адвокати) [109, с.182-186][61].

Запропоновану класифікацію слід розвинути, аби врахувати специфічне становище тих роботодавців, які наймають працівників для виконання робіт, пов'язаних із здійсненням ними своєї господарської чи професійної діяльності. Мова йде в даному випадку про розмежування правового статусу підприємців та інших осіб, діяльність яких пов'язана з отриманням доходів. Слід врахувати також тих осіб, які є власниками майна і використовують його для створення юридичних осіб. Створення (заснування)  суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи,  а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків,   передбачених законодавством.

Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок про наявність спеціального правового регулювання трудових відносин за участю фізичних осіб, які є суб'єктами підприємницької діяльності, та пов'язаного із цим спеціального правового статусу таких осіб.

Ст. 3 КЗпП України визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх  підприємств,  установ,  організацій   незалежно   від   форм власності, виду діяльності і галузевої належності,  а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Відповідно до ст. 7 Кодексу особливості правового регулювання праці осіб, які працюють за трудовими договорами у фізичних осіб, встановлюються законодавством.

Виходячи з цих положень, законодавець розрізняє правове становище тих, хто використовує найману працю для здійснення підприємницької діяльності,  а  також  тих, хто   використовує   найману  працю, пов'язану  із наданням послуг (п. 1 Порядку реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, затвердженого наказом Міністерства праці і соціальної політики України від 8 червня 2001 року № 260 [141][62]). Здатність бути учасником трудових правовідносин у якості роботодавця для тих, хто не займається підприємництвом, залежить лише від набуття ними галузевої роботодавчої правосуб'єктності. Для особи, яка здійснює підприємницьку діяльність, тобто самостійну, ініціативну, систематичну, на власний  ризик  господарську діяльність з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку, визначальне значення має її реєстрація в установленому порядку у якості суб'єкта господарювання у порядку, встановленому законодавством. І тільки після легалізації фізичної особи у якості підприємця вона набуває права відповідно до ст. 46 Господарського кодексу України [41][63] укладати з громадянами договори про використання їхньої праці.

Отже, наведене дозволяє у рамках галузевого роботодавчого статусу фізичної особи виділити спеціальний статус підприємця-роботодавця, діяльність якого спрямовується на отримання прибутку і який для досягнення цієї мети застосовує найману працю.

Окремі особи мають право використовувати найману працю у своїй професійній діяльності. Так, відповідно до ст. 8 Закону України від 19.12.1992 р. "Про адвокатуру"[119][64] адвокат може мати помічника або кількох помічників  із  числа осіб, які мають вищу юридичну освіту. Умови роботи визначаються  контрактом між адвокатом (адвокатським об'єднанням) і помічником адвоката з додержанням законодавства про працю. Відповідно до ст. 13 Закону України "Про нотаріат" 02.09.1993 р.[144][65] стажистом нотаріуса може бути особа, яка  має вищу юридичну освіту. Стажист нотаріуса проходить стажування в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса. Умови роботи визначаються трудовим контрактом  між стажистом та приватним нотаріусом чи державною нотаріальною  конторою  з додержанням законодавства про працю.

Діяльність адвокатів та приватних нотаріусів не є підприємництвом, на що неодноразово звертали увагу відповідні державні органи (листи Державної податкової адміністрації України № 6628/6/17-0516 від 24.11.1999 р., № 1852/10/17-0117 від 20.02.1998 р.).

Відповідно до ст. 1 і 2 Закону України "Про адвокатуру" адвокатура   України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та  представляти  законні  інтереси громадян  України,  іноземних  громадян,  осіб  без  громадянства, юридичних  осіб,  подавати їм іншу юридичну допомогу. Адвокатом   може  бути  громадянин  України,  який  має  вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та  прийняв Присягу

адвоката України. Закону України "Про нотаріат", закріплюючи засади нотаріальної діяльності, визначає його як систему органів і посадових осіб,  на які покладено обов'язок посвідчувати  права,  а  також  факти,  що мають  юридичне  значення,  та  вчиняти  інші  нотаріальні дії з  метою надання їм    юридичної вірогідності.

Нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну  освіту і пройшов стажування протягом шести місяців в державній нотаріальній конторі або у нотаріуса, що займається приватною  нотаріальною практикою, склав кваліфікаційний іспит та  одержав  свідоцтво  про  право  на заняття нотаріальною діяльністю.

Таким чином, адвокати і приватні нотаріуси можуть виступати у якості роботодавців у сфері своєї професійної діяльності лише з моменту отримання відповідного свідоцтва. Найняття ж працівників для обслуговування особистих потреб може здійснюватися ними із набуттям ними загальної роботодавчої правосуб'єктності.

Ще однією категорією фізичних осіб - роботодавців, яка потребує окремої уваги, є власники майна підприємства, установи, організації, які наймають працівників для управління цим підприємством. Право власника наймати на договірній основі працівників для управління своїм майном, що використовується для створення суб'єкта господарювання, базується на положеннях ст. 5 Закону "Про власність" 07.02.1991 р. [120][66], яка закріпила право власника на договірній основі використовувати працю громадян, забезпечуючи при цьому соціальні та економічні гарантії та права, визначені

законодавством.

Ст. 14 Закону України від 27 березня 1991 року "Про підприємства в Україні", встановлюючи загальні засади управління підприємством, визначала, що власник  здійснює  свої  права  по  управлінню  підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Зараз аналогічне положення міститься у ч. 2 ст. 65 Господарського кодексу України.

Найняття (призначення, обрання) керівника  підприємства є правом власника (власників) майна підприємства і реалізується безпосередньо або через уповноважені ним органи. Форми залучення керівника до управління підприємством визначені ч. 3. 4 ст. 65 ГК України. Він призначається (обирається) власником або уповноваженим ним органом. У разі найму  керівника підприємства з ним укладається договір (контракт).

Зважаючи на визначення трудового договору, закріплене у ст. 21 КЗпП України, фізична особа може виступати у якості роботодавця як власник підприємства у тому разі, коли вона одноосібно створила це підприємство. Такою юридичною особою може бути приватне, унітарне  підприємство (ч. 4 ст. 63 ГК України). Щодо господарських товариств, то аналіз положень Закону України від 19 березня 1991 року "Про господарські товариства"[133][67] і Цивільного кодексу України, дозволяє зробити висновок, що вони відповідно до чинного Закону також можуть створюватись однією особою.

Проектом Цивільного кодексу було передбачене створення юридичної особи допускається і однією особою (це стосується установ і товариств окрім повного і командитного). Особа, яка одноосібно створює товариство стає єдиним його учасником [43, с.10], [204][68]. Ст. 83 Цивільного кодексу України  визначає товариство як організацію, створену шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено  однією  особою,  якщо  інше  не  встановлено законом.  Товариство, створене однією особою,  діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Отже, щодо власників юридичних осіб, які наймають керівника для управління власним підприємством, можна зазначити, що особливістю їх правового становища є те, що окрім елементів загальної (галузевої) роботодавчої правосуб'єктності для набуття ними специфічного статусу роботодавця - власника підприємства їм необхідно його створити.

Отже, розглядаючи правове становище конкретної особи, яка виступає роботодавцем, слід враховувати, що вона, як правило, є громадянином держави і є носієм загального правового статусу. Залежно від того, у якій сфері людської діяльності особа  виявляє свої здібності, досягає певної мети, реалізовує інтереси, користуючись своїми правами та виконуючи обов'язки, держава визнає її як суб'єкта певної галузі права. Визначальним у характеристиці особи стає категорія галузевого правового статусу.

Правовий статус фізичної особи, яка є роботодавцем, - це закріплене нормами трудового права положення особи, що виражається у визнанні її державою суб'єктом трудового права і визначенні кола основних, невідчужуваних прав і обов'язків, якими вона володіє у зв'язку із використанням нею найманої праці інших осіб. Трудова роботодавча правосуб'єктність фізичної особи визначає межі цього статусу, а статутні права і обов'язки - його зміст.