"Розумний строк" стосовно заарештованої особи має бути меншим, аніж "розумний строк" щодо всіх інших обвинувачених. І взагалі, строк тримання під вартою має бути настільки коротким, наскільки це можливо. Особа, яка знаходиться під вартою, має право на те, щоб її справа розглядалася у першочерговому порядку і в достатньо стислі строки. Національні суди повинні гарантувати, що тримання особи під вартою буде тривати до тих пір, поки в цьому є реальна необхідність, і така особа не буде страждати від зайвого та необґрунтованого обмеження її волі. Адже тривале безпідставне перебування особи під вартою є моральними тортурами не тільки для неї самої, а й для її рідних та близьких. З цією обставиною будь-яка держава не може не рахуватися і повинна віддавати пріоритет тим справам, у яких особа знаходиться під вартою, не забуваючи при цьому одного з основоположних принципів будь-якого кримінального переслідування: свобода - це правило, а утримання під вартою до винесення судового рішення - це суворо регламентований виняток, так як до винесення обвинувального вироку особа вважається невинуватою. На вказаному основоположному принципі будь-якого кримінального переслідування особливо наголошують експерти Ради Європи у коментарях до проекту КПК України [137].

 Крім того, у своєму рішенні у справі "Летельє проти Франції" Європейський суд зазначив, що національні судові органи повинні в першу чергу слідкувати за тим, щоб тривалість попереднього ув'язнення обвинуваченого не перевищувала розумних меж. З цією метою вони повинні ретельно аналізувати усі наявні у справі факти, виносячи свої рішення щодо звернень заявника про звільнення на підставі цих фактів, а також, керуючись вимогами громадського інтересу, принципом презумпції невинуватості, докладно мотивуючи необхідність, якщо така виникає, обмеження права на свободу особи [165, с. 698-704].

Очевидно, тривале перебування особи під вартою може бути виправдане в певній справі тільки тоді, коли існують специфічні та виключні обставини необхідності цього з позиції захисту публічного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, переважає над правилом поваги до індивідуальної свободи особи. Коли в кримінальному процесі виникають конфліктні ситуації і у колізію вступають протилежні інтереси, можливість одночасного задоволення яких виключається, законодавець, зваживши всі за і проти, віддає перевагу тим інтересам, які в даному випадку вважає більш істотними.

У цьому контексті цікавим є рішення Європейського суду у справі "Васильєва проти Данії". У вказаній справі вирішувалося питання про законність арешту або затримання людини для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом (підпункт "b" п. 1 ст. 5 Конвенції). При цьому оскаржувалася правомірність затримання особи через її відмову повідомити дані про свою особистість. Відповідно до обставин справи жінка похилого віку на прізвище Васильєва вступила в суперечку з контролером у громадському транспорті - автобусі з приводу дійсності її квитка. Вона відмовилася повідомити дані про свою особистість контролеру, і тому була викликана поліція. Васильєва відмовилася повідомити своє ім'я й адресу місця проживання також і поліцейським. У зв'язку з цим вона було затримана і трималася під вартою протягом тринадцяти з половиною годин - від 21 години 30 хвилин до 11 години 00 хвилин - доти, поки вона не повідомила дані про свою особистість. Після того, як Васильєву звільнили з-під варти, вона зомліла і була госпіталізована протягом трьох днів з приводу високого рівня кров'яного тиску. Васильєва зажадала виплати компенсації від начальника поліції за те, що її затримали, і згодом подала скаргу регіональному прокурору та Генеральному прокурору, але її вимога компенсації була відхилена. Тоді вона звернулася до міського суду, який в результаті розгляду присудив їй компенсацію. Прокуратура оскаржила це судове рішення, і вищестоящий суд скасував рішення міського суду, встановивши, що для присудження заявниці компенсації не було ніяких підстав, оскільки вона завзято відмовлялася повідомляти своє ім'я як при провадженні затримання, так і в період наступного тримання під вартою в поліції. Васильєва не одержала дозволу на звернення зі скаргою до Верховного Суду Данії.

 У своєму рішенні по вказаній справі Європейський суд визнав, що для поліції при виконанні своїх обов'язків надзвичайно важливо мати можливість встановлювати особистість громадян, так само як і для транспортних компаній цілком правомірно запросити поліцію у разі, коли виникає суперечка з приводу дійсності автобусного квитка. Тому затримання Васильєвої цілком відповідало вимогам підпункту "b" п. 1 ст. 5 Конвенції. Однак, що стосується тривалості затримання, то Європейський суд відзначив: позбавлення Васильєвої волі протягом тринадцяти з половиною годин вийшло далеко за межі необхідного і не було засобом пропорційному меті затримання. При цьому було прийнято до уваги й ту обставину, відповідно до якої, зусилля встановити особистість затриманої не робилися протягом всього періоду затримання. Крім того, затримана не була оглянута лікарем, хоча медичної огляд був би цілком доречний, з огляду на її вік, і, можливо, міг би послужити засобом подолання тупикового стану процесу спілкування між нею й поліцією. Узагальнюючи зазначене, Європейський суд констатував, що органи влади виявилися не в змозі дотриматися справедливого балансу між правом людини на свободу та потребу держави забезпечити "виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом". Європейський суд одноголосно прийшов до висновку про те, що в справі допущене порушення підпункту "b" п. 1 ст. 5 Конвенції і своєю постановою присудив виплатити Васильєвій компенсацію для відшкодування моральної шкоди, судових і інших витрат, понесених нею у зв'язку із судовим розглядом [33, с. 11-12].

Варто особливо зазначити, що у деяких своїх рішеннях Європейський суд акцентує увагу на тому, що держава зобов'язана прослідкувати за тим, щоб увесь процес був завершений без необґрунтованих затримок та зволікань. Оскільки обов'язки по міжнародних угодах беруть на себе держави, то тільки зволікання при розгляді справи, які сталися з вини держави, можуть обґрунтувати висновок про недотримання вимог щодо "розумності строку". Обов'язок здійснювати правосуддя оперативно є першочерговим для судів. У свою чергу, від заявника не вимагається і він не зобов'язаний активно співпрацювати із слідчими та судовими органами у питаннях кримінального судочинства, в тому числі й у питаннях, щодо тривалості процесу [232, с. 50-52; 370, с. 391; 264, с. 220].

У будь-якій країні права людини невід'ємні від права на справедливе правосуддя впродовж розумного строку. Але правило "розумності строку" порушується як у державах з високим рівнем розвитку правосвідомості, так і у державах, де процес становлення їх як правових тільки знаходиться на початковому етапі. Тому, як справедливо зазначає, О. Козакевич, філософією Європейського суду з прав людини завжди було - "ніхто не бездоганний", що підтверджує і практика: у 2001 р. порушення прав людини встановлені судом у 30-ти справах проти Франції, у 20-ти - проти Великобританії [135, с. 81].

До вказаного слід додати, що тільки у лютому 2000 р. у 29-ти справах проти Італії Європейський Суд визнав порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, а саме права на справедливий розгляд упродовж розумного строку [262, с. 107-108; 263, с. 15].

Підсумовуючи викладене вище, можна погодитись з висновком про те, що "на мові міжнародних документів розумний строк кримінально-процесуальної дії - це той строк, який забезпечує надійний захист законних інтересів потерпілої сторони, інтересів правосуддя, а також забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному і засудженому реальну можливість використати всі передбачені законом засоби захисту від обвинувачення" [180, с. 16].   

Наша країна повинна вирішити низку проблем для того, аби вивести судову систему держави на рівень європейських стандартів, щоб наше правосуддя стало таким, яке б не давало приводів і підстав громадянам України звертатися до Європейського суду за захистом своїх прав. Але при цьому не слід розглядати Європейський суд як єдину інстанцію, для якої призначена Конвенція. Вона потихеньку використовується й повинна потужно використовуватися в повсякденній роботі правоохоронних та судових органів держави. Як видно з проведеного нами анкетування, на питання "У деяких міжнародно-правових документах, що стосуються кримінального судочинства, вживається поняття "розумний строк" проведення певної процесуальної дії або судового розгляду. Як Ви розумієте це поняття" майже третина опитаних (31,9 %) взагалі не дали ніякої відповіді. Даний факт вказує на поки що недостатнє знання та використання практичними працівниками основних положень міжнародно-правових документів під час здійснення  кримінального судочинства.

 Щоб запобігти порушенням Конвенції на даному етапі розвитку нашої молодої держави вкрай важливо привести наше законодавство та судову систему у відповідність із європейськими стандартами. Це тим більш потрібно ще й у зв'язку з необхідністю уникнути негативних рішень Європейського суду щодо нашої країни. Ми повинні здійснювати реформи, маючи на увазі нашу завтрашню європейську перспективу. Але при цьому слід особливо наголосити, що дорога до цивілізованої Європи може виявитися занадто довгою, якщо ми будемо бездумно, сліпо та непослідовно копіювати досвід Європи. Досвід, навіть чужий, слід сприймати критично. Перед усім нам необхідно врахувати позитивний досвід і специфіку своєї країни з її особливостями економічного, соціального та політичного розвитку, рівнем і тенденцією злочинності, правовою культурою та правосвідомістю як простих громадян України, так і суддів, працівників органів дізнання, досудового слідства, прокуратури тощо. Ми повинні керуватися реаліями нашої країни, повинні поважати національний менталітет, історичні традиції та культуру, що склалися в нашому суспільстві. М. Волошин з цього приводу влучно висловився: "Кожна держава виробляє собі форму правління відповідно до рис свого національного характеру та обставин своєї історії. Ніякий одяг, взятий напрокат з чужого плеча, ніколи не прийдеться вам по фігурі..." [188, с. 23].    

За часів радянської влади строки досудового розслідування та судового розгляду не завжди були виваженими та розумними. При здійсненні кримінального судочинства за допомогою позасудових органів - так званих революційних "двійок", "трійок", "особливих нарад", "трибуналів", "табірних судів" тощо, які не входили до системи судової юстиції та були наділені безмежними повноваженнями карати "ворогів народу" без проведення слідства і суду, строки використовувалися владою як надійний "політичний інструментарій" для вирішення таких завдань, які не були закріплені в жодному чинному законодавчому або нормативно-правовому акті1. При цьому, права та законні інтереси пересічного громадянина, як правило, не забезпечувалися, а подекуди, просто нехтувалися. Трагічні події радянської дійсності незаперечно підтвердили, що будь-яке скорочення або урізання процесуальних гарантій здатне привести лише до свавілля, хаосу й беззаконня і ніколи - до дієвого й ефективного посилення боротьби зі злочинністю. Як зазначає з цього приводу М.І. Сірий, "характерним для радянської системи, на що не можливо не звернути увагу, було те, що окремі правила щодо досудового затримання, арешту та тримання під вартою, при всій їх категоричності, допускали водночас і винятки принципового характеру, які значною мірою нівелювали основні правила" [283, с. 12].