У сучасній науці конституційного права представниками народу звичайно вважають народних депутатів України, що виходить зі статусу Верховної Ради України як єдиного представницького і законодавчого органу всього народу. Але народні депутати - представники народу лише в законодавчій гілці влади. Установча ж влада українського народу, за твердженням Ю.М. Тодики, "є джерелом і основою співробітництва розподілених державних влад... Усі гілки державної влади походять від установчої влади народу" [242, с. 101]. Таким чином, у широкому аспекті, з точки зору участі громадян в управлінні всіма державними справами, необхідно говорити про представництво громадян в органах усіх гілок державної влади.

Зокрема, представництво громадян України в органах виконавчої влади реалізується за допомогою рівного права доступу громадян до державної служби. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про державну службу" [184], державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів (ч. 1).

Щодо судової влади, то відповідно до Конституції України народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (ч. 4 ст. 124). Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні       (ст. 127). Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних (ч.2 ст. 129). Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 р. [195] (зі змінами і доповненнями), судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. "Представниками народу" вважають народних засідателів та присяжних.      В Україні вони поки що існують тільки теоретично: під час виконання своїх обов`язків у суді вони "тимчасово здійснюють функції представників влади в силу спеціального повноваження, передбаченого процесуальним законодавством" [155, с. 734].

Стосовно участі громадян в управлінні через представників привертає увагу також твердження, що безпосередня участь громадян в управлінні справами держави здійснюється не тільки через їх волевиявлення на виборах, референдумах, але й шляхом особистої участі в роботі органів законодавчої, виконавчої або судової влади [22, с. 190; 85, с. 73; 92, с. 10; 146, с. 172; 177,  с. 153]. На практиці дуже важко відокремити суб`єктів здійснення управління державою та суб`єктів участі в управлінні державними справами, через досить умовну межу між здійсненням управління та участю у його здійсненні.

Державний апарат - це сукупність органів, за допомогою яких практично здійснюється державна влада, включаючи законодавчу, виконавчу, судову [2] та ін. Працівники державного апарату фактично здійснюють функції органів відповідної гілки влади, надають руху механізму держави. При розгляді ж питання про конституційну участь громадян в управлінні державними справами мова йде про правове положення громадянина, тобто особи, яка не є представником держави, не наділена владними повноваженнями. Як зазначає у своєму дисертаційному дослідженні з цього питання М.П. Чудаков, особа, яка не є постійним професійним працівником державної влади або управління, або особою, обраною у представницькі органи, може брати участь в управлінні справами держави і суспільства практично тільки через різні форми безпосередньої демократії [260, с. 67].

Проблему розрізнення "участі в управлінні державними справами" та "здійснення управління державою" необхідно розглядати також в аспекті розмежування таких суб`єктів, як "народ" та окремий "громадянин".       Ю.О. Тихомиров зазначає, що терміном "участь" неможливо позначити діяльність народу, якому належить влада. Він може застосовуватися для характеристики участі громадян в управлінні [237, с. 32]. Цю точку зору розвиває К.І. Козлова, стверджуючи, що громадяни, асоційовані у народ, здійснюють владу. Кожний громадянин як такий бере участь у здійсненні влади. Право брати участь в управлінні державними справами адресовано кожному громадянину, а не політично організованій сукупності громадян, асоційованих як народ, адже народ не бере участі в управлінні, а здійснює владу, є суб`єктом цієї влади [83, с. 268]. Громадяни беруть участь в управлінні державними справами через різні форми, серед яких суттєве значення мають не тільки колективні форми участі в управлінні, а й індивідуальні.

Інколи висувається теза щодо спірності конституційного формулювання про здійснення влади народом внаслідок абстрактності самого поняття: народ взагалі ніяк не реалізує свою владу, адже це - конкретні дії, які не може здійснювати народ як абстрактна теоретична конструкція. У конкретних же правовідносинах з приводу безпосереднього здійснення державної влади беруть участь окремі громадяни та їх групи. При цьому громадянин є первинним суб`єктом як стосовно політичних партій, так і відносно самої держави [157, с. 51, 54]. Вважаємо, що такі твердження не суперечать загальновизнаній теорії народовладдя, сутність якої концентровано виражена у ст. 5 Конституції України: "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ". Державна влада, що виходить від народу, здійснюється безпосередньо народом або від його імені органами держави. Але важливо, щоб у прийнятті, а потім і у здійсненні рішень цих органів брали участь громадяни держави, які утворюють (складають) цей народ.

Щодо суб`єктів здійснення права на участь в управлінні державними справами, відмінність у розумінні цього суб'єктивного права в минулому і сьогодні полягає в тому, що за радянських часів перевага віддавалася ролі колективу, "маси" у його здійсненні. Відповідно ж до сучасної концепції прав людини, вона з її невід'ємними правами "є відправною точкою і кінцевою метою розвитку суспільства, головним орієнтиром прогресу" [242, с. 111]. Тому в сучасній юридичній науці акцент робиться на те, що право брати участь в управлінні державними справами адресовано кожному окремому громадянину, тобто наявним є деякий напрям до індивідуалізації. Але найбільш доцільно, керуючись правилом "золотої середини", конструктивно поєднувати індивідуальні та колективні форми участі громадян в управлінні державними справами.

Провідну роль суб`єктивного фактора в управлінні демократичною державою підтверджують спостереження: якщо суспільна система не замкнута на людський елемент, тобто якщо з природного соціального життя випадає конкретний громадянин свого суспільства, держави, то система дестабілізується, наскільки б міцною вона не виглядала. Іншими словами, свідома політична участь - найнадійніший інститут будь-якої демократії [80, с. 254]. Політика - надзвичайно складна сфера суспільної життєдіяльності, пов`язана з відносинами між людьми, не може існувати без їх участі. Вона не тільки проводиться в ім`я людей, але й робиться ними [246, с. 24].

У всьому світі продовжується переоцінка значення кожного конкретного громадянина для політичної системи демократичного суспільства. У зв`язку з цим ряд зарубіжних дослідників теорії демократії вважають, що крім тоталітарної демократії, можливий і принципово інший тип демократії - ліберальна, або партисипативна демократія, та виступають за розширення каналів ефективного залучення громадян у процес прийняття політичних рішень [157, с. 52, 53].

Важливо зазначити, що участь громадян в управлінні державними справами має відбуватися на всіх стадіях реалізації державного рішення (законодавчого, виконавчого чи судового): на стадії його ініціювання і розробки (всенародне обговорення, народна законодавча ініціатива, звернення громадян), прийняття (референдум, участь народних засідателів у здійсненні правосуддя), здійснення (вважається, що громадяни імовірніше будуть виконувати державні рішення, закони, прийняті за їх участю) та громадський контроль за втіленням державних рішень.

Зокрема, у радянській правовій науці розвивалася теорія громадського контролю, здійснюваного різноманітними інспекціями, добровільними народними дружинами, громадськими контролерами, що наділялися владними контрольними повноваженнями. Громадський контроль у сучасній юридичній науці розглядається у якісно новому аспекті: він може здійснюватися через засоби масової інформації, політичні партії ("корпоративний" контроль партій), громадські організації (рухи, фонди), групи громадян (виборців, споживачів тощо), групи тиску, профспілки, трудові колективи, різноманітні спостережні групи та організації, незалежні громадські експертизи владних рішень, індивідуальний контроль громадян та інші громадські форми [40, с. 89; 223, с. 17; 265, с. 12]. Інколи проявами громадського контролю вважають і вуличні демонстрації, колективні протести. "Демократія означає громадський контроль над елітами, а не контроль еліт на громадськістю" [276, с. 241].

Для уникнення термінологічних розбіжностей у подальшому, необхідно розмежувати поняття: політична участь, участь в управлінні, політичний вплив, політична активність.

У межах визначення політичної участі в широкому розумінні цього терміна А.І. Ковлер розглядав її як залучення окремих громадян та всіх членів суспільства в цілому до процесу функціонування політичної системи суспільства, до вирішення питань, що мають загальний інтерес. За твердженням цього вченого, участь є невід`ємною властивістю не тільки політичної, але й будь-якої керованої (або самоврядної) спільноти. Участь можна кваліфікувати як політичну в тому випадку, коли особистість, група, прошарок, клас залучаються до політико-владних відносин, до процесу прийняття рішень і управління, які мають політичний характер. Політична участь є в ідеалі найнадійнішим демократичним інститутом, який забезпечує одну з основних функцій будь-якої політичної системи - виявлення, формування і вираження суспільних інтересів [81, с. 12, 188, 189].

А. Топішко в найбільш загальному плані називає політичною участю залученість громадян даного суспільства до політичних відносин, які існують всередині його, прояв політичної волі, яка знаходить вираз у конкретних політичних діях, взаємозв`язок зі структурами влади [246, с. 23]. У сучасній політології під поняттям "політична участь" розуміють вплив громадян на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів і процес вироблення політичних рішень [173, с. 386]. Американські вчені       К. Джанда, Дж. Бері, Дж. Голдман визначають політичну участь як дії окремих громадян, за допомогою яких вони прагнуть вплинути на державну владу (уряд) та політику або підтримати їх [277, с. 226].

У межах політичної системи участь характеризує, в першу чергу, соціально-функціональні параметри цієї системи, а саме: прийняття рішень, вироблення курсів внутрішньої та зовнішньої політики; управління й самоврядування; відбір членів представницьких органів і керівників державних і громадських організацій ("політичне рекрутування"); утворення й застосування норм права і контроль за їх виконанням; здійснення правосуддя, політичної комунікації тощо [81, с. 12].

Отже, поняття "політична участь" є більш широким, ніж "участь в управлінні державними справами", і окрім останньої включає участь у здійсненні місцевого самоврядування, у діяльності політичних партій, інших інститутів політичної системи (груп тиску - лобі) тощо, а не тільки держави.

Поряд з цими поняттями існує й термін "політичний вплив". Дійсно, природа, наприклад, мітингів, походів і демонстрацій є спірною, адже виникає питання: чим вони є - формою участі громадян в управлінні державними справами чи засобом тиску певної групи громадян на владні структури? Відповідь на це питання неоднозначна.