Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

1.1. Історико-правові передумови конституційної регламентації прав і свобод громадян України в політико-правовій сфері

Сторінки матеріалу:

  • 1.1. Історико-правові передумови конституційної регламентації прав і свобод громадян України в політико-правовій сфері
  • Сторінка 2
  • Сторінка 3
  • Сторінка 4

 

Участь в управлінні справами держави являє собою динамічне соціальне явище, яке історично змінюється під впливом різних чинників. Його розвиток має не тільки суб`єктивно, але й об`єктивно обумовлений, закономірний характер. Для того щоб розібратися у розвитку держави і суспільства на сучасному етапі, необхідний історичний аналіз, звернення до минулого. Такий підхід допомагає відібрати цінний досвід минулих історичних періодів з метою доцільнішого його використання на сучасному етапі державотворення.

Ю.О. Тихомиров зазначав, що однією із закономірностей розвитку систем управління є те, що держава і політична система, що їх уособлюють, зазнають змін у межах значних історичних періодів [237, с. 25]. За словами А.І. Ковлера, ми часом не підозрюємо, які величезні потенції містить у собі минуле демократії, і від нашого історичного бачення проблем сучасності залежить, чи відновляться хоча б деякі з традицій, які довели свою працездатність. Тим самим забезпечується перехід кращих традицій демократії з покоління в покоління, від епохи до епохи [80, с. 32].

Насамперед, необхідно зазначити роль загальнолюдської скарбниці у становленні державно-правових понять. Ідеї народного суверенітету, належності громадянам держави політичних прав і свобод, політичного режиму, заснованого на відповідальній участі в управлінні більшості громадян держави, знайшли втілення у творчості Ш. Монтеск'є, Ж.Ж. Руссо, І. Канта, Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха, О. Радищева, М. Сперанського,                   Б. Чичеріна, М. Чернишевського та ін.

Політичні права і свободи мають історично прогресивний характер [166, с. 155]. Як права людини "першого покоління", вони були вперше проголошені в епоху буржуазних демократичних революцій. Саме тоді виникла ідея політичної участі громадян в управлінні суспільством і державою, яка знайшла своє відображення вже у буржуазних конституціях XVIII - XIX століть.

Спільною рисою доктрин ідеологів американської та французької буржуазних революцій була орієнтація на права індивіда. У Конституції США 1787 р., Конституції Франції 1791 р. отримала своє обґрунтування ідея політичної участі як участі громадян в устрої й управлінні суспільством і державою. Але "політична участь зводилася представниками майже всіх буржуазних ідейних течій того часу до цензової участі у виборах, а для "гідних" - у законодавчій і контрольній діяльності парламенту" [81, с. 147]. Пізніше історія сучасних демократій розвивалася шляхом постійного розширення залучення громадян до виборів та інших форм політичної участі.

Українська національна конституційна думка розвивалася під впливом цих ідей, звичайно, ґрунтуючись на власному державотворчому досвіді. Одна з найбільш розповсюджених тез сучасної вітчизняної політичної та правової думки - це слабкість юридичних традицій і досвіду участі громадян України у політичному процесі. Важливо з`ясувати, які історичні корені має нинішній стан суспільного розвитку в минулому.

Вітчизняні дослідники називають першою або, принаймні, однією з перших європейських конституцій в сучасному розумінні "Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького", складені як договір між гетьманом Пилипом Орликом і Військом Запорозьким (народом України) та прийняті 5 квітня 1710 р. у Бендерах. Конституція Пилипа Орлика була написана у 1710 р. під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму і закладала головні принципи республіканської форми правління [68, с. 6]. Вона ніколи не реалізовувалася на практиці і тому залишилася тільки історико-правовою пам`яткою. Проте вона є невід`ємною частиною досвіду розвитку української національної державності. Принципове значення стосовно зародження ідей участі в управлінні державою має параграф VІ Конституції 1710 р., де закладені принципи управління та діяльності органів державної влади. У ньому пропонується поновити традицію "збирати приватні й публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини". На ці Генеральні Ради мають з`являтися "відповідно до наказу Гетьмана і згідно з законним обов`язком не лише полковники зі своїми урядниками і сотниками, не тільки Генеральні Радники від усіх полків, але й посли від Низового Війська Запорозького для слухання і обговорення справ, щоб взяти активну участь" і "прийняти правильне рішення". При цьому "завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою" (параграф Х) [68, с. 38, 41].

Період ХІХ - початку ХХ ст. увійшов в історію України як доба українського національного відродження. Так, М. Драгоманов розробив конституційний проект перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу - "Проэктъ основаній устава украинскаго общества "Вольный союзъ" - "Вільна спілка"" (1884 р.). Головною національною метою у проекті визначається політична свобода, включаючи "свободу сходів, прохань і заяв", "свободу товариств і спілок". Установлювалося, що закони про вибори мали бути складені таким чином, щоб обрані могли представляти не тільки більшість, але й меншість, що "виборці повинні мати право складати для своїх обраних накази" [68, с. 66, 68].

Під значним впливом ідей М. Драгоманова був створений проект Основного закону "Самостійної України" Спілки народу українського, утворений групою членів Української Народної Партії (1905 р.), автором якого вважається харківський адвокат М. Міхновський. У главі "Українці й їх права" цього проекту закріплювалося право збиратись без попереднього повідомлення або згоди якоїсь влади, право на створення спілок, право звертатись до влади з петиціями, "підписаними одним або багатьома". В контексті дослідження політичних прав прогресивними для свого часу є такі положення: "уся влада належить народові українському"; право законодавчої ініціативи належить (у тому числі) "кожній групі громадян не менш, як з 25 тисяч людей"; "члени обох законодавчих хат представляють увесь народ український, а не тільки ту громаду або землю, яка їх обрала"; право обирати належить кожному громадянинові, якому є 25 років і що живуть у тій самій громаді не менше року; "право бути вибраним належить кожному українцеві, що вміє говорити, читати й писати по-українськи, має 25 років і ще не дійшов 70 років"; "Президент вибирається усім народом українським через плебісцит на 6 років" [68, с. 78-80].

У період 1917 - 1920 рр. було прийнято чимало актів конституційного характеру - Універсали Центральної ради, її закони про вибори, про основи тимчасового управління в Україні, про громадянство; Закони про тимчасовий державний устрій України П. Скоропадського, гетьманські ухвали про цензові вибори; Статут Української Національної Ради ЗУНР, декларації та універсали Директорії тощо. ІІІ Універсал Центральної Ради, оголошений   20 листопада 1917 р., став першим актом конституційного характеру нової Української держави. ІІІ Універсалом були проголошені демократичні свободи слова, друку, зібрань, союзів, страйків тощо.

У галузі державного будівництва вагомим з огляду на стратегічні завдання Центральної Ради був закон "Про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки", затверджений 11, 16 листопада 1917 р. Згідно з цим законом, право участі у виборах до Установчих зборів УНР "мають громадяни Російської республіки обох полів, котрим до дня виборів вийде 20 років", а головній комісії по справах виборів доручалося, зокрема, "загальне пильнування ходу виборів і обмірковування засобів, необхідних для їх прискорення". У главі "Про забезпечення вільності і правильності виборів" закон прямо встановлював систему покарань за ті чи інші порушення [66, с. 59, 60].

ІV Універсал 22 січня 1918 р. проголосив Україну самостійною і незалежною державою, влада в якій "буде належати тільки до народу України" [68, с. 102]. На останньому засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 р. було ухвалено проект Конституції, або "Статуту про державний устрій, права і вільності УНР". Він готувався на зразок європейських демократичних конституцій, але не набрав чинності, не діяв жодного дня, і залишився важливим історико-правовим документом. Учені - дослідники цієї Конституції зазначають, що вона "позбавлена будь-якого ідеологічного чи пропагандистського забарвлення. Вражає те, що у вирі політичних пристрастей народився такий нейтральний документ" [66, с. 65]. У розділі ІІ цієї Конституції "Права громадян України" вперше безпосередньо зазначалося, що "лише громадяни УНР користуються усієї повноти громадянських і політичних прав, беруть участь в орудуванню державним і місцевим життям через активну і пасивну участь у виборах до законодавчих установ і органів місцевого самоврядування". Також установлювалося, що "активне і пасивне право участі у виборах... мають всі громадяне УНР, коли їм до дня виконання виборчого акту вийде двадцять літ"; "всенародні збори вибираються загальним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорціональним голосуванням всіх, хто користується громадянськими і політичними правами на Україні і в них судово не обмежений" [68, с. 106, 107].

За часів Директорії урядовою комісією, створеною у серпні 1920 р. на чолі з А. Ніковським, був розроблений проект Основного державного закону УНР, який теж залишився проектом і не був затверджений урядом УНР. Проект надає громадянам низку особистих, соціальних, економічних, культурних прав, і лише наприкінці - перед обов`язками - визначаються політичні права на об`єднання, збори, право петицій. При цьому політичних прав позбавлялися "чужинці". Новим відносно політичних прав у цьому проекті є також положення: "всі публічні уряди є рівно доступні для всіх громадян на умовах, означених в законі" (артикул 15) [68, с. 131].

Складовою частиною скарбниці національної конституційної думки вважають і проект Конституції професора О. Ейхельмана (1921 р.). Він ґрунтується на принципі народного суверенітету, що реалізується шляхом референдуму народу, тобто безпосереднього народного голосування та вирішення конституційних питань і проблем державного управління. Цей проект Основного державного закону значно ширший і докладніший порівняно з європейськими та американськими конституційними хартіями, є найбільш конкретизованим документом конституційного характеру в українській політико-правовій думці [68, с. 124]. Визначними положеннями цього проекту в аспекті залучення громадян до участі у здійсненні державної влади є: "держава існує і функціонує для людей, що в ній живуть"; державна справа є вищою громадською справою людськості; "весь народ, в міру здібностей кожної одиниці, що входить в його склад, повинен бути допущений до громадсько-державної роботи і повинен брати участь у вирішенню і виконанню громадських і політичних справ та праці в державі". Але віталася не "охлократична нерозсудливість та сваволя натовпу", а навпаки - "панування в державі мусить належати організованому демократичному розумові - серйозній політичній дієздатності" [68, с. 161, 162].

Основними віхами наступної еволюції правового статусу громадян України в політичній сфері є українські радянські конституції. Вони утверджувалися відповідно до Конституцій РРФСР та СРСР і майже повністю їх дублювали. Для з`ясування особливостей правового статусу особи в системі соціалістичного права необхідно звернутися до конституцій радянської України 1919, 1929, 1937, 1978 рр. Вони базуються на соціалістичній концепції прав і свобод людини, розкривають залежність їх від природи соціалістичного ладу.