У трудовому праві виділяють критерії трудової правосуб'єктності роботодавця. Вони обумовлюються, перш за все, змістом правових відносин, учасником яких стає роботодавець. Найважливішими серед них є трудові правовідносини, змістом яких є усі права та обов'язки сторін у цьому правовому зв'язку. Найвагомішими серед обов'язків роботодавця є ті, виконання яких притаманне йому як такому через специфіку його соціально-правового призначення (надавати роботу). До них належать обов'язки: надавати роботу, обумовлену трудовим договором, забезпечивши умови для її належного виконання; своєчасно і у обсязі, визначеному трудовим договором оплатити роботу; забезпечити здорові та безпечні умови праці, визначені трудовим законодавством, актами соціального партнерства та угодою сторін; відповідати за іншими зобов'язаннями, що виникають у зв'язку із своєю діяльністю як роботодавця, в тому числі у разі заподіяння шкоди працівникові.

Необхідність належного виконання обов'язків роботодавцем зумовлює визначення критеріїв його правосуб'єктності, які можна визначити як майнові (матеріальні) і формальні (юридичні). Перші, на думку Є.Б. Хохлова, полягають у наявності роботодавця своєї господарчої сфери діяльності, у якій би розгорталася діяльність найманого працівника або у зв'язку із якою вона б здійснювалась. Для неї обов'язковою є наявність: найменування (імені), яке дозволяє вирізнити певного роботодавця з-поміж інших, мети, яку він переслідує, а також майна, яким роботодавець володіє на законній підставі. Окремо серед матеріальних умов правосуб'єктності виділено наявність у роботодавця організації, яка передбачає володіння волездатністю та можливість організовувати відносини учасників виробництва у процесі праці, тобто здатність встановити певний порядок. Формальні критерії полягають у юридичному визнанні особи як суб'єкта права з боку держави, яке відбувається за наявності нормативного акта, що визначає умови правосуб'єктності роботодавця і адміністративного акту, який визнає її за певною особою [196, с.110-113][86].

Вважаємо, що такий підхід в цілому є вірним і без обмежень може застосовуватись до юридичних осіб та їх структурні підрозділи як роботодавців. І в цьому ми підтримуємо думку, висловлену М.П. Карпушиним. Він вважав, що для того, щоб роботодавець міг бути самостійним суб'єктом трудового права, який вступає від власного імені у трудові правовідносини, він повинен: мати можливість самостійно виплачувати заробітну плату, бути внутрішньо організованим, володіти відокремленим майном і самостійно нести майнову відповідальність, тобто володіти тими ознаками, які необхідні йому як самостійній особі для участі у цивільному обороті. На думку вченого, не потрібно додаткових ознак для визнання суб'єктом трудового права до тих ознак, які утворюють особу у цивільному праві [63, с.93][87]. Правосуб'єктність структурних підрозділів юридичної особи, на нашу думку, є похідною від роботодавчої правосуб'єктності юридичної особи. Не вдаючись у дискусію з приводу трудової правосуб'єктності підприємств, установ, організацій, зазначимо, що її настання пов'язане із набуттям загальної цивільної правосуб'єктності, яка, у свою чергу зумовлюється фактом державної реєстрації чи актом створення.

Юридичними особами, відповідно до ст. 80 Цивільного кодексу України  визнаються  організації,  створені і зареєстровані у встановленому законом порядку Вони наділяються цивільною правоздатністю і дієздатністю, можуть бути позивачами та відповідачами в суді. Під час державної реєстрації юридичної особи (це стосується суб'єктів підприємницької діяльності) відповідний механізм спрямований на те, щоб перевірити наявність критеріїв юридичної особи у будь-якого утворення. По-перше, організація може утворюватись у формах, визначених законом. По-друге, під час створення багатьох юридичних осіб (господарських товариств) встановлено вимоги щодо наявності статутного фонду та порядку його формування, або закріплено відповідальність засновників за боргами юридичної особи. По-третє, відповідно до п. 2 Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 740 [136][88] забороняється реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності, у  найменуваннях яких використовуються повні або скорочені найменування органів державної влади, органів місцевого самоврядування та похідні від   цих найменувань, а також найменування, тотожні найменуванням інших суб'єктів підприємницької діяльності - юридичних осіб чи об'єднань громадян, внесених до відповідних реєстрів. По-четверте,  статут юридичної особи має містити вказівку на орган управління, через який вона здійснює права та обов'язки.

Щодо фізичних осіб ситуація виглядає дещо іншою. Фізична особа також може бути визнана роботодавцем лише з набуттям цивільної правосуб'єктності. Умови набуття нею роботодавчої правосуб'єктності  дещо відрізняються від тих, які закон передбачає для юридичних осіб. Наділення особи як суб'єкта права якістю правосуб'єктності з боку держави, як правило, не потребує видання спеціального адміністративного акту[89], а пов'язується з певними властивостями людини. Ними виступають певний вік особи та бездефектний стан її волі (осудність).

У трудовому законодавстві відсутня вказівка на вікову межу, з настанням якої настає роботодавча правосуб'єктність. Можна припустити, що правила визначення часу настання дієздатності поряд з правовим регулюванням порядку укладення угод і відповідальності неповнолітніх за заподіяну шкоду, закріплені у Цивільному кодексі України, поширюються і на інші галузі права з приватно-правовими засадами правового регулювання.

Вік, як умова визнання особи правосуб'єктною, доповнюється вольовим критерієм, тобто фіксацією у особи бездефектного стану волі. Дефекти волі (нездатність усвідомлювати свої дії та керувати ними, контролювати свою діяльність, розуміти її соціальні та правові наслідки), не дають можливості наділити особу повністю або частково правосуб'єктністю, або вона може бути обмежена у встановленому законом порядку.

Поєднання вікового та вольового критерію обумовлено потребою врахування психофізіологічного та соціального розвитку людини протягом її життя. Формування особистості відбувається у суспільстві під впливом багатьох чинників. При цьому людина усвідомлює і засвоює стандарти поведінки у суспільстві. Ураховуючи, що із досягненням певного віку особистість в цілому сформувалась і може самостійно приймати участь у суспільних відносинах, закон пов'язує з цим визнання особи правосуб'єктною.

Трудова роботодавча як і цивільна правосуб'єктність виникає у повному обсязі після досягнення особою вісімнадцятирічного віку або може бути надана фізичній особі з більш раннього віку (ст. 34, 35 Цивільного кодексу України). Законодавство України визнає особу віком до вісімнадцяти років дитиною (ст. 1 Закону України "Про охорону дитинства" [149][90] Слід зазначити, що за новим Цивільним кодексом України дозволено зниження віку набуття повної цивільної дієздатності яка, може бути надана особі, якій виповнилося 16 років і яка працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, записаній матір'ю або батьком дитини. Повна цивільна дієздатність, надана особі, стосується усіх її цивільних прав та обов'язків.

Стаття 22 Закону України "Про охорону дитинства" визначає, що діти, які досягли 16-річного віку, мають право займатися підприємницькою  діяльністю, можуть бути членами колективного сільськогосподарського   підприємства та членами селянського (фермерського) господарства в порядку, встановленому законом. Відповідно до ч. 3 ст. 35 ЦК України повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягнула 16-ти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності  письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може  бути зареєстрована  як підприємець.  У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

  У разі припинення фізичною особою трудового договору або підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається. Враховуючи закріплене Господарським кодексом право підприємця наймати працівників, укладаючи договори про використання їх праці, слід вважати, що роботодавча правосуб'єктність фізичної особи - підприємця  виникає з моменту його державної реєстрації, яка можлива після набуття повної цивільної дієздатності..

 Правосуб'єктність особи являє собою єдність її структурних елементів: правоздатності та дієздатності.

Роботодавча правоздатність - це визнана державою загальна (абстрактна) можливість мати визначені законодавством про працю для роботодавця права і обов'язки, здатність бути їх носієм.

Роботодавча дієздатність - це здатність суб'єкта здійснювати визначені законом для роботодавця права і обов'язки своїми особистими діями, відповідати за наслідки своїх дій, бути активним учасником трудових та інших правових відносин, врегульованих законодавством про працю.

Цивільно-правова наука у складі дієздатності виділяє угодоздатність та деліктоздатність (можливість нести самостійну матеріальну відповідальність) [208, с.64][91].  На думку С.С. Алексєєва, по відношенню до більшості суб'єктів права немає необхідності окремо виділяти деліктоздатність. За своєю сутністю вона являє собою одну із сторін правосуб'єктності, точніше - дієздатності, яка виражає можливість самостійного виконання юридичного обов'язку. На думку вченого, відповідальність є одним із видів несення юридичного обов'язку. Але у деяких випадках виникає необхідність відокремлення деліктоздатності.  Так, у цивільному праві особи у віці від 15 до 18 років є деліктоздатними (хоча вони не набули ще повної дієздатності) [7, с.286][92].

У трудовому праві єдність правоздатності і дієздатності означає співпадання цих якостей в одній особі і виникнення їх одночасно. Ця теза є загальновизнаною у науці, але чи може вона бути застосована до роботодавців - фізичних осіб.

Нинішня конструкція роботодавця, яку передбачає чинний Кодекс законів про працю, (власник або уповноважений ним орган чи фізична особа) ймовірно дозволяє припустити, від імені власника - фізичної особи у віці від 15 до 18 років трудовий договір може укласти інша особа, яка далі може виконувати деякі його (роботодавця) функції. Проектом Трудового кодексу (ч. 2 ст. 30) передбачено, що фізична особа може вступати в трудові відносини як роботодавець незалежно від віку та цивільної дієздатності. Якщо фізична особа - роботодавець обмежена у цивільній дієздатності, її інтереси у трудових відносинах і відносинах, що передують трудовим, захищає представник відповідно до норм цивільного законодавства.