У ході історичного розвитку людства виникає об'єктивна необхідність у створенні спільноти держав з метою забезпечення їхніх спільних інтересів. Потреба узгодження протилежних явищ - функціонування суверенної держави і співробітництво з іншими державами  - сприяли появі такої форми міждержавних зв'язків, як міжнародні міжурядові організації [1, с. 76]. На сучасному етапі нараховується близько 7 тис. міжнародних організацій, з них близько 300 - міжурядових. Отже, існує система міжнародних організацій, у центрі якої - ООН [2, с. 80]. Деякі міждержавні організації наділяються рядом наднаціональних (наддержавних) повноважень (наприклад, Європейський Союз) [3, с. 215-216]. Міждержавні організації наддержавного характеру мають право приймати рішення, що є обов'язковими як для самих держав, так і для їхніх фізичних та юридичних осіб. Такі рішення діють на території держав-учасниць поряд з національним законодавством [2, с. 82].

Ідея об'єднання європейських держав з'явилася в далекому минулому. Ще у ХІ ст. Європу почали уявляти як щось єдине. А першим ідею щодо єдиної Європи проголосило християнство [2, с. 97]. Шлях, відповідно до якого Об'єднання вугілля та сталі перетворилося у Європейське Економічне Співтовариство і далі у Європейський Союз, постає унікальним, як унікальним виявляється і отриманий результат. Великі зміни у європейську інтеграцію були внесені Маастрихтською угодою, відомою як Договір про Європейський Союз [4], що був підписаний у 1992 р. і набув чинності 1 листопада 1993 р. Стаття А Договору декларує, що "основою Союзу є Європейські Співтовариства" [4]. Європейський Союз використав досвід Європейських Співтовариств (Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС), Європейське співтовариство з атомної енергії, Об'єднання вугілля та сталі), учасникам якого вдалося сформулювати принципи та створити відповідні механізми, за допомогою яких забезпечувалася рівновага між загальними та сепаратними інтересами, реалізовувалися компромісні рішення, що сприяли подальшій інтеграції [2, с. 102].

Слід зазначити, що процес створення ЄС уявляв собою дещо надзвичайне: спочатку національні держави перетворили міжнародний правопорядок (ЄЕС), який потім став отримувати риси внутрішнього правопорядку (ЄС). Протягом багатьох років лідери держав навчалися гармонізувати власні національні інтереси з інтересами ЄЕС. Варто зауважити, що саме завдяки правовій культурі західноєвропейських держав інтеграція у рамках ЄЕС стала можливою. Досягнувши гармонізації власних національних інтересів з інтересами ЄЕС (з обов'язковим урахуванням мінімального особистого інтересу індивіда), лідери країн ЄЕС зібралися у грудні 1991 р. у Маастрихті та погодилися перейти до останнього (третього) етапу, етапу безпосередньої розбудови ЄС. Зрозуміло, що від перших ідей щодо економічної інтеграції Західної Європи до їх реалізації у вигляді ЄС пройде ще багато часу: це потребує напруженої та цілеспрямованої праці [5, с. 27].

З часу виникнення Європейський Союз об'єднував 15 європейських країн заради спільної мети - принести мир та процвітання своїм народам в рамках тісного союзу зі спільними економічними, політичними та соціальними цілями. Країни Союзу зробили невідворотний вибір шляху вивіреного і стабільного соціального та економічного прогресу. Зокрема, це стало важливим завдяки створенню зони без внутрішніх кордонів, посиленню економічної й соціальної єдності та заснуванню економічного й монетарного союзу. Створення єдиного спільного ринку для багатьох мільйонів європейців забезпечує свободу руху для людей, товарів, послуг і капіталу. У внутрішній політиці Європейський Союз розробляє спільну політику в таких галузях, як сільське господарство, телекомунікації, транспорт, енергетика та навколишнє середовище. У зовнішній політиці він розробляє політику зовнішньоекономічних зв'язків та торгівлі, поступово посилюючи свою міжнародну роль шляхом втілення Спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Інтереси європейських громадян представлені на міжнародному рівні рядом спільних закладів:

1)  Рада Міністрів, до складу якої входять Голови держав та їхніх урядів і яка визначає загальні політичні ініціативи та напрямки, - головний орган, що приймає рішення. Рада скликається двічі на рік на рівні Голів держав і урядів, і ця зустріч називається Європейською Радою. Для обговорення кожного окремого пункту до роботи Ради Міністрів залучаються міністри країн-членів, що відповідають за це конкретне питання;

2)  Президент і члени Європейської Комісії здійснюють контроль за практичним втіленням Європейських Угод. Вони виконують рішення Ради Міністрів, а також мають право ініціювати підготовку та пропозиції щодо спільного законодавства. Комісія здійснює виконавчу владу, а також управляє такими програмами, як Тасіс;

3)  Європейський Парламент - це асамблея 626 членів, які обираються через прямі вибори громадянами країн-членів. Члени Парламенту вивчають законодавчі пропозиції та затверджують бюджет. Вони приймають спільні з Радою Міністрів рішення з окремих питань та наглядають за роботою Ради ЄС і Європейської Комісії. Вони також сприяють розробці власних напрямків у відносинах з третіми країнами. Наприклад, що стосується України, то це, зокрема, втілюється у прикордонному співробітництві та ініціативах щодо встановлення демократії та виконання прав людини, а також у співробітництві в галузі вищої освіти, проектах, націлених на захист навколишнього середовища та забезпечення свободи преси.

На нашу думку, ці європейські органи постають унікальними та необхідними з огляду на управління європейськими процесами.

Аналіз літератури [2, с. 102] та міжнародних документів дозволив дійти до наступного висновку. До основних засад західноєвропейської інтеграції необхідно віднести: 1) відхід від ідеології націоналізму; 2) визнання зростаючої ролі економічної взаємозалежності держав; 3) визнання принципів добровільної та рівноправної участі держав, а також принципу демократії як передумови інтеграційних процесів; 4) усвідомлення об'єктивності кризових станів у системі та необхідності вживання відповідних заходів щодо ліквідації їхніх наслідків; 5) визнання необхідності добровільного делегування частини суверенних прав держави міждержавним (наддержавним) організаціям.

Початок ХХІ ст. можна назвати періодом переходу до якісно нової інфраструктури світопорядку (світового устрою), створення підґрунтя "глобального суспільства" [6, с. 299]. Процес змін на сучасному етапі охопив усі сфери суспільного життя. Найбільш очевидним проявом цих процесів є глобалізація. На думку багатьох вчених [2, с. 104; 7, р. 45; 8, р. 45; 9, с. 29], глобалізація припускає, що багатоманітні соціальні зв'язки (відносини) набувають всесвітнього характеру. Зростання взаємозалежності держав сучасного світу, що виявляється в неоднозначних та суперечливих явищах глобалізації, визнається однією із загальних закономірностей розвитку міжнародних відносин [9, c. 35]. При цьому міжнародні відносини ґрунтуються на спільних інтересах, які можуть бути реалізовані тільки спільними зусиллями. У роботі поділяється точка зору, що наведена у [2, с. 106], щодо важливості у сучасних умовах регіоналізації як процесу, який об'єднує національні соціальні утворення у регіональну систему. Цей процес виявляється як у вигляді співпраці між державами через інтеграційні союзи та зв'язки між близько розташованими державами, так і у вигляді співробітництва держав, пов'язаних спільністю інтересів у межах однієї окресленої території.

Інтеграцію вважають вищим етапом регіоналізації, яка базується на територіальній суміжності держав, між якими активно виникають та розвиваються різноманітні соціальні зв'язки. Термін "інтеграція" (лат. іntegratio - відновлення, поєднання; від integer - цілий) тлумачиться як процес взаємного пристосування, розширення [10] або ж об'єднання чогось у єдине ціле [11, с. 193]. У науковій літературі відсутня однозначність визначення як поняття інтеграції, так і її сутності. У роботі розділяється позиція щодо розгляду інтеграції як процесу. Усвідомлюючи певні недоліки існуючої теорії інтеграції, на нашу думку, тільки вона робить можливим порівняння форм національної поведінки та ролі соціальних груп, визначає концептуальні межі для характеристики та прогнозування подальшого розвитку інтегрованих цінностей. Вона пропонує реальні методи трансформації, переходу міжнародних систем від анархії до раціонального устрою. Аналіз роботи [12, с. 444] дозволяє зробити висновок, що виникненню та розвитку інтеграційних процесів повинні передувати відповідні умови, зокрема: 1) основою економіки країн-учасниць має бути високорозвинене промислове виробництво; 2) учасники цього процесу повинні мати однорідні соціально-економічні устрої (що базуються на ринковій економіці); 3) наявність міцної політичної волі держав, що об'єднуються.

Слід погодитися з міркуваннями, відповідно до яких інтеграція не усуває, у той же час, суперечностей, які можуть виникати на тій чи іншій її стадії у різних формах, а тому важливим є створення адекватного механізму їхнього узгодження [2, с. 107]. Інтеграція має бути поступовою та взаємовигідною, а цілі інтеграційного об'єднання повинні відповідати інтересам та можливостям учасників. Варто зауважити, що цих засад дотримувалися під час формування Європейського Союзу - наймогутнішого та найдосконалішого інтеграційного об'єднання, завдяки якому ідея інтеграції ефективно реалізується у соціальну практику. При цьому інтеграція передбачає інтеграцію економічної, політичної, правової та інших підсистем. Вважається, що сутність нових явищ не відбивається поняттям "міжнародне співробітництво" ("європейське співробітництво"). Саме поняття "інтеграція" передбачає появу нової якості формування європейської соціальної системи, вихід за межі співробітництва з метою утворення єдиної структури, що відрізняється наднаціональними (наддержавними) ознаками. Аналіз основних принципів (засад) теорії інтеграції дає підставу стверджувати, що процес європейської інтеграції, зокрема, є складним, має комплексний характер, передбачає декілька стадій і виявляється у різних формах. Досвід розбудови Європейського Союзу переконливо свідчить про справедливість такої точки зору. У роботі вважається за необхідне для подальшого з'ясування змісту європейської інтеграції зосередити увагу на управлінському аспекті формування та розширення Європейського Союзу, а саме на політиці цієї міждержавної організації, виходячи з того, що політика постає загальнометодологічним принципом управління.

На нашу думку, слід визначитися із організаційно-правовими засадами участі ЄС у зовнішніх зносинах. Справа у тому, що питання щодо правомірності участі ЄЕС навіть як міжнародної організації у зовнішніх зносинах виник майже одразу після створення ЄЕС, і довго залишався невирішеним як у самому ЄЕС, так і поза його межами. Це було пов'язано із тим, що компетенція ЄЕС у зовнішніх справах була прийнята Римським Договором у достатньо загальній формі, а позиція самих держав-членів ЄЕС до кінця 80-х років залишалася нечіткою. Формально вони ніби то визнавали компетенцію ЄЕС у питаннях, що віднесені до його сфери діяльності, але у той же час не погоджувалися на зменшування національної юрисдикції за зовнішніми справами.