Характеристика правосуб'єктності роботодавця буде неповною, якщо не торкнутись питання про юридичну природу її складників: правоздатності та дієздатності. Ґрунтовний загальнотеоретичний аналіз цих явищ неможливо провести у рамках цього дослідження, тому висловимо свої погляди з цього приводу. По-перше, ми підтримуємо висловлену у літературі думку про те, що сутністю правоздатності є саме здатність особи мати певні права і нести обов'язки. Правоздатність не можна розглядати як сукупність, сумарне вираження прав і обов'язків, носіями яких може бути певна особа, адже таке сумарне визначення міститься у самому законі [78, с.23][102]. Підтримуючи цю тезу, додамо лише, що нинішній правопорядок не обмежує коло прав особи тими з них, які закріплено законом. Стаття 22 Конституції України визначає, що  права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними. Це ж саме стосується й інших законодавчих актів.

По-друге, як і правосуб'єктність у цілому, правоздатність є соціально-правовою властивістю людини. На думку деяких учених вона є природним станом особи, особистість містить взагалі правоздатність [218, с.9], [166, с.52][103]. При цьому ігнорується той факт, що саме соціальне оточення, суспільство, в тому числі державно-організоване сприймає певну живу істоту як людину, особу, особистість.

Не зовсім вдалим, на наш погляд, є розуміння правоздатності як "права на право", права бути суб'єктом прав і обов'язків, висловлене С.М. Братусем [19, с.6][104]. На думку В.І. Прокопенка, правоздатність є елементарним, первинним правовим відношенням, тому що вона становить необхідну умову для особи як учасника правових відносин, що по суті є результатом реалізації правоздатності. Вона становить собою визнану державою можливість особи вступати у різні правові відносини. Як і будь-які правові відносини, правоздатність має в своїй основі юридичний факт - досягнення певного віку [162, с.164][105]. Складний характер правоздатності викликає, на думку П.А. Бущенка, дещо двоїсте у її природі: вона є і передумовою правоволодіння,  передумовою можливої поведінки [26, с.6][106].

Правоздатність сама по собі ніякого реального блага не дає. Не можна на підставі однієї лише правоздатності чого-небудь вимагати, окрім визнання рівноправним членом суспільства. Не має великого значення та обставина, що можливість мати ті чи інші конкретні права з'являється у громадянина не з дня народження, а пізніше, після досягнення певного віку чи настання інших умов. Різниця у настанні прав у часі не змінює сутності правоздатності. Рівність правоздатності не означає, що обсяг її у всіх однаковий.

Правоздатність має властивість загальності, яка, на думку  М.І. Матузова, полягає у тому, що державна влада з самого початку наділяє усіх свої громадян однією спільною властивістю - юридичною здатністю бути носіями відповідних прав і обов'язків із числа передбачених законом. А те, що фактична можливість володіння тими чи іншими правами через певні причини настає у різний час, не робить правоздатність різноманітною. Та чи інша особа не може бути носієм усіх існуючих прав одночасно. Однак здатність до цього не підлягає сумніву. За наявності відповідних умов кожен може стати власником будь-яких передбачених законом прав. Якщо даний громадянин у даний час має права, котрих не має інший, це не означає, що у них різна правоздатність. Правоздатність їх однакова, коло прав і обов'язків - різне [183, с.486].[107]

Підкреслимо, що правоздатність - це не сума певних прав, не їх кількісний вираз, а певний стан особистості, елемент її правового статусу, передумова до правоволодіння. Роботодавча правоздатність фізичної особи характеризується такими рисами:

• незалежність від раси, національності, віку, статі та інших ознак (ст. 24 Конституції України). Зазначимо лише те, що потреба гарантування прав найманих працівників вимагає, щоб роботодавець - іноземний громадянин чи особа без громадянства перебували на території України на законних підставах, що дозволяє їм належним чином виконувати свої обов'язки як перед працівником, так і перед державою (насамперед у сплаті податків);
• виникає із досягненням  повної цивільної правоздатності, а припиняється зі смертю;
• включає в себе здатність мати не тільки права, а й обов'язки;
• наділення нею не пов'язане із волею окремих громадян. За наявності визначених законом умов вона настає автоматично;
• невідчужуваність і непередаваність, її не можна делегувати іншому;
• невіддільність від особистості.

Правоздатність як соціально-правова властивість людини, пов'язується із визнанням державою можливості фізичної особи мати визначені законодавством про працю для роботодавця права і обов'язки, здатність бути їх носієм.  Тому найбільш вірним, таким, що відповідає її природі, є визнання правоздатності найбільш елементарним, загальним правовим відношенням, у яке вступає особа з державою з моменту її народження або пізніше, із досягнення певного віку (В.І. Прокопенко, М.Г. Александров, Б.К. Бегічев). Так, на думку М.Г. Александрова правоздатність є особливим суспільним відношенням у державно-організованому суспільстві. "Правоздатність - ніщо без держави, яка визнає за особою певні правові можливості" [3, с.164-165][108]. Таке її розуміння дозволяє однозначно відповісти на питання - що складає зміст правоздатності. У правовій літературі це питання не має єдиного вирішення.  Ряд авторів розглядають правоздатність як сумарне вираження усіх прав та обов'язків, визначених існуючим правопорядком. Інші вважають, що правоздатність є ніщо інше, ніж право особи бути суб'єктом прав і обов'язків. Треті припускають, що сутність правоздатності полягає у соціальній здатності, як необхідній властивості особистості, а не у праві. Існує згадана нами позиція щодо розуміння правоздатності як природної властивості людини. І, нарешті, деякі вчені вважають, що правоздатність є певною бланкетною можливістю, позбавленою будь-яких конкретних прав і обов'язків.

Вважаємо, що змістом правоздатності як і будь-якого іншого правового відношення є комплекс прав і обов'язків його суб'єктів, а саме: громадянина  та держави. Це правовідношення є певною мірою одностороннім, тому що на боці фізичної особи виступають лише права (бути носієм відповідних прав і обов'язків). На державу покладається обов'язок за наявності певного юридичного факту (народження, досягнення певного віку тощо) визнавати певну особу правоздатною, не позбавляти свавільно її цієї властивості. Цей підхід, на нашу думку, є універсальним і може застосовуватись до будь-якої галузевої правоздатності, в тому числі і до трудової. Щодо поширеного у наці підходу визначення правоздатності через певні права та обов'язки особи (суб'єктивні чи статутні (основні), то дуже точно цей стан речей охарактеризував М.І. Матузов. "Ніякі права та обов'язки, яким би чином їх не іменували (загальні, абсолютні, визначені, такі, що випливають із закону тощо) не можуть самі по собі бути правоздатністю. Не можна ототожнювати юридичну здатність особи і те, для чого вона дана" [90, с.78-79][109].

Не менш важливим елементом роботодавчої правосуб'єктності є дієздатність, тобто здатність суб'єкта здійснювати визначені законом для роботодавця права і обов'язки своїми особистими діями, відповідати за наслідки своїх дій. Дієздатність має вольовий характер, залежить від віку, психічного та інтелектуального стану особи. Враховуючи тісний її зв'язок із правоздатністю як для осіб найманої праці, так і для роботодавців, теорія трудового права займає позицію, відповідно до якої у трудовому праві правоздатність і дієздатність виникають одночасно. Правоздатна особа завжди є дієздатною, тому що право- і дієздатність охоплюють весь зміст правосуб'єктності, а також тому, що роботодавчі права та обов'язки  належать лише тому, хто власними діями може їх виконувати. Як було показано раніше, делегування окремих повноважень однією особою іншій у трудових правовідносинах може відбуватися лише у разі, коли особа, яку представляють стала правосуб'єктною у повному обсязі. У трудовому праві не діє аксіома цивільного права щодо доповнення неповної дієздатності неповнолітнього дієздатністю його представника.

Досить важливим є питання про соціальний і юридичний зміст дієздатності. Серед умов, за наявності яких можливе виникнення правосуб'єктності (а, отже й дієздатності) роботодавця, Є.Б. Хохлов виділяє наявність матеріальних умов. За його словами "майно, як правило, виражене в грошовій формі є необхідною умовою здатності роботодавця оплачувати роботу працівника"[196, с.110-111][110].

Вважаємо, що для такого висновку по відношенню до фізичних осіб немає підстав. Аналіз правового становища фізичної особи - підприємця, а також інших осіб, котрі використовують найману працю, внаслідок чого виникає необхідність реєстрації трудових договорів у державній службі зайнятості відповідно до Порядку реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, затвердженого Наказом Міністерства праці і соціальної політики України від 08.06.2001 р. № 260 дозволяє констатувати наступне. На відміну від юридичної особи, конститутивною ознакою якої є наявність відокремленого майна, щодо фізичних осіб суб'єктів підприємницької діяльності такої вимоги не встановлено. Не вимагається підтвердження наявності майна не під час реєстрації особи у якості суб'єкта підприємницької діяльності, ні під час реєстрації трудового договору. Найбільш загальною нормою, яка визначає становище роботодавця фізичної особи, є ст. 5 Закону України "Про власність", відповідно до якої власник має право на договірній основі використовувати працю громадян. Він зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні  гарантії  та  права, передбачені законом.

Ставши роботодавцем, фізична особа з моменту укладення з працівником трудового договору має виконувати обов'язок сплати заробітної плати. Його виконання забезпечується як можливістю судового захисту прав найманих працівників, так і встановленням адміністративної та кримінальної відповідальності. Наявності ж певного майна для виконання роботодавчих функцій відповідно до чинного законодавства не вимагається. Цілком доречним у цьому зв'язку виглядає позиція І.М. Якушева, який вважає, що  виплата заробітної плати є одним із основних обов'язків роботодавця, який виникає з моменту укладення трудового договору. Крім того, заробітна плата виплачується за виконану роботу, а не за роботу, яка має виконуватися у майбутньому. Тому й грошові кошти для оплати праці необхідні дещо пізніше, аніж безпосередньо в момент укладення трудового договору [219, с.102][111]. Загальний висновок щодо соціального змісту дієздатності полягає в тому, що за наявності ознак, які дозволяють особі бути самостійним учасником цивільного, господарського обороту, особа є дієздатною і у трудовому праві.