Правова держава є одним з найбільших досягнень усієї історії людської цивілізації, невід'ємно пов'язаних з появою прав людини. Після набуття незалежності в Україні почалися демократичні перетворення, спрямовані на послідовне та цілеспрямоване формування громадянського суспільства і побудову правової держави. Наша країна обрала шлях на визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, у тому числі тих, що втілені у міжнародно-правових документах щодо захисту прав та основних свобод людини. Це знайшло своє відображення в ч. 3 розділу Х Декларації "Про державний суверенітет України" від 16 липня 1990 р., згідно з якою в нашій країні визнаються перевага загальнолюдських цінностей над класовими та пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права [65]. Пізніше визнання прав людини пріоритетом побудови демократичного правового суспільства та основні принципи міжнародного права у сфері захисту прав людини були закріплені та знайшли своє відображення в ч. 2 ст. 9 Закону України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. [106] та в Законі України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004 р. [103].

31 жовтня 1995 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про приєднання України до Статуту Ради Європи" [107] і, таким чином, Україна взяла на себе зобов'язання привести своє національне законодавство у відповідність до загальновизнаних норм та європейських стандартів, передбачених Конвенцією про захист прав людини та основних свобод [142, с. 212-229] (далі - Конвенція)1. Це стосується, в першу чергу, кримінального судочинства, де найчастіше обмежуються права та свободи громадянин і де у зв'язку з цим конче необхідні гарантії їх захисту. У цьому контексті особливого значення набувають положення щодо строків здійснення судочинства, які містяться у міжнародних документах.

Обраний Україною курс на інтеграцію у європейське співтовариство вимагає виконання нашою країною своїх міжнародних зобов'язань, у тому числі і Конвенції - основоположного документа, який встановлює високі стандарти в галузі дотримання та захисту прав людини.

Наша країна, ратифікувавши Конвенцію2, інкорпорувала її в національну правову систему та визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) у всіх питаннях, що стосуються застосування і тлумачення Конвенції, тобто з цього часу Україна взяла на себе обов'язок гарантувати кожній людині, яка знаходиться під її юрисдикцією, права і свободи, визначені у ратифікованій Конвенції.

Ратифікація Конвенції створила в системі захисту прав людини та основних свобод в Україні нову правову ситуацію, яка полягає насамперед у тому, що питання забезпечення й визнання верховенства людини над державою, визнання особи суб'єктом не тільки конституційного, а й міжнародного права набувають широкого практичного характеру. Для України як європейської держави і суб'єкта міжнародних відносин та міжнародного права є досить важливим наближення судової системи до європейських стандартів, у яких головне - права та свободи людини. Повна інтеграція України до Європи забезпечить кращий спосіб життя для всіх громадян України, зміцнить Європу та об'єднає демократичні країни регіону. Ця ідея не раз висловлювалася Генеральним секретарем ООН Кофі Аннаном під час його візиту до Києва влітку 2002 р. Він підкреслив: "Європейські країни прагнуть прийняти єдиний стандарт - стандарт, що ґрунтується на демократії, повазі до правових норм і прав людини, та бажанні збудувати єдиний Європейський дім" [193, с. 12].

Варто зазначити, що у загальному значенні слово "стандарт" це: 1) типовий вид, зразок, якому повинно відповідати що-небудь за своїми ознаками, властивостями, якостями [220, с. 701]; 2) норма, зразок, мірило [34, с. 1187];        3) документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі [378, с. 614].

За визначенням, даним у Юридичній енциклопедії, міжнародні стандарти - це міжнародно-правові норми і принципи, що закріплюють стандартизовані правила поведінки суб'єктів міжнародного права у тих чи інших сферах міждержавного співробітництва [378, с. 615].       

Міжнародні (європейські) стандарти містяться у міжнародних договорах, пактах, деклараціях та інших джерелах міжнародного права. Загальновизнані міжнародні стандарти в галузі здійснення судочинства і забезпечення прав людини, окрім Конвенції, містяться в таких міжнародних правових актах як Європейська Конвенція про взаємну правову допомогу по кримінальним справам (1959 р.) [76, с. 277-283], Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) [205, с. 9-19], Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи  людини (1995 р.) [141, с. 857-866], Декларація про права і обов'язки окремих осіб, груп та органів суспільства заохочувати і захищати загальновизнані права людини і основні свободи (1998 р.) [64, с. 130-135] тощо.

Слід сказати, що у багатьох міжнародних документах, які стосуються здійснення судочинства, і, зокрема, визначення строків та їх дотримання, стандарти (правила, норми, принципи) місяться безпосередньо в їх назвах. Це такі документи як Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями               (1957 р.) [206, с. 174-188], Мінімальні стандартні правила Організації Об'єднаних Націй, що стосуються відправлення правосуддя відносно неповнолітніх ("Пекінські правила") (1985 р.) [195, с. 55-71], Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою (1985 р.) [66, с. 159-161], Звід принципів захисту усіх осіб, що піддаються затриманню або арешту в будь-якій формі (1988 р.) [279, с. 31-37], Мінімальні стандартні норми Організації Об'єднаних Націй із заходів, що не пов'язані з позбавленням волі ("Токійські правила") (1990 р.) [194, с. 221-229] тощо.  

Стандарти здійснення судочинства встановлюють певні мінімальні вимоги, дотримуватися яких повинні всі держави. Застосування європейських стандартів, що містяться в міжнародно-правових документах в галузі здійснення судочинства взагалі і щодо строків у кримінальному процесі зокрема, передбачає наявність розуміння і знання їх положень та правильне застосування практики Європейського суду з прав людини. За влучним визначенням П.М. Рабіновича, європейські стандарти прав людини - це зафіксовані в юридичних актах та документах європейських міжнародних організацій (чи їх органів) принципи і норми стосовно змісту й обсягу прав та свобод людини, призначені слугувати обов'язковими або рекомендаційними настановами для відповідної внутрішньодержавної юридичної практики [256, с. 20].       

Варто зазначити, що в основних міжнародно-правових документах, які стосуються порядку провадження кримінального судочинства, питанню регламентації та дотримання процесуальних строків приділено значну увагу [3,   с. 866-886; 13, с. 887-899; 64, с. 130-135; 66, с. 159-161; 67, с. 194-198; 70, с. 77-95; 71, с. 103-115; 72, с. 489-507; 73, с. 507-514; 76, с. 277-283; 77, с. 629-636; 78, с. 733-740; 79, с. 229-275; 82, с. 208-212; 99, с. 69-70; 119, с. 763-769; 140, с. 679-684; 141, с. 857-866; 142, с. 212-229; 143, с. 44-55; 144, с. 37-44; 189, с. 94-116; 194, с. 221-229; 195, с. 55-71; 205, с. 9-19; 206, с. 174-188; 218, с. 70-71; 222,       с. 24-28; 234, с. 71-82; 239, с. 191-194 ; 259, с. 2-5; 270, с. 56-60; 279, с. 31-37]1.

У цих документах розглядаються строки затримання, тримання під вартою, підготовки до захисту, судового розгляду, надання захисника тощо [91, с. 128-129; 92, с. 193-195].

 У зв'язку з цим міжнародно-правові документи з прав людини акцентують особливу увагу міжнародного співтовариства на такій обставині як "розумність строку"2. У деяких документах таке поняття вказується прямо (Конвенція про захист прав людини та основних свобод, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Американська конвенція про права людини, Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини тощо), в інших - цей термін мається на увазі й замінюється на такі словосполучення як "без невиправданої затримки", "швидкий розгляд", "негайне інформування", "найкоротший період", "невідкладне прийняття рішення", "протягом мінімально необхідного строку", "негайний доступ", "якнайшвидше" тощо3. 

Серед основних категорій скарг, які були визнані Європейським судом як потенційно прийнятні до розгляду, є скарги на надмірну тривалість розгляду справ компетентними національними інстанціями, при цьому, порушується такий важливий елемент справедливості як розгляд справи "протягом розумного строку". Право на судовий розгляд справи "протягом розумного строку" відноситься до категорії основних прав і свобод людини.

Оскільки нормативні положення Конвенції сформульовано, як це звичайно притаманно міжнародно-правовим актам, у досить абстрактних, надто загальних, часто оціночних поняттях, то відповідно до прецедентного права1 роз'яснення та конкретизація  положень Конвенції щодо "розумності строку" дається відповідно лише при практичному її застосуванні, тобто в рішеннях Європейського суду у конкретних справах. В. Євінтов, коментуючи рішення Європейського суду у справі "Мюллер проти Франції", вказує на те, що "поняття "розумність" можна розкрити, лише до практики Європейського суду" [80, с. 352]. При цьому варто підкреслити, що в практиці Європейського суду немає чітких критеріїв визначення поняття "розумний строк". Те, що Європейський суд проголосив у 1969 р., залишається й нині його позицією без жодних застережень: "загальновизнаним фактом є неможливість переведення цієї концепції в певну кількість днів, тижнів, місяців чи років або в різні періоди часу залежно від тяжкості правопорушення" [81, с. 133].      

 Для Європейського суду вимога "розумності строку" за змістом п. 1 ст. 6 Конвенції ("кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону"), на перший погляд, однакова, але, на нашу думку, не ідентична аналогічній вимозі, зафіксованій у п. 3 ст. 5 цієї Конвенції ("кожна людина, заарештована або затримана згідно з положенням пункту 1 (с) цієї статті, негайно має постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду").