Розумність строку, передбачена п. 1 ст. 6, має інші завдання та характеристики. Її призначення полягає в тому, щоб захищати осіб, які залучаються державними органами і посадовими особами до сфери кримінального судочинства, від надмірних процесуальних зволікань, оберігати всіх тих, кому пред'явлене обвинувачення у вчиненні злочину, від занадто тривалого перебування у стані невизначеності відносно своєї долі. Так, у своєму рішенні у справі "Мансур проти Туреччини" Європейський суд зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному, проти кого порушено кримінальну справу, право на остаточне рішення упродовж розумного строку щодо висунутого проти нього обвинувачення. Держави мають побудувати свою систему правосуддя таким чином, щоб їхні суди змогли задовольняти ці вимоги [184, с. 73].

У випадку застосування п. 1 ст. 6 розумний строк стосується усієї тривалості кримінального процесу і вважається таким з моменту пред'явлення обвинувачення до закінчення судового розгляду, тобто до вступу судового рішення в законну силу. При цьому п. 1 ст. 6 накладає зобов'язання розглянути справу будь-якого обвинуваченого, незалежно від того перебуває він під вартою чи ні. Норма п. 1 ст. 6 (на відміну від п. 3 ст. 5) стосується довшого відрізку часу - від арешту до завершення розгляду справи в апеляційній інстанції.

При розгляді питання щодо "розумності строку", визначеного п. 1 ст. 6 Конвенції, виникає питання: з якого моменту починається перебіг цього строку? Аналізуючи це питання щодо чинного кримінально-процесуального законодавства України, ми погоджуємося з точкою зору П. Бойка, який зазначає, що "право людини на судовий захист виникає з моменту їх порушення, а не за особливих умов або з особливого дозволу. Саме з моменту порушення прав і свобод людини розпочинається "розумний строк", визначений п. 1 ст. 6 Конвенції. Оскільки кінцевий строк розслідування процесуальним законом не визначено, то невідомо, коли відбудеться завершення і передача кримінальної справи до суду і чи настане взагалі така подія. Розслідування по справі може бути невизначено довгим, а порушення прав і свобод, навіть очевидне для всіх, також триватиме весь цей час. Більше того, при порушенні прав і свобод можуть мати місце свавільні порушення прав і свобод людини, які вимагають невідкладного відновлення, оскільки з перебігом часу їх відновлення стане неможливим або значно ускладниться" [24, с. 5; 25, с. 56].

 За загальним правилом, яке відповідає усталеному прецедентному праву Європейського суду, вважається, що початковою точкою відліку строку в контексті вирішення питання щодо його розумності стосовно кримінальних справ є момент виявлення ставлення державних органів до особи як до підозрюваного або як до обвинуваченого у вчиненні злочину. Цей момент зазвичай настає ще до передачі кримінальної справи до суду для її розгляду по суті. Зокрема, початковим моментом відліку може бути день взяття особи під варту, день повідомлення особі про порушення щодо неї кримінальної справи чи день початку досудового розслідування у справі. Стосовно кінцевого моменту періоду, який оцінюється на предмет розумності його тривалості, Європейський суд у своєму рішенні у справі "Меріт проти України" зазначив, що цей момент визначається завершенням провадження у кримінальній справі, враховуючи навіть апеляційну стадію [306, с. 23].

Поняття розумності строку, що вживається в п. 3 ст. 5 Конвенції, має відношення до затриманих та заарештованих до пред'явлення обвинувачення, які "в терміновому порядку" повинні бути доставлені до судді або до іншої посадової особи, яка здійснює судову владу. При цьому варто погодитися з                        В.Є. Мармазовим, який робить висновок, що "ідея захисту осіб проти незаконних посягань на їхню свободу та особисту недоторканість становить основу статті 5. Зокрема, процесуальні гарантії п. 3 даної статті дозволяють ефективно забезпечити захист прав особи від такого типу посягань. Таким чином, рішення Європейського суду протиставляється нормам національного права окремих держав, які передбачають різний строк тривалості затримання особи без втручання суду. Виходячи з принципу верховенства права, така тривалість затримання може бути подовжена лише в порушення положень ст. 5 п. 3" [185, с. 31].

Право, закріплене в п. 3 ст. 5, має відношення до особистої свободи, тоді як право, гарантоване в п. 1 ст. 6, має забезпечити своєчасне завершення судового засідання. Таким чином, зміст п. 1 ст. 6 ширший та більш загальний, ніж зміст п. 3 ст. 5 Конвенції, хоча водночас слід підкреслити, що зазначені статті є основним положенням Конвенції щодо презумпції невинуватості. Оцінку ж тому, чи був розгляд проведений та закінчений протягом розумного строку чи ні, Європейський суд дає з однакових позицій і керуючись однаковими критеріями в обох випадках.

Приймаючи рішення про відповідність чи невідповідність певних строків положенням Конвенції, Європейський суд враховує низку об'єктивних і суб'єктивних обставин (загальних критеріїв) для визначення того, чи було винесене судове рішення у розумний строк, чи ні. До них, зокрема, відносяться: складність справи, наслідки недотримання розумного строку для заявників, оперативність роботи відповідних органів (суду), власна поведінка заявників [45, с. 212-213].

Варто сказати, що питання встановлення певних строків затримання, тримання особи під вартою, судового розгляду неодноразово ставилося при розгляді справ Європейським судом, але воно досі не вирішене, й навряд чи буде вирішене, оскільки ніхто і ніколи не довів і не доведе, що той чи інший строк буде "розумним" та "зручним" для всіх у будь-якій країні та за будь-яких обставин, тобто "розумний строк" у практиці Європейського суду не є чимось заздалегідь передбачуваним, а є оціночним в залежності від єдиного загального критерію, а саме практичних умов його застосування. З цього приводу свого часу влучно висловився А. Соколов, який писав, що "визначити наперед тривалість процесу настільки можливо, наскільки можливо визначити наперед тривалість хвороби або морської подорожі, встановлення саме тих, а не інших строків, залежить від багатьох практичних умов" [303, c. 146].

Важливо зосередити увагу на тому, що "розумна тривалість затримання" і "розумний строк підготовки судового розгляду" - не одне й теж, і хоча строк підготовки суду може бути "розумним" з точки зору п. 1 ст. 6 Конвенції, рівний за тривалістю строк тримання під вартою може таким не бути. Європейський суд уточнює, що "мета п. 3 ст. 5 Конвенції полягає в тому, щоб обмежити тривалість затримання, а не заохочувати прискорювання судового розгляду" [232, с. 51].

Основним критерієм для встановлення факту порушення положень Конвенції про розумність строків є те, що стало результатом об'єктивних труднощів справи або непотрібної тяганини з боку слідчих органів і суду. Тому в рішеннях Європейського суду не вказані абсолютні часові рамки, тобто конкретні мінімальні або максимальні строки, наприклад, тримання особи під вартою до визнання її винною судом. Виходячи з цього, Європейський суд по кожній скарзі на необґрунтованість тривалого затримання, тримання під вартою, судового розгляду тощо окремо перевіряє всі обставини справи і визначає розумний строк у кожному конкретному випадку індивідуально1. Проте у будь-якому випадку держави мусять намагатися провадити кримінальне судочинство з найменш можливими необґрунтованими витратами часу, визнавши права й свободи людини  важливішим та визначальним пріоритетом, ніж об'єктивні і суб'єктивні обставини, що  заважають або роблять неможливим здійснення судочинства без невиправданої затримки і зволікань1. З цього приводу Ч. Бекарріа писав, "сам процес повинен закінчитися у найкоротші строки. Що може бути жахливішим контрасту між недбалістю судді і томлінням обвинуваченого? Зручності й радості життя бездушного судді, з однієї сторони, та сльози й туга того, хто утримується під вартою, - з іншої" [20, с. 97-98].

Як справедливо зауважує В.Т. Маляренко, у багатьох країнах світу кримінально-процесуальний закон не завжди детально регламентує строки виконання слідчим, суддею, прокурором кожної процесуальної дії, зазначаючи, що вони мають виконуватися в розумні строки. Отже, закон розраховує на моральність і високу порядність суб'єктів судочинства, не спонукає їх до бюрократизму і формальності, а змушує бути людьми у стосунках з людьми. Слідчий у такому випадку не може пояснити потерпілому свою бездіяльність в абсолютно простій справі тим, що у нього ще є передбачений законом строк, а повинен діяти швидко, щоб виправдати довіру закону як до розумної і порядної особи [171, с. 162].

 Підводячи підсумок, вважаємо за необхідне зауважити, що Європейський суд розраховує на моральність, порядність і принциповість посадових осіб певної держави, які отримавши рішення у конкретній справі, поновлять порушені права особи та приведуть своє національне законодавство у відповідність до загальновизнаних європейських стандартів. Розумні строки розраховані на розумного дізнавача, слідчого, прокурора, суддю, а також потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, цивільного позивача, цивільного відповідача, експерта тощо. Але для вирішення поставленого завдання необхідно змінити психологію вказаних суб'єктів кримінального судочинства, переломити нас у тому, в що вірили і були переконані протягом багатьох десятиліть. Головне питання лише в тому, чи хочемо і чи зможемо ми змінитися. Природно, що людина не може змінити свої погляди, уподобання, уявлення, звички миттєво - для цього потрібен певний час, умови, досвід, знання тощо. Але до цього ми повинні прагнути і це прагнення постійно має удосконалюватися. 

Одним з основних завдань Конвенції є захист свободи й недоторканності особи від безпідставного та необґрунтованого затримання та взяття під варту. Конвенція, насамперед, вимагає правомірності затримання і взяття під варту з дотриманням встановленого законом порядку. Як затримання, так і взяття під варту, повинно здійснюватися на обґрунтованих підставах. Адже основним принципом, який буквально пронизує всю Конвенцію, є принцип римського права "favor libertatis" (лат. - "благовоління свободі"), згідно з яким у спірних випадках питання про статус людини повинно вирішуватися на користь визнання її вільною. Найбільше цей принцип відображений і закріплений у ст. 5 Конвенції.

Слід сказати, що у рішеннях Європейського суду та у юридичній літературі акцентується увага на тому, що тлумачення формули "розумний строк" залежить від того, чи знаходиться обвинувачений під вартою чи ні. Суворість Європейського суду в оцінці розумних строків, протягом яких мають вирішуватися справи, залежить не в останню чергу від важливості та суттєвості інтересів, які розглядаються у конкретній справі. Ось чому Європейський суд значно суворіше підходить до строків розгляду справ, у яких обвинувачений знаходиться під вартою [91, с. 131].

Так, у рішенні в справі "W. проти Швейцарії" Європейський суд наголосив на тому, що тривале утримання під вартою може бути виправдано тільки в тому випадку, якщо в справі є конкретні дані про те, що вимога захисту публічного інтересу, незважаючи на презумпцію невинуватості, переважує вимоги поваги особистої свободи. Наявність розумних підстав підозрювати, що заарештована особа вчинила злочин, є основним для законності тривалого утримання під вартою, але після закінчення певного періоду цього недостатньо: Європейський суд повинен далі встановити, чи продовжують інші обставини, на які посилалися національні судові органи, виправдовувати позбавлення волі [385, с. 775].