Якщо не візьмемо до уваги такого подвійного правового значення підприємства, неодмінно опинимося перед дилемою: сприймати підприємство або як абсолютно самостійний господарюючий елемент, який має пєве: права та зумовлює обов'язки щодо його засновників та учасників, або я:-: сукупність лише певного майна підприємства. Зрозуміло, що підприємство - це умовно складений правовий елемент, який відрізняється багатовекторністю, оскільки передбачає існування трудових, договірних, майнових та інших правовідносин як зовнішніх, так і внутрішніх. Сукупність цих правовідносин і має зумовлювати існування конкретного підприємства, а форма його організації - це визначальний критерій розподілу отриманих підприємством доходів (прибутків).

Але, штучно створюючи ефемерну юридичну особу, яка має певні властивості суб'єкта господарського права, слід брати до уваги характер тих еіпносин, які передували виникненню та розвитку цього підприємства. Тобто правовий статус юридичної особи - це зовнішня правова "оболонка", у змісті якої залишається право на первісний капітал, що був похідним для розвитку відповідного товариства. Отже, лише умовно не говори-у. з про право власності на підприємство з боку його засновників і не називаємоїх власниками, оскільки до складу підприємства можуть входити як працівники фізичні особи, право власності на яких не може поширюватися ні з боку підприємства, ні з боку його засновників.

Але щодо майна підприємства та його прибутків можна говорити, що на нього поширюється право власності не стільки самого підприємства як суб'єкта цивільного права, скільки його засновників, учасників, які наділяються відповідно до цього корпоративними правами. Порівняємо цивільну відповідальність ТОВ та повного товариства. Так, учасники ТОВ відповідають за наслідки діяльності підприємства лише в межах статутного вкладу, але учасники повного товариства мають і особисту відповідальність усім своїм майном. Отож вони стають учасниками відносин не в силу особистої участі у господарських відносинах, а через солідарну відповідальність за наслідки діяльності повного товариства.

Отже, загальноприйнята схема корпоративних прав на підприємства є спрощеною, але дозволяє більш докладно визначати правовий зв'язок між підприємством та його засновниками та учасниками. Зокрема, у разі смерті одного із засновників або учасників підприємства (наприклад, товариства з обмеженою відповідальністю) може виникнути ситуація, коли управляти підприємством інші учасники (власники) будуть не здатні через брак голосів (кворуму) для вирішення найважливіших питань на зборах учасників. Хоча таке підприємство на відміну від приватного можна вважати більш стабільним, оскільки контроль за його діяльністю залишатиметься у інших співвласників. Приватне ж підприємство у багатьох випадках у тазі смерті його засновника (власника) опиняється без належного керівника, що негативно позначається на його подальшому існуванні. Зокрема, практика свідчить, що через шість місяців, які відведені законодавством тля прийняття спадщини спадкоємцями, приватне підприємство може і банкрутувати.

Отже, автор пропонує сприймати корпоративні права суб'єктів на підприємство не тільки як абстрактні, а й як конкретні, зумовлені розглядом товариства як певного об'єкта цивільного та господарського права, а не тільки як суб'єкта цивільного права. Повертаючись до концепції А. Довгерта, наведеній у попередньому підрозділі, слід визнати, що приватне право є правовою формою громадянського суспільства, іншого "природою" тут не дано. Рівень розвиненості цивільного суспільства перебуває з прямій залежності від зрілості і ступеня проникнення в життя суспільства приватноправових засад".

У цьому зв'язку пропонується порівняти корпоративні права з правом спадкодавця на вклад у банку. Таке порівняння зумовлене зовнішніми подібними ознаками: вкладається певна грошова сума, яка не тільки має бути збереженою, а й повинна примножуватися, оскільки метою комерційних підприємств є отримання прибутку.

Досить цікавою у цьому зв'язку є позиція держави, яка до 2004 р. припускала можливість самостійного спадкування коштів, що вкладалися в Ощадбанк. Це положення тривалий час науковцями обґрунтовувалося як договір на користь третьої особи, хоча, на погляд автора, таке положення слід сприймати скоріш як державну політику, спрямовану на залучення "вільних" коштів громадян у цивільно-правовий обіг, а не обґрунтовану правову концепцію.

Але основною відмінністю зберігання коштів у банку від вкладання коштів у створення товариств є те, що вкладники не можуть впливати на умови зберігання їхніх коштів, оскільки вони, як правило, наділені договором лише єдиним правом - забрати свої кошти з певним доходом, а всі інші умови чітко регламентовані договором. При створенні корпоративних підприємств їх засновники (учасники) наділяються законом певним комплексом прав та обов'язків, які вони вправі додатково регламентувати договором.

Зокрема, можна говорити про те, що засновники корпоративного підприємства можуть обумовити в установчих документах можливість переходу належних їм корпоративних прав до їх спадкоємців. Щодо конкретизації спадкоємців, які мають успадкувати належну засновнику (учаснику) частку підприємства, то це питання можна розглядати тільки у контексті правил посвідчення заповітів і переходу корпоративних прав при спадкуванні за законом.

Формально будь-яких заперечень проти встановлення в установчих документах спадкоємців за аналогією з розпорядженням банківській установі не існує. Однак положення про можливість громадянина-вкладника зробити розпорядження банку щодо власного вкладу на випадок своєї смерті чітко встановлене у законодавстві. Так, у ст. 1228 ЦК встановлено, що вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі).

Отже, у такому випадку допускається розцінювати відповідне розпорядження банку на рівні заповіту. При цьому пропонується сприймати право на вклад як таке, що входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним і залежить від часу посвідчення заповіту. Зокрема, заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця.

Виходячи з практики посвідчення розпоряджень вкладами, які здійснюються вкладниками без спеціальної процедури їх посвідчення, яка, на нашу думку, має бути відповідною посвідченню заповіту, можна встановити, що таке розпорядження суперечить процедурі посвідчення заповітів, а представники банку не віднесені ЦК до осіб, які вправі посвідчувати заповіти. Так, за статтями 1248, 1251, 1252 ЦК повноваженнями щодо посвідчення заповітів наділені: нотаріус, посадова, службова особи відповідного органу місцевого самоврядування та інші особи, серед яких представники  банківських установ не зазначені.

    За статтею 1247 ЦК заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 даного Кодексу, а також у цій нормі встановлено загальні вимоги до форми заповіту. Необхідність надавати громадянам право на посвідчення заповіту у посадових осіб, які входять до переліку, наведеному у статтях 1151-1252 ЦК, зумовлена тими надзвичайними обставинами, у яких вони можуть опинитися з незалежних від них обставин. Водночас зробити розпорядження власним внеском у банківській установі громадяни здатні у будь-який час, що не відповідає загальному принципу - заповіти посвідчуються нотаріусами. Отже, можна встановити неузгодженість між окремі нормами ЦК, оскільки частина спадщини заповідається не у встановленій законом формі і не тими суб'єктами, які наділені відповідним повноваженням щодо посвідчення заповітів.

Тому автор вважає, що процес "демократизації" вкладів у банківських установах не завершено, а зроблено лише перший крок. Банківський вклад прирівняно до іншого спадкового майна, він не має особливих властивостей, але потребується також прирівняти банківських працівників, які посвідчують застереження власника вкладу на випадок його смерті, до тих суб'єктів, які вправі посвідчувати заповіти.

Якщо порівняти посвідчення банківського розпорядження, яке здійснюється банківськими працівниками, та установчі документи, які посвідчуються нотаріусами України, можна прийти до висновку, що в установчих документах може мати місце розпорядження щодо подальшого спадкування належної засновнику частки майна. Така гіпотеза може бути також обґрунтована на підставі ст. 204 ЦК, за якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо його не визнано судом недійсним.

Виходячи з можливості спадкодавця робити заповідальне розпорядження банку можна зробити висновок, що законом не встановлено обмежень щодо розпорядження окремою частиною спадщини. Частиною 2 ст. 628 ЦК передбачено, що сторони мають право укласти договір, у якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Коли ми говоримо про зазначення в установчих документах умов подальшого можливого правонаступництва (спадкування) кожного із засновників (учасників) корпоративного підприємства, то заповідальне розпорядження дозволить не тільки конкретизувати суб'єкта правонаступника, а й вирішить проблему його визнання як правонаступника.

Отже, на цьому етапі можна говорити, що теоретична концепція правонаступництва корпоративних прав може застосовуватися за аналогією до вкладів у банківських установах і регламентуватися та конкретизуватися в установчих документах. Наприклад, якщо в установчому договорі засновники чітко встановлять, що правонаступниками їх прав мають стати їх діти, то у цьому випадку другий з подружжя має усуватися від спадкування корпоративних прав, якщо:

• не доведе своє право на спадкування саме установчого внеску і доходів від діяльності підприємства, наприклад, в учасника підприємства немає дітей;

• за відсутності у засновника іншого майна, яке має перейти до другого з подружжя і компенсувати йому частку у майні підприємства, тощо. Порівняння корпоративних прав з авторським правом заслуговує на

увагу у зв'язку з тим, що авторське право як і корпоративне являє собою одночасно комплекс майнових і немайнових прав автора. Більше того, при створенні певних підприємств може бути закладено й авторське право засновника, яке виявлятиметься як у безпосередньому використанні підприємством авторського права одного із засновників або учасників, так і опосередковано, коли у назві підприємства, його логотипі, торговій марці використовуватимуться належні автору прізвище, ім'я тощо. Наприклад, такий випадок мав місце при використанні прізвища Смірнов, коли була випущена горілчана продукція з відповідною назвою: після смерті засновника всі спадкоємці почали претендувати на спадкування прав на продукцію з відповідною назвою.

Ці питання у нашій країні ще не були досліджені, але з виникненнях значних приватних та корпоративних підприємств неодмінно набудуть більшої актуальності. Тому цей напрям дослідження на межі господарського, цивільного (спадкового) та авторського права, на наш погляд, є не тільки новим, а й актуальним для сучасних суспільних відносин. Питанню спадкування авторського права було присвячено досить цікаву статтю професора Н. Райгородського, в якій виявлено певні особливості авторського права. Так, Н. Райгородський розкладає "авторське немайнове прав: на дві складові: