Виділення частки майна спадкодавця, що вважатиметься спадковим гайном, може бути обтяжене правами другого з подружжя, який також може претендувати на виділення йому в натурі корпоративних прав як спільно набутого у шлюбі майна, а також на задоволення прав кредиторів. Lie положення ні у законодавстві, ні в юридичній літературі однозначно не вирішено. Окремі автори порушували цю проблему, але не конкретизувати всі важливі і можливі способи її вирішення. Наприклад, І. Войцехівська пропонує конкретизувати питання про належність корпоративних прав одному із подружжя у своїй статті "Корпоративні права - загальна спільна власність подружжя чи особиста приватна власність одного з них?". Але назва цієї статті не може адекватно :прийматися згідно з чинною юридичною практикою. Коли питання стоїть про належність корпоративних прав певним особам, то загальний аналіз норм законодавства свідчить, що корпоративними правами наділяється та особа, ім'я якої реєструється як учасника або засновника підприємства. Зокрема, про це свідчать статті 87, 88 ЦК України. Зокрема, для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються усіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Альтернативи тут не існує. Тобто у створенні підприємства беруть участь його конкретизовані засновники.

Тому наступна стаття І. Войцехівської з назвою "Подружні корпоративні права" більше відповідає реальним правовідносинам і прийнятій у законодавстві практиці, наприклад, коли обидва з подружжя беруть участь у створенні корпоративного підприємства і, відповідно, мають у ньому  корпоративні права.

Якщо питання ставиться під кутом зору наукових досліджень розподілу корпоративних прав подружжя, то не зовсім можна погодитися з І. Войцехівською, яка вважає: "Сьогодні в науковій літературі і юридичній практиці не піддається сумніву той факт, що акції та інші цінні папери, а також внесок(частка, пай) у статутному капіталі (фонді) господарчих товариств, приватних підприємств, зроблений у період шлюбу за загальні кошти, входить до складу загальної спільної власності подружньої пари. Іншими словами, мова йде про внесення загальних коштів чи іншого майна в господарче товариство, участі в підприємницькій діяльності за рахунок такого майна".

Дійсно, автори підручника "Сімейне право України" і "Науково-практичного коментарю Сімейного кодексу України" прийшли до висновку, що "внесок, що належить одному з подружжя у ТОВ, також може бути визнаний їх загальною спільною власністю за умови його внесення в шлюбі із загальних коштів, а тому підлягає розділу за правилами сімейного законодавства".

Слід також враховувати позицію безпосереднього розробника СК України - З.В. Ромовської, яка вважає неможливим визнання загальним майном право вимоги, що випливає із зобов'язального, а не речового права. Водночас інші автори категорично заявляють: "Досліджуваний об'єкт цивільних правовідносин, безсумнівно, є майном, до якого в силу статті 190 ГК відносяться не тільки речі як предмети матеріального світу, але і майнові права".

Спростовують загальну заяву І. Войцехівської приклади з юридичної практики. Так, 13 березня 2002 р. Судова палата у цивільних справах ВСУ, відмовивши в позові про визнання недійсною передачі частки статутного фонду, заявленому на підставі ст. 22 КпІНС України, указала, що "майно господарського товариства не може розцінюватися як складова загальної спільної власності подружжя"56. Можна навести приклади із судової практики, за якими це питання не тільки мало місце у діяльності судів, а й практика розгляду таких справ була узагальнена Судовою палатою у цивільних справах ВСУ. Зокрема, "у випадку неможливості компенсувати частку статутного фонду, придбану одним з подружжя, іншим майном, його чоловік (дружина) у відповідності зі статтею 57 Закону України "Про господарчі товариства" вправі вимагати виділення на свою користь частини майна товариства, що належить тому з подружжя, хто є йоге учасником". Отже, судова практика демонструє різні підходи до вирішення цього питання. Тому можна погодитися з позицією А. Солдатенкова, яким доводиться відсутність практики однакового розгляду судами України спорів про розподіл часток в уставному фонді ТОВ.

Можна спорити з І. Войцехівською й з приводу характеру права спільної сумісної власності, оскільки вона вважає: "...Право загальної спільне: власності подружньої пари є різновидом права приватної власності фізичних осіб" і робить загальний висновок: "...На подружнє майно поширюються загальні правила щодо об'єктів права приватної власності". Тобто тут треба мати на увазі, що є більш широким і специфічним поняттям "спільна сумісна власність подружжя", яке уособлює право приватної власності двох суб'єктів, що має власні риси, чи особисте право приватної власності. З цього випливає, що на право спільної власності як сукупної здатності двох індивідів "поширюються загальні правила щодо об'єктів - з приватної власності".

Отож питання про визнання за одним із подружжя правонаступництва щодо корпоративних прав померлого спадкодавця, який був учасником корпоративного підприємства і одночасно чоловіком (дружиною), залишається спірним. Але для того, щоб говорити про окремий випадок, коли учасник товариства, який перебував у шлюбі, помер, доцільно проаналізувати сучасні концепції, що стосуються можливості визнання корпоративних  прав одного із подружжя на підприємство такими, що входять до спільної сумісної власності подружжя і можуть бути об'єктом договору про розподіл спільної сумісної власності. Це питання є актуальним і з приводу виділення (розподілу) спільної сумісної власності між подружжям, але у той момент, коли один із подружжя помер, а спір може виникнути між другим з подружжя та спадкоємцями померлого члена подружжя.

Цікавою для дослідження є позиція А. Солдатенкова, який намагається прийти до висновку І. Войцехівської своїм шляхом, формально аналізуючи витоки корпоративного права. Так, з його концепцією: "Передумовоюправильного вирішення питання про спільність пайової участі в господарському товаристві є чітке розмежування понять "вклад", "пай" та "частка", а також визначення їх співвідношення з допустимим законодавством колом об'єктів власності подружжя" - можна погодитися щодо необхідності визначення передумов виникнення корпоративного права. Проте певна термінологія або понятійний апарат не створює чіткого сприйняття більш загального поняття - права спільної власності. Тому три аналізі цього питання слід було застосовувати формально-логічний метод дослідження і одночасно структурний, а не лише формальний підхід. Звідси висновок, що терміни "пай" та "частка" можуть вважатися тотожними, але не прирівнюватися до "вкладу", можна визнати лише формально - логічним. Тому важко слідувати за логікою такого висновку: "Вклад - це обов'язок учасника, частка - його право (точніше, перелік драв). Оскільки вклад - це майно, то не викликає сумнівів можливість внесення його за рахунок спільних коштів". Тобто у цьому виразі пропонується сприймати вклад одночасно як обов'язок та майно, тому неважко знайти у цій гіпотезі істотну помилку. Дійсно, при створенні підприємства йоro учасники мають обов'язок внести вклад, але коли відповідний вклад (внесок) вже зроблено, тобто є в наявності майно як вклад, то цей внесок мав би перетворюватися на частку.

Отже, запропонована А. Солдатенковим термінологія мала б конкретизуватися у певні проміжки часу відповідними термінами. Наприклад, про важливість внесення третім учасником 0% або невизначеної частки зазначалося в юридичних джерелах, але ці позиції були піддані більш виваженому аналізу в інших публікаціях. Головним висновком з цих публікацій має стати, на думку автора, теза про те, що поняття "вклад" певного учасника у товариство оцінюється на момент створення підприємства, під час його внесення, а також після створення підприємства, коли питання може поставати про розподіл дивідендів відповідно до внесених вкладів та про відповідну вкладам відповідальність учасників товариства. Тому поняття "вклад" має оцінюватися не статично, а у певній динаміці, яка відповідатиме часу оцінки. Наприклад, коли договір про внесення вкладу у певній формі буде визнаватися судом недійсним, то тут же має ставитися питання про розмір певного обов'язку і вартості зробленого реального внеску у статутний фонд підприємства. Отже, поняття "вклад" і "зроблений майном внесок учасника" можуть бути поняттями не тотожними. З цього випливає, що вклад - це не тільки і не завжди майно, тим більше, що вклад може бути внесено за рахунок інтелектуального продукту, належного одному із подружжя тощо.

Тому наступна гіпотеза цього ж автора щодо визнання спільною сумісною власністю частини статутного фонду підприємства, що належить його учаснику, вважається не відповідною іншим положенням його публікаціє, оскільки не можна визнавати право власності на те, що належить іншому суб'єкту цивільного права. Тобто зроблений внесок до статутного фонд; переходить у власність юридичної особи і після прийняття його на баланс підприємства формально цей внесок є власністю юридичної особи, а його учасник замість внеску отримує корпоративні права. Отже, і у такому випадку термінологія має асоціюватися з певним часом її оцінки.

Спираючись лише на термінологію цивільного права і, зокрема, ЦК важко встановити реальне значення тих чи інших термінів. Так, у ст. 17е ЦК встановлено, що річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки, а ст. 190 ЦК визначає, що майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей а також майнові права та обов'язки. Тобто у деяких випадках майно є тотожним одній речі, але може являти собою й сукупність речей або прав се обов'язків. При цьому у ЦК не дається тлумачення поняття "предмет матеріального світу", не проводиться розмежування певного об'єкта та пред на нього. Отже, фактично відбувається ототожнення термінів, необхідний для конкретизації специфічного поняття "частка".

Навіть спираючись на термін "частка" важко говорити про те, що де об'єкт, який породжує корпоративні права, тому формальна логіка застосування певних термінів у ЦК приречена на неправильні або нєоде:-значні висновки. Саме тому порівняння А. Солдатенковим частки з внеском до банківської установи та підтвердження власної концепції посиланням на постанову Пленуму ВСУ "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" від 12 червня 1998 р. № 16 (абзац 2 п.9) зовнішньо має обґрунтований вигляд.

      Але А. Солдатенков втрачає логіку, коли питання постає про належність  спільних майнових прав подружжя щодо підприємства та обов'язку  одного  із подружжя, що є учасником, витребувати згоду чоловіка (дружини) при укладенні договорів (а не угод) про спільне майно. При цьому він передбачає: "Дане правило не поширюється на особисті немайнові блага, що випливають з володіння корпоративними правами". Які у даному випадку маються на увазі блага, залишається невідомим і не конкретизованим.    Невже участь у загальних зборах учасників - це благо?