Невирішеним залишається питання про межі судового контролю в сфері державного управління та управлінської діяльності органів місцевого самоврядування. Правильне встановлення підвідомчості справ, віднесення їх до адміністративної юстиції, пов'язано з безпосереднім забезпеченням прав та свобод громадян, законних інтересів юридичних осіб Це питання може бути вирішено двома шляхами - наданням юридичним та фізичним особам права звертатися з оскарженням до суду любих неправильних дій адміністрації, або наданням права звертатися до суду лише в випадках, указаних в законі. Перший варіант здається більш досконалим і доцільним, але реально в наших умовах його реалізувати буде важко. Нині чинне законодавство практично не обмежує коло діянь чи актів, які можуть бути оскаржені до суду, як і коло громадян чи юридичних осіб, що мають право на такі скарги В правовій науці на це зверталася увага, однак деякі винятки є. Певні обмеження є щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення, коли спочатку рішення (постанови) про накладання адміністративного стягнення оскаржується в вищий орган (вищій посадовій особі), а потім до суду. Це стосується і справ щодо охорони громадської безпеки. В цьому випадку ми маємо справу з системою, при якій судовий захист прав доповнюється системою внутрішнього (відомчого) та зовнішнього (над відомчого, міжвідомчого) контролю з боку органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування. Тому в кінцевому результаті ніякі види контролю не можуть замінити судовий і не позбавлять громадян можливості звернення до суду, якщо вони вважають, що їх суб'єктивне право порушене. Конституційний суд України визнав неконституційними положення про непідвідомчість судам скарги на акти, що стосуються забезпечення обороноздатності держави, державної безпеки, збереження державної, військової і службової таємниці, зовнішньополітичної діяльності, та щодо непідвідомчості судам скарг на акти та дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду, якщо законодавством встановлено виключно позасудовий порядок оскарження.

Практично цим рішенням Конституційного суду України непідвідомчість судам рішень дій чи бездіяльності працівників колись "недоторканих" відомств і установ відмінена. З усіма скаргами на військових начальників, працівників міліції, слідчих, прокурорів  громадянин має право у загальному порядку звертатися  до судів загальної юрисдикції або оскаржувати їх рішення у вищих судових інстанціях.

 Проблеми, про які йшла мова вище, можуть бути врегульовані в Адміністративно-процесуальному Кодексі України чи кодексі загальних правил адміністративних процедур та інших[60]. З цього приводу доцільно підтримати В.В. Рикова щодо необхідності визначення змісту інституту адміністративної юстиції і мети комплексного її реформування[61].

 Однак його думка, що необхідно концептуально переглянути КУпАП, а також Кримінальний кодекс України під кутом зору розмежування таких понять, як "кримінальний проступок", "злочин" і "тяжкий злочин" є спірною за своєю суттю і на наш погляд не має прямого відношення до створення системи адміністративної юстиції, так як і до її змісту, про що веде мову автор. В даному випадку мова може йти про відмежування адміністративного правопорушення від злочину (кримінального проступку), проблему, яка існує значний час.

Сказане, таким чином, свідчить, що питання забезпечення та охорони громадської безпеки регулюються комплексом різнорівневих нормативно-правових актів - від Конституції України та законів до рішень органів місцевого самоврядування. Це є позитивним але не завжди сприяє ефективній діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування стосовно охорони громадської безпеки. Тому, на наш погляд, уявляється доцільним розробити та прийняти узагальнюючий нормативно-правовий акт щодо забезпечення та охорони громадської безпеки, в якому визначити головну мету такої діяльності та основні напрямки, форми і методи її досягнення. Таким документом може бути затверджена Верховною Радою України Державна програма чи Концепція забезпечення і охорони громадської безпеки, по аналогії з Державною програмою боротьби зі злочинністю чи Концепцією (основами державної політики) національної безпеки. Це може бути Закон України чи Указ Президента України "Про засади забезпечення і охорони громадської безпеки в Україні". В такому акті можна поєднати питання, що стосуються проблем громадського порядку. Крім загальних положень, в цьому документі як узагальнюючому нормативному акті, доцільно дати визначення громадського порядку, громадської безпеки, інших видів безпек та небезпек, визначити органи, що безпосередньо займаються цими питаннями, їх функцій - основних та загального керівництва в сфері громадської безпеки, взаємозв'язків при  реалізації завдань охорони громадської безпеки між відповідними державними органами, їх з органами місцевого самоврядування та громадськістю, визначити основні напрямки діяльності по забезпеченню та охороні громадської безпеки - в адміністративній, профілактичній, оперативно-розшуковій, виконавчій сферах. Доцільно якомога чіткіше врегулювати діяльність по забезпеченню особистої безпеки людини і громадянина, захисту їх прав і свобод, законних інтересів юридичних осіб, в тому числі охоронну діяльність на договірних засадах, та в загальному вигляді - повноваження щодо захисту власності, гарантування пожежної безпеки, безпеки дорожнього руху, виконання постанов про накладення адміністративних стягнень, відповідальності державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб за невиконання обов'язків по забезпеченню і охороні громадської безпеки, недержавних структур та громадян за її порушення. Думається, що такий правовий акт має деталізувати в своїх приписах питання, пов'язані з регулюванням відносин, що складаються при запобіганні і охороні громадської безпеки у правозастосовчій практиці. Прийняття узагальнюючого акта щодо охорони і забезпечення громадської безпеки буде, на думку автора, певним кроком у напрямку систематизації і кодифікації чинного у цій сфері законодавства.