Доречно також з цього приводу навести вислів А.Я. Вишинського, який у 1937 р. на зборах партактиву Прокуратури СРСР сказав, що "потрібно пам'ятати вказівку товариша Сталіна про те, що бувають такі періоди й моменти у житті суспільства, коли закони виявляються застарілими і їх потрібно відкласти в сторону" [196, с. 13-14].

У період Великої Вітчизняної війни в діюче радянське кримінально-процесуальне законодавство були внесені зміни, які в цілому зводились до скорочення процесуальних строків і різкого спрощення форм судочинства. Зокрема, було зменшено строк між врученням підсудному копії обвинувального висновку і судовим розглядом - він скоротився з трьох діб до 24-х годин. Строки розслідування скорочувалися у відповідності із кваліфікацією і суб'єктом злочину. Так, справи про бандитизм, крадіжки, а також про злочини, скоєні неповнолітніми, розслідувались протягом 10 днів, справи про розкрадання, скоєне іншим способом, і про спекуляцію - протягом 15 днів. У тих випадках, коли обвинувачений зник, слідчому необхідно було у триденний строк допитати свідків, а також встановити місце, де міг переховуватися обвинувачений і де можна було його шукати. Зібравши відповідні дані, слідчий виносив постанову про розшук, арешт обвинуваченого і зупинення провадження у справі [148, с. 43].

Справи про прогули без поважних причин мали розглядатися не пізніше        48 годин, а справи про самовільне залишення підприємства або установи - не пізніше трьох діб після надходження справи до суду поза чергою. Справи про крадіжки на виробництві та про хуліганство розглядалися по суті не пізніше двох діб з моменту їх надходження до суду, справи про ухилення від мобілізації на сільськогосподарські роботи та про самовільне залишення сільськогосподарських робіт - не пізніше п'яти діб після надходження їх до суду. Справи про витрати пального і масел не за прямим призначенням, про злочинну недостачу й про розкрадання пального, про безгосподарне його зберігання і витрати повинні були закінчуватися розслідуванням протягом семи діб та розглянуті судом у строк не більше, ніж десять діб. У вказаний період майже по всіх категоріях перерахованих вище справ  вирок приводився до виконання негайно [117, с. 37-40].           

Наказом Прокурора СРСР від 17 травня 1944 р. за № 121 в окремих, найбільш актуальних справах прокурорам республік, областей і районів дозволялося встановлювати скорочені строки розслідування, дотримання яких для слідчих було обов'язковим [314, с. 59-60].

Р.Х. Якупов, даючи оцінку спрощеному судочинству під час Великої Вітчизняної війни, справедливо зазначає, що введення надзвичайних судів зі спрощеною процедурою судочинства у справах про злочини, спрямовані проти оборони, громадського порядку і державної безпеки у воєнний час (1941-       1945 рр.), означало перехід до відвертої і неприкритої розшукової (інквізиційної) форми кримінального процесу [118, с. 5].

 Таким чином, війна поставила жорсткі завдання, які були покликані забезпечити твердий порядок в країні і всі необхідні умови для перемоги над ворогом. Вказані вище строки, враховуючи надзвичайний воєнний стан і реалії життя того періоду, деякою мірою можливо вважати розумними.    

 Але навряд чи можна було вважати розумними строки, які регулювалися наступними нормативно-правовими актами, що встановлювали спрощений порядок діяльності певних органів, які мали небагато спільного з правосуддям.

Так, Положенням про революційні трибунали від 12 квітня 1919 р. встановлювався місячний строк слідства. Положенням про полкові суди від         10 листопада 1919 р. встановлювалося, що у справах, по яких обвинувачений знаходиться під вартою, строк слідства не повинен перевищувати двох тижнів. У директивному листі від 13 серпня 1934 р. "Про якість розслідування" Прокурором СРСР перед органами розслідування поставлено завдання "домогтися найкоротших строків слідства, які не повинні перевищувати, як правило, 10-20 днів, і лише в більш складних випадках, - одного місяця" [310, с. 64].

У 1927 р. в зв'язку з намічуваною реформою КПК РРФСР 1923 р. Народний Комісаріат юстиції РРФСР висунув ідею максимального спрощення кримінального процесу, що пов'язувалося з необхідністю розвантажити суди від накопичення кримінальних справ. Відповідно до цього, 9 червня 1927 р. колегія Народного Комісаріату юстиції РРФСР прийняла постанову, у якій, зокрема, вказувалося наступне: "Наш КПК є осколком сучасного буржуазного змагального процесу. Він історично створювався буржуазією як засіб боротьби проти класової сваволі абсолютистських судів у період боротьби буржуазії з абсолютизмом. Звідси ряд формально-правових гарантій та початок безпосередності, гласності та усності, що характеризують буржуазний процес" [271, с. 71].

 П. Соломон писав: "З усього списку відмінних рис "буржуазного правосуддя" більшовики особливо засуджували його формалізм. На їхню думку, ускладнені процедури служили одній меті: запаморочити та заплутати робітників і селян, замість того, щоб захистити їх" [304, с. 34].

 Постановою ЦВК і РНК СРСР від 1 грудня 1934 р. "Про порядок провадження справ про підготовку і здійснення терористичних актів", яка з'явилася на світ у зв'язку з убивством секретаря Ленінградського обкому партії С.М. Кірова, передбачалося різке скорочення строків слідства. Згідно з даною постановою Головне управління державної безпеки НКВС дістало право проводити розслідування справ про підготовку та здійснення терактів проти працівників Радянської влади замість двох місяців за десять днів і ця норма була закріплена у КПК союзних республік [126, с. 16]. Спрощений порядок розслідування і судового розгляду вказаної категорії справ передбачав зокрема те, що обвинувальний висновок у цих справах вручався обвинуваченому за одну добу до розгляду справи в суді; обвинувач і захисник усувалися від участі в суді; касаційного оскарження вироків, як і подання клопотань про помилування, не допускалось; вироки до найвищої міри покарання (розстрілу) приводилися до виконання негайно після їх постановлення [313, с. 124-125; 164, с. 19; 258, с. 75].

Ю. Шаповал з приводу появи Постанови від 1 грудня 1934 р., ґрунтовно досліджуючи це питання на підставі аналізу оригіналів історичних документів, зробив висновок про те, що 1 грудня 1934 р., тобто в день убивства Кірова, Сталін власноручно підготував вказаний документ. Цей акт, який не обговорювався на політбюро ЦК ВКП (б) та на сесії Центрального виконавчого комітету (ЦВК) СРСР, і навіть не підписаний головою ЦВК М. Калініним, Ю. Шаповал називає "хартією терору", адже він автоматично "підвищував" роль і значення каральних органів, чисельність яких після 1 грудня 1934 р. стала зростати і які почали діяти активно [365, с. 21]. Ця постанова була скасована Указом Президії Верховної Ради СРСР тільки 19 квітня 1956 р. [271, с. 72].

Постановою ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р. були внесені зміни до кримінально-процесуальних кодексів союзних республік, якими спрощений порядок розслідування судового розгляду поширювався також на справи про контрреволюційне шкідництво та диверсії [277].

За даними С.О. Голунського, у період з 1931 по 1936 рік Народним Комісаріатом Юстиції СРСР було видано 60 циркулярів, які встановлювали граничні строки розслідування окремих категорій справ у три, десять і п'ятнадцять днів [44, с. 12].

 Як вірно підкреслив В.А. Стремовський, "швидкість провадження попереднього розслідування може бути досягнута не встановленням у законі скорочених строків розслідування по окремих категоріях справ, а правильною організацією роботи слідчого і його постійною турботою про скорочення строків розслідування у всіх справах. Винятки можуть складати лише окремі справи особливої складності та значного об'єму" [310, с. 67].  

Науці й практиці кримінального судочинства кінця 20-х та 30-х років минулого століття вдалося витримати серйозний натиск прихильників спрощення процесуальної форми, які пропонували відмовитися від надмірного формалізму досудового слідства та судового розгляду. За спостереженнями Р.Х. Якупова, для тоталітарного режиму, що привів до створення органів позасудової розправи, процесуального спрощення, згортання процесуальних гарантій прав особи, зменшення строків розслідування, обмеження прав обвинуваченого на захист, впровадження в судову практику тез про вирішальне значення у доказуванні зізнання обвинуваченого і можливості здійснення його на основі "максимальної" імовірності фактів, наданих обвинуваченням у справах про контрреволюційні злочини, був характерним перехід до змішаної, переважно розшукової, форми кримінального судочинства і навіть до його суто розшукової форми" [118, с. 5].

З цього приводу М.С. Строгович зазначав: "... вважалося, що по "дрібних" справах, "простих і ясних" не варто вдаватися до звичайних сталих кримінально-процесуальних форм та витрачати на них час, зусилля, кошти. Але якщо це - кримінальна справа, якщо по цій справі громадянина притягнуто до кримінальної відповідальності, якщо йому загрожує кримінальне покарання - це вже не дрібна справа. У цьому випадку питання стоїть про добре ім'я, честь і гідність людини, отже, судовий процес по такій справі повинен проводитись із дотриманням процесуальних форм і процесуальних гарантій [288, с. 66].

Дотримуючись такої ж точки зору, В.М. Савицький писав, що надмірне скорочення строку розслідування, яке не обумовлене конкретними обставинами справи, може призвести до того, що при розслідуванні будуть упущені важливі докази, залишаться нерозкритими дійсні мотиви злочину і т.п., - іншими словами, буде викривлена перспектива розслідування і судового розгляду справи [274,       с. 15-16]. А.П. Гуляєв робить висновок про те, що встановлення скороченого строку слідства з певної категорії злочинів допустимо тільки у законодавчому порядку, причому будь-яке виключення із загального правила повинно бути не тільки обумовлене особливими соціальними явищами, але й бути реальним з точки зору його здійснення без відступу від принципів кримінального судочинства [55, с. 39].

Були випадки, коли слідчі, не вклавшись у визначені законом строки, при підтримці Генерального Прокурора СРСР добивалися від Президії Верховної Ради СРСР "у порядку виключення" дозволу продовжити тримання обвинувачених під вартою на будь-який час. Так, у коментарях до статті "Строки тримання під вартою" КПК республік колишнього СРСР (наприклад, ст. 92 КПК Білоруської РСР та ст. 156 КПК УРСР) було, зокрема, зазначено, що "граничний строк тримання під вартою встановлений законом у дев'ять місяців. У виняткових випадках, у особливо важливих справах, Генеральний Прокурор СРСР може звернутися з клопотанням до Президії Верховної Ради СРСР про подальше продовження строку тримання під вартою понад встановленого законом максимального строку" [139, с. 135; 292, с. 39].

З цього приводу В. Савицький писав: "Граничний строк тримання під вартою як міри запобіжного заходу завжди був і залишається однією із самих гострих проблем кримінально-процесуального регулювання... У радянські часи максимальний строк тримання під вартою дорівнював відповідно до КПК дев'яти місяцям. Але практика з ієзуїтською вседозволеністю достатньо легко її обходила. Генеральний прокурор СРСР при необхідності звертався (хоча закон цього не передбачав) до Президії Верховної Ради СРСР, і та (теж без закону) продовжувала строк тримання під вартою. Така практика зникла тільки в період перебудови, коли у 1989 р. максимальний строк тримання під вартою було збільшено до 18 місяців, тобто рівно удвічі" [273, с. 17].