У досліджуваний період як у теорії права, так і в окремих його галузях центром правової сфери продовжувала залишатись держава, а не особа.         ІІ розділ Конституції СРСР 1977 р. так і називається "Держава і особа" [78,   с. 345, 349]. Показовим було теоретичне положення, згідно з яким "соціалізм забезпечує єдність інтересів суспільства з правильно зрозумілими інтересами кожної особи (а не взагалі з будь-якими особистими інтересами будь-якої людини)", бо "ще не кожна людина у нашому суспільстві правильно розуміє свої інтереси" [131, с. 51].

Науковці писали про підвищення соціального статусу і політичної активності особи; вдосконалення інститутів представницької системи; розширення форм безпосередньої демократії; активізацію загальнонародного, суспільного і особистого контролю за професійно-управлінським апаратом [10, с. 75; 16, с. 6; 34, с. 11; 47, с. 24; 100, с. 121; 101, с. 6; 102, с. 64; 114, с. 50; 123, с. 29; 131, с. 51; 133, с. 181; 134, с. 109; 161, с. 110; 175, с. 68; 218, с. 247; 224, с. 162; 232, с. 18; 255, с. 31; 261, с. 134; 266, с. 116]. Проголошувалося, що Радянська держава "кровно" заінтересована у вихованні в масах почуття "хазяїна країни", відповідальності за всі напрямки розвитку суспільного і державного життя. Як і сьогодні, права розглядалися лише в єдності з обов`язками, насамперед, додержуватися Конституції і законів, поважати права і законні інтереси інших осіб.

Залучення до управління справами суспільства і держави найширших верств трудящих було декларативною політичною програмою Радянської держави. Марксистсько-ленінська ідеологія будувалася на положенні про необхідність систематичного залучення все більшої кількості громадян, а потім і "поголовно" усіх громадян до безпосереднього і "щоденного" несення своєї частки "тягаря" з управління державою. Інше питання, чи реалізовувалося це право на практиці в умовах, коли КПРС була керівною і рушійною силою держави і суспільства, що встановлювалося безпосередньо і в Конституції СРСР, і в Конституції УРСР (ст. 6).

Українські вчені на сучасному етапі реальними ознаками конституційного ладу (а не конституційного законодавства) того часу називають: узурпацію народного суверенітету партійно-державною бюрократією; регламентацію всіх сфер життя суспільства; монополію однієї партії та ідеології; формальне проголошення і фактичну відсутність прав і свобод людини [67, с. 186]. Насправді народ був відчужений від участі в управлінні державними справами, представницькі органи відтіснив бюрократичний апарат. Механізм реалізації прав громадян був ненадійний або взагалі відсутній [66, с. 355].

Наступний період розвитку конституційного законодавства України розпочався у процесі формування нової правової системи на межі 80 - 90-х років ХХ ст. і відзначився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України [107] як незалежної суверенної держави, дослідженню положень якої присвячено в Україні вже чимало наукових праць [89; 108; 109; 151; 164; 171; 215; 241; 242; 243].

Теоретики-науковці не дійшли згоди відносно природи Декларації про державний суверенітет України 1990 р., а саме: чи є вона чинним нормативним актом і яку юридичну силу має, або вона була тимчасовим документом, що вже став історичною пам`яткою. Вважаємо, що для утвердження української державності та теоретичних досліджень велике значення мають і Декларація про державний суверенітет України від            16 липня 1990 р., і Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., підтверджений 1 грудня 1991 р. на референдумі волевиявленням українського народу.

Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. [52], закріпила, що народ України є єдиним джерелом державної влади; повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих рад УРСР; від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР; жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України; всім громадянам УРСР гарантуються права і свободи, передбачені Конституцією УРСР і нормами міжнародного права, визнаними Українською РСР. У подальшому Декларація стала основою для прийняття нової Конституції України.

Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, укладений 8 червня 1995 р. [99], став попередником чинної Конституції України 1996 р. Відповідно до Договору, народ є єдиним джерелом влади і здійснює її як безпосередньо - шляхом референдумів, так і через систему державних органів та органів місцевого самоврядування (ст. 2). Таким чином, як і в науці радянського періоду, вибори ще не визначалися формою безпосереднього народовладдя, а відносилися до однієї з форм представництва.