Окремі питання діяльності правоохоронних органів по забезпеченню громадської безпеки та громадського порядку встановлюються правовими актами - наказами керівників цих органів. Наприклад, Міністром внутрішніх справ України затверджено: Інструкцію по роботі дільничного інспектора міліції (наказ №22 від 16.01.1992 р.), Положення про спеціальний підрозділ міліції охорони "Титан" (наказ МВС України №42 від 28.01.1993 р.), Про заходи щодо вдосконалення охорони громадського порядку на вулицях та в інших місцях (наказ МВС України №513 від 01.08 1995 р.,) Про реорганізацію загонів міліції особливого призначення і створення підрозділів швидкого реагування "Беркут" (наказ МВС України №1 від 16.01.1992 р.), Типові рекомендації щодо поліпшення взаємодії міліції з учасниками дорожнього руху та власниками транспортних засобів, затверджені наказом МВС України №482 від 30.06.1998 р.

Можуть прийматися спільні нормативні акти. Прикладом можуть бути "Положення щодо забезпечення громадського порядку, безпеки учасників і глядачів під час проведення масових спортивно-видовищних заходів на спортивних спорудах або спортивних змаганнях в інших місцях", затверджених наказом Міністерства України у справах молоді та спорту і МВС України №703/195 від 12.03.1996р., "Про затвердження інструкції щодо порядку спільного виконання завдань охорони громадського порядку працівниками міліції та військовослужбовцями Національної гвардії України" (наказ МВС України і Командувача Національної гвардії України №437/139 від 26.07.1993 р.).

З питань охорони громадської безпеки нормативно-правові акти приймають також місцеві державні адміністрації, представницькі органи - ради та органи місцевого самоврядування.

Важливу роль в справі забезпечення громадської безпеки, прав і свобод громадян має відігравати адміністративна юстиція, яка безпосередньо пов'язана з адміністративною юрисдикцією, в першу чергу процесуальним характером, але вони мають свої особливості, різні суб'єкти цих видів процесуальної діяльності та ін.

Якщо адміністративна юстиція традиційно пов'язується з діяльністю судових органів (загальних чи спеціалізованих), то адміністративна юрисдикція здійснюється спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами). Порядок здійснення цих видів процесуальної діяльної регулюється відповідно Цивільним процесуальним кодексом України та Кодексом України про адміністративні правопорушення.

В чинному законодавстві в цілому чітко визначено перелік органів (посадових осіб) уповноважених суб'єктів розгляду справ про адміністративні правопорушення. Їх перелік міститься в розділі ІІІ КУпАП. Однак, якщо звертатися до конкретних положень відповідних статей Кодексу, то слід зазначити, що значна частина статей потребує відповідного доопрацювання та змін. Не завжди вбачається чіткість у визначенні посадових осіб, які вправі розглядати справи про адміністративні стягнення. Ряд органів, названих в розділі, взагалі давно перестали існувати., як і їх посадові особи, а тому мають бути більш чітко законодавчо визначені суб'єкти адміністративної юрисдикції.

КУпАП визначає органи (посадових осіб), що уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення. Виходячи з того, що під державним органом розуміють обособлену частину державного апарату, яка наділена певними державно-владними повноваженнями, поняття "орган" в цьому випадку не повністю відповідає і може бути застосовано щодо колегіальних органів, що розглядають справи про адміністративні правопорушення (адміністративна комісія)[52]. Як орган судової влади можна розглядати суддю. Стосовно інших суб'єктів адміністративної юрисдикції, то від імені органів виконавчої влади (державних інспекцій, служб, адміністрацій і т. ін.) здійснювати таку діяльність уповноважені визначені категорії посадових осіб. В ряді випадків саме уповноважені посадові особи, а не керівники органів і організацій, вправі розглядати справи про адміністративні правопорушення. Однак в багатьох випадках законодавець уповноважує на здійснення юрисдикційної діяльності якраз керівників відповідних органів, їх заступників, керівників структурних підрозділів та їх заступників, інших посадових осіб. Так, наприклад, справи про порушення правил перевезення небезпечних речовин або предметів, великогабаритних та великовагових вантажів на транспорті (ст. 133  КУпАП) згідно зі ст. 224  розглядають начальники станцій, їх заступники, начальники вокзалів і їх заступники, начальники локомотивних (вагонних) депо, начальники пасажирських поїздів (механіки, бригадири пасажирських поїздів), контролери - ревізори та ін. Справи про порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (ст.175) відповідно до ст. 223 розглядають головні державні інспектори пожежного нагляду і їх заступники, державні інспектори, а від імені митних органів розглядати справи та накладати стягнення уповноважені начальники митниць та їх заступники (ст.234 КУпАП).

Розглядаючи статус суб'єкта адміністративної юрисдикції, слід виходити із загальнотеоретичного поняття "статус суб'єкта права". Окремі вчені вважають, що його основою є загальні (конституційні) права і обов'язки[53]. Д.Н. Бахрах говорить про існування різнобічних адміністративно-правових статусів індивідуальних суб'єктів[54]. Ми приєднуємося до позиції                  І.І. Веремеєнка, який вважає, що  адміністративно-правовий статус особи в сфері охорони громадського порядку є частиною адміністративно-правового статусу в цілому, а останній в свою чергу - частиною правового статусу особи[55]. Це положення, на нашу думку, повністю відповідає статусу особи в сфері охорони громадської безпеки, а загальний правовий статус суб'єкта адміністративної юрисдикції має визначатися універсальними обов'язками і правами по розгляду справ про адміністративні правопорушення та прийняттю по них відповідних рішень.

Різні автори по-різному розуміють саме поняття "компетенція" органу. Наприклад, Махонін В.М. вважає, що посадові повноваження є складовою частиною компетенції органу[56]. Ряд авторів під компетенцією розуміють права і обов'язки і додатково - коло підвідомчих цьому органу питань, завдання, що поставлені перед органом, покладені на нього функції, територію його діяльності і відповідальності. Цю точку зору поділяють О.В. Міцкевич, Г.В. Атаманчук[57], Д.Д, Цабрія та деякі  інші. Ми підтримуємо тих, хто вважає недоцільним включати до поняття компетенції як окремі ознаки завдання і функції, адже визначення функцій залежить від конкретних завдань. Саме від змісту завдань залежить визначення функцій, як особливих (головних) напрямків діяльності відповідного органу. Компетенція традиційно (найбільш поширено) визначається як відповідний обсяг державної діяльності, покладеної на конкретний орган, або коло питань, передбачених правовими актами, які вправі він вирішувати. Компетенція, як правило, встановлюється в законах, інших нормативно-правових актах, в тому числі положенні про конкретний орган, його структурні підрозділи, статутах. До повноважень органів виконавчої влади відноситься право вчинення різних дій, що мають юридичний характер - нормо творча, виконавча, правоохоронна діяльність (застосування норм права, в тому числі юрисдикційного характеру). Для одних органів притаманними є нормо творча та виконавча діяльність (Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади), для інших - нормо творча, виконавча і юрисдикційна (центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, державні інспекції, служби тощо). Отже, всі види діяльності складають в сукупності компетенцію відповідного органу. Чим вище орган в ієрархічній структурі, тим ширше його компетенція (обсяг її більший). Але адміністративно-юрисдикційною діяльністю наділені не всі органи виконавчої влади чи їх структурні  підрозділи, органи на місцях, органи місцевих державних адміністрацій, органи місцевого самоврядування, а лише спеціально уповноважені. Для таких структур, що зайняті юрисдикційною діяльністю, вона є основною і здійснюється поряд з іншими функціями управління.

Соціально-економічний і науково-технічний розвиток України тісно пов'язаний з вирішенням завдань державного будівництва і зміцнення правопорядку, а забезпечення правопорядку має в першу чергу здійснюватися через підвищення свідомості людей, культури поведінки, правовим вихованням, і лише в необхідних випадках - силою адміністративного впливу.

Важливе місце в забезпеченні громадської безпеки та порядку має відводитися громадському контролю, який в соціально-правовому аспекті можна розглядати як систему громадських відносин. Його вдосконалення сприяє підтримці громадського спокою, захисту особи від посягань на її майно, честь і гідність, формує необхідні умови для здійснення громадянами політичних свобод, прав і обов'язків, для суспільно-корисної діяльності та відпочинку.

 Адміністративна юстиція - це система судового захисту прав громадян у сфері державного управління. Вона не пов'язується з юрисдикційною діяльністю, оскільки має за мету не стільки притягнення винних до відповідальності, скільки поновлення прав громадян в управлінській сфері. Адміністративна юстиція - це спірна юстиція. Вона являє собою систему судових органів, які контролюють дотримання законності у сфері державного управління шляхом вирішення в адміністративно-процесуальному порядку публічно-правових спорів, однією з сторін яких є орган виконавчої влади (державного управління) чи орган місцевого самоврядування, (їх посадові особи), а з іншої - особливий правовий інститут оскарження неправомірних управлінських (адміністративних) актів у спеціалізовані (або загальні) суди[58]. При вирішенні питання про систему адміністративної юстиції важливою є проблема про суб'єкт (орган), який буде вирішувати справи. Відповідно до Конституції України, такими можуть бути загальні (спеціалізовані) - адміністративні суди. Можлива комбінація адміністративних і судових органів, але в усіх випадках справи повинні розглядатися відповідно до вимог адміністративно-процесуального законодавства, правил здійснення судової діяльності по спорах, що виникають у сфері управління, на що вказувалося неодноразово[59].