Слід зазначити, що у зміцненні європейського союзного правопорядку і у підвищенні ролі органів ЄС значне місце займає діяльність Європейського Суду Правосуддя (ЄСП). Саме цей орган найчастіше виявляється головним і вирішальним органом ЄС, зокрема ЄСП належало прийняти принципове рішення щодо компетенції проведення зовнішньої політики ЄЕС тим чи іншим органом. ЄСП під час прийняття свого рішення залишився вірний своїй інтеграційній орієнтацій. Його позиція була наступною: якщо існують будь-які внутрішні установи в ЄЕС, то вести переговори з третіми державами щодо їх можливої зміни повинно само ЄЕС, а не держави-члени. Що ж стосується укладання угоди, яка народжується під час переговорів, то останнє, на думку Суду, має відношення до компетенції Ради Міністрів ЄЕС. Зазначеним рішенням ЄСП заклав концепцію паралелізму, відповідно до якої визнається узгодження компетенції Європейської Комісії щодо внутрішніх справ ЄЕС з компетенцією Рада Міністрів щодо зовнішніх справ: один орган ЄЕС проводить переговори з третіми державами, виходячи із знання становища усередині ЄЕС, а інший орган фіксує досягнуту домовленість, базуючись на своїй формальній компетенції відповідно до норм Римського Договору [13].

Аналіз організаційно-правових засад участі ЄС у зовнішніх зносинах дозволяє стверджувати наступне. Європейський Союз - на шляху європейської інтеграції, що помітно відрізняється від звичайного європейського співробітництва. У той же час євроінтеграційний процес - складний і тривалий, з відповідними проблемами, які потребують наукового аналізу і на його основі - ґрунтовних висновків та рекомендацій. Це об'єктивна вимога часу, яку враховують як у самому ЄС, так і треті країни, що прагнуть до вступу у Європейський Союз.

Відповідно до Звіту Європейської Комісії про успіхи країн-кандидатів на вступ у ЄС на шляху їх інтеграції від 8 листопада 2000 р. [13] все більше держав висловлюють бажання приєднатися до проекту об'єднання Європи. Ця інтеграційна модель має таку силу притягання, що Європейське Співтовариство, а зараз - Європейський Союз, майже весь час свого існування знаходиться в процесі розширення. Європейська Комісія зазначає, що у 1993 р. у Копенгагені Рада Європи дала історичну обіцянку, що "країни Центральної та Східної Європи, які того бажають, стануть членами Європейського Союзу. Вступ буде можливим, як тільки асоційована країна буде у змозі виконати зобов'язання, пов'язані з членством, тобто буде відповідати певним економічним і політичним умовам" [14]. До копенгагенських критеріїв належить наступне: демократія і верховенство права; права людини і захист національних меншин; економічна політика; здатність виконувати зобов'язання, що випливають із членства ЄС. Заява Ради Європи, що була зроблена на вищому політичному рівні, була серйозною обіцянкою, і у ЄС її дотримуються. У своєму Звіті [13] Європейська Комісія наголошує, що розширення Європейського Союзу на основі постанов Ради Європи в Люксембурзі (1997 р.) та Гельсінски (1999 р.) має політичний, історичний і моральний виміри, що мають безпрецедентний розмах. Це більше, ніж просто розширення. Мова вже йде про об'єднання всього європейського континенту. Європа - на шляху від роздробленості до єдності, від схильності до конфліктів - до стабільності; від економічної нерівності - до кращих життєвих стандартів у різних частинах Європи [13].

Виходячи з того, що політика Європейського Союзу включає внутрішню і зовнішню складові, у роботі вважається за доцільне проаналізувати передусім сутність європейського політики безпеки та оборони. Спільна європейська політика безпеки і оборони є складовою Спільної зовнішньої політики та політики безпеки Європейського Союзу, яка, в свою чергу, була визначена Маастрихтським договором другою опорою Європейського Союзу (поряд з Європейськими Співтовариствами та Спільною політикою у галузі юстиції та внутрішніх справ). Цілями політики безпеки відповідно до Договору про Європейський Союз [4] є: захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності та цілісності Союзу згідно з принципами Статуту ООН; всебічне зміцнення безпеки Союзу; збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки згідно з принципами Статуту ООН, Гельсінського Заключного Акту, Паризької Хартії, сприяння міжнародному співробітництву; розвиток і зміцнення демократії та утвердження принципу верховенства права; забезпечення прав людини і громадських свобод; оборонна політика та політика у сфері безпеки.

Згідно з Договором [4] для втілення Спільної зовнішньої політики і політики безпеки у життя запроваджується декілька інструментів: спільні позиції, рішення та укладання міжнародних угод. Декларації та контакти з третіми країнами теж залишаються важливими дипломатичними інструментами Спільної зовнішньої політики і політики безпеки (використовуються також і певні специфічні інструменти діяльності).

Аналіз становлення Спільної європейської політики безпеки та оборони дозволяє стверджувати, що цей процес має міцну правову базу:

-         Брюссельський пакт про створення Західного Союзу (1948 р.) [15];

-         модифікація Брюссельського пакту (1954 р.), відповідно до якого Західний Союз перетворився на Західноєвропейський Союз (ЗЄС) [16];

-         Штутгартська декларація Європейської Ради (1983 р.) [17], де було задеклароване бажання перетворити Європейське Співтовариство у Європейський Союз, компетенція якого розповсюджувалася б і на "політичні та економічні аспекти проблеми безпеки";

-         Римська декларація (1984 р.) [18], що була прийнята на зустрічі міністрів закордонних справ та оборони ЗЄС, відповідно до якої передбачалася активізація діяльності цієї організації;

-         Єдиний європейський акт (1987 р.) [19], що набув чинності 1 липня 1987 р. і офіційно ввів у коло координаційних зусиль членів Співтовариства "політичні і економічні аспекти безпеки";

-         Маастрихтський договір про Європейський Союз (1992 р.) [4], який виніс в окремий розділ питання Спільної зовнішньої політики та політики оборони;

-         Амстердамський договір про Європейський Союз (1997 р.) [20], яким були розширені повноваження Європейського Союзу в питаннях безпеки і оборони. Забезпечення досягнення цілей політики безпеки покладено на Раду Міністрів ЄС. У Договорі передбачена можливість інтеграції ЗЄС у ЄС, якщо Європейська Рада приймає таке рішення. Договір визначає завдання ЄС у галузі безпеки і оборони: гуманітарні, рятувальні та миротворчі місії; військові операції для розв'язання кризових ситуацій, зокрема заходи, що спрямовані на встановлення миру. До цих завдань відповідно до Договору повністю підключається і Європейська Комісія. Європейський парламент регулярно інформується Головуючої країною-членом та Європейською Комісією про розвиток політики безпеки;

-         Розвиток положень Спільної європейської політики безпеки і оборони, що було результатом Кельнського самміту ЄС (червень 1999 р.) [21], під час якого було досягнуто домовленості щодо забезпечення спроможності Євросоюзу діяти автономно в разі виникнення регіональних кризових ситуацій. Важливим аспектом формування Спільної європейської політики безпеки і оборони стало зближення ЗЄС та ЄС, з наступною передачею повноважень ЗЄС Євросоюзові;

-         Марсельська декларація Ради ЗЄС (13 листопада 2000 р.) [22], в якій містилося остаточне рішення щодо передачі більшості повноважень і оперативного потенціалу Європейському Союзу;

-         Рішення Гельсінського самміту ЄС (грудень 1999 р.) [23] щодо подальшої матеріалізації Концепції Спільної європейської політики безпеки і оборони та створення органів, які відповідають за проведення політики у сфері безпеки і оборони;

-         Рішення Самміту ЄС у Санта-Марія-да-Фейра (червень 2000 р.) [24] щодо доповнення європейських сил швидкого реагування невійськовим потенціалом, зокрема, сформувати в ЄС до 2003 року сили цивільної поліції чисельністю до 5000 чоловік. До участі у формуванні Європейських сил швидкого реагування було запрошено всі країни-кандидати на вступ у ЄС. Самміт затвердив чотири пріоритетні сфери невійськового врегулювання криз: посилення верховенства права; посилення цивільного управління; посилення цивільного захисту; доповнення єдиних сил швидкого реагування невійськовим потенціалом;

-         Декларація Самміту ЄС в Лаакені (грудень 2001 р.) [25] про операційні можливості ЄС;

-         Рішення Самміту ЄС в Севільї (червень 2002 р.) [26] у вигляді Декларації про внесок Спільної зовнішньої політики безпеки, включаючи Спільну європейську політику безпеки і оборони, в боротьбу проти кризових явищ та ін.

Аналіз зазначених вище міжнародних документів дозволяє дійти до висновку, що виконавцями Спільної зовнішньої політики і політики безпеки постають наступні інститути ЄС: Європейська Рада, Рада Європейського Союзу, Інститут Головуючих країн, Європейська Комісія, держави-члени Європейського Союзу, спеціальні представники.

У роботі вважається, що однією із важливих умов інтеграції будь-якої країни до Європейського Союзу постає ґрунтовний аналіз основних засад зовнішньої політики Євросоюзу. Крім того, доцільно не просто прийняти існуючі правила гри, але й відповідно до норм міжнародного права виробити загальні правила, які були б корисні як країнам-членам ЄС, так і тим країнам, які знаходяться тільки на початку інтеграційного шляху до ЄС. В основі прагнення будь-якої країни формалізувати відносини з ЗЄС має бути усвідомлення відповідальності за стабільність і безпеку в Європі, готовність зробити свій власний внесок в її зміцнення. Це усвідомлення повинно змушувати сьогодні ці країни відігравати роль не споживача, а активного контрибутора європейської безпеки. Спроможність подолати розбіжності та об'єднати зусилля заради зміцнення європейської оборони і безпеки, реформування структури ЗЄС, адаптування її до вимог часу, трансформування ЗЄС у новий, більш мобільний та динамічний механізм -- це завдання, які мають вирішувати спільними зусиллями не тільки країни-члени ЄС, але й інші країни Європи задля європейської безпеки ХХІ ст.

Слід зазначити, що Президент Європейської Комісії Романо Проді у своїй доповіді "Європа у ХХІ-му столітті" (грудень 1999 р.) [27] схвалює досягнення прогресу в країнах-кандидатах (Центральної та Східної Європи) до вступу в ЄС, зокрема в галузі забезпечення європейської безпеки. У той же час він підкреслює, що країни-члени також намагаються поглибити та консолідувати вже існуючий Союз шляхом зміцнення координації дій у галузі "правосуддя та внутрішніх справ". Наприклад, операції прикордонної поліції, що спрямовані на боротьбу з міжнародними злочинами та перевезенням наркотиків, та спільний підхід до надання притулку біженцям та іншим особам, які його потребують. До пріоритетних напрямків, на думку Президента Європейської Комісії, належать наступні: створення єдиного інтегрованого ринку, нові види бізнесу, використання всеохоплюючих інформаційних технологій, підтримка молоді. Однією із ключових перспектив європейської соціальної моделі виступає Держава цілковитого добробуту з її різноманітними національними формами, яка має унікально поєднувати економічне зростання та соціальне правосуддя.