Четверту українську радянську Конституцію було прийнято 20 квітня 1978 р. на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради УРСР [104]. Зберігши концептуально єдиний підхід щодо попередніх радянських конституцій, цей Основний Закон продовжив відтворення радянської концепції народовладдя: "вся влада в УРСР належить народові"; "народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу УРСР"     (ст. 2). Але Конституція УРСР 1978 р. збагатила попередній досвід конституційного розвитку новим змістом, приділивши велику увагу не закріплюваному раніше праву участі громадян в управлінні державними справами. Конституція УРСР 1978 р. не відтворила лише закріпленого преамбулою Конституції СРСР 1977 р. загального принципу, згідно з яким політична система соціалістичного суспільства "забезпечує ефективне управління всіма суспільними справами, все більш активну участь трудящих у державному житті" [103, с. 16]. Всі інші окремі аспекти участі в управлінні регулюються статтями обох Конституцій ідентично.

Узагальнюючими щодо участі громадян в управлінні державними справами є положення ст. 9 Конституції УРСР про основний напрямок розвитку політичної системи радянського суспільства - подальший розвиток соціалістичної демократії: дедалі ширшу участь громадян в управлінні справами держави і суспільства, вдосконалення державного апарату, підвищення активності громадських організацій, посилення народного контролю, зміцнення правової основи державного і суспільного життя, розширення гласності, постійне врахування громадської думки. Завдання перших років Радянської влади - залучити трудящих до роботи Рад - замінювалося завданням масової участі в управлінні державою.

Щодо участі громадян в управлінні більш конкретизованим є положення ст. 46 Конституції, яка закріплювала право громадян УРСР брати участь в управлінні державними і громадськими справами. Разом з цим встановлювалася можливість громадянам брати участь в обговоренні й прийнятті законів та інших рішень загальнодержавного і місцевого значення. Таке право мало забезпечуватися можливістю обирати і бути обраним до Рад народних депутатів та інших виборних державних органів, брати участь у всенародних обговореннях і голосуваннях, у народному контролі, у роботі державних органів, громадських організацій та органів громадської самодіяльності, у зборах трудових колективів і за місцем проживання. З останніх настанов випливає, що пріоритет віддавався колективним формам здійснення зазначеного права на відміну від індивідуалізму "буржуазних суспільств", оскільки соціальною цінністю визнавалася соціальна однорідність суспільства, на протилежність сучасній цінності індивідуальності особистості.

Усі інші положення, що стосуються політичної участі, конкретизують, розвивають і доповнюють статті 9 і 46 Конституції УРСР 1978 р. Мова йде про положення ст. 5 про всенародне обговорення і референдум; ст. 7: профспілки, комсомол, кооперативні та інші громадські організації беруть участь в управлінні державними і громадськими справами, у вирішенні політичних, господарських і соціально-культурних питань; ст. 8: "трудові колективи беруть участь в обговоренні і вирішенні державних і громадських справ"; ст. 81 про народний контроль; ст. 83 про регулярну підзвітність виконавчих і розпорядчих органів перед населенням та про широке залучення громадян до участі в їх роботі; ст. 132 про обов`язок виконкомів місцевих Рад звітувати на зборах трудових колективів та за місцем проживання громадян.

Зі структури глави 6 (Основні права, свободи і обов`язки громадян Української РСР) ІІ розділу "Держава і особа" Конституції УРСР можна зробити висновки про пріоритети радянської держави: спочатку закріплені економічні, соціальні, культурні права і лише наприкінці - перед обов`язками - політичні права радянських громадян. Основними у конституційному статусі особи вважалися, насамперед, право на працю, на відпочинок, на освіту, а політичні права мали здійснюватися тільки у суворо визначених організаційних формах і відповідно до загального курсу КПРС. Політичні права широко декларувалися, але насправді їх здійснення було жорстко регламентованим.

У цілому ця Конституція розширює межі конституційного регулювання політичних прав громадян. Насамперед це виражалося, по-перше, у перенесенні положень взагалі про права і свободи із завершальної в початкову частину конституційного тексту; по-друге, у збільшенні кількості статей, що регулювали питання політичної участі громадян, закріпленні нових конституційно-правових інститутів. Зокрема, вперше закріплювалися інститути всенародного обговорення і референдуму (ст. 5), право вносити в державні органи і громадські організації пропозиції щодо поліпшення їх діяльності, критикувати недоліки в роботі (ст. 47).

У Конституції УРСР 1978 р. важлива роль приділялася трудовим колективам. Крім участі у плануванні виробництва, у вирішенні питань управління підприємствами й установами, їм надавалося право брати участь в обговоренні та вирішенні державних і громадських справ (ст. 8). Це право могло реалізовуватися шляхом висунення кандидатів і постановки питання про відкликання депутатів і суддів, заслуховування їхніх звітів, участі в судочинстві, охороні громадського порядку. Заохочувалася ініціатива трудових колективів - на відміну від тенденцій сучасного конституційного законодавства (зокрема, виборчого), яке йде шляхом їх деполітизації (а саме, вони позбавлені права висувати кандидатів у народні депутати України). Це пояснюється наявністю в їх структурі чітких відносин влади та підлеглості, що може виступати знаряддям певного тиску на волевиявлення громадян - членів трудового колективу.

Право громадян на участь в управлінні державними і громадськими справами за Конституцією УРСР 1978 р. було невід`ємним від діяльності громадських організацій, які "сприяють розвиткові політичної активності і самодіяльності, задоволенню їх різноманітних інтересів" (ст. 49). Малися на увазі профспілки, комсомол, кооперативні та інші громадські організації, які згідно зі ст. 7 беруть участь в управлінні державними і громадськими справами, у вирішенні політичних, господарських і соціально-культурних питань. Зазначимо, що цю діяльність вони могли здійснювати лише під керівним і спрямовуючим впливом ядра політичної системи, державних і громадських організацій - Комуністичної партії (ст. 6 Конституції).

Досліджуване право забезпечувалося також можливістю обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади - Рад народних депутатів, а також до інших виборних державних органів (зокрема, судді та народні засідателі також обиралися громадянами).

В аспекті участі громадян в управлінні державними справами, важливими є положення 10 глави Конституції УРСР 1978 р. "Виборча система", в якій зазначалося: вибори депутатів до всіх Рад народних депутатів мали проводитися на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні (ст. 84); право висування кандидатів у депутати належало організаціям компартії, профспілок, комсомолу, кооперативним та іншим громадським організаціям, трудовим колективам, а також зборам військовослужбовців по військових частинах; за Конституцією громадянам і громадським організаціям гарантувалося вільне і всебічне обговорення політичних, ділових і особистих якостей кандидатів у депутати, а також право агітації на зборах, у пресі, по телебаченню, радіо  (ст. 89); громадянин УРСР не міг, як правило, бути обраний більш як до двох Рад народних депутатів (ст. 92); проведення виборів до Рад забезпечували виборчі комісії, які утворювалися з представників від громадських організацій, трудових колективів і зборів військовослужбовців по військових частинах. Від деяких з цих положень теперішнє українське виборче законодавство відмовилося, інші ж, з певними змінами з урахуванням нинішніх історико-політичних умов, стали основою сучасного виборчого законодавства України.

Тоді ж були доповнені положення про статус народного депутата: окрім відтворення положень Конституції УРСР 1937 р. про обов`язок депутата звітувати перед виборцями і право останніх у будь-який час відкликати обранця, який не виправдав довіри виборців, депутати проголошуються повноважними представниками народу в Радах народних депутатів (ст. 92); виборці отримують право давати накази своїм депутатам, а відповідні Ради народних депутатів повинні були розглядати накази виборців, враховувати їх при розробленні планів економічного і соціального розвитку і складанні бюджету, організовувати виконання наказів та інформувати громадян про їх реалізацію (ст. 91). При цьому депутати всіх рівнів діяли не на постійній основі, а здійснювали свої повноваження, не пориваючи з виробничою або службовою діяльністю (ст. 93).

Однак принцип представництва не обмежувався виборами до Рад усіх рівнів. Залучення громадян до управління державними справами у судовій сфері забезпечувалося настановою, що всі суди УРСР утворюються на засадах виборності суддів і народних засідателів (ст. 150 Конституції УРСР 1978 р.). Народні судді районних (міських) народних судів мали обиратися громадянами району (міста) на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на п`ять років. Народні засідателі районних (міських) народних судів обиралися на зборах громадян за місцем їх роботи або проживання відкритим голосуванням строком на два з половиною роки. Судді і народні засідателі є відповідальними перед виборцями або органами, що їх обрали, звітують перед ними й можуть бути відкликані у встановленому законом порядку (кількість відкликаних, як зазначалося, складала тисячні частки відсотка [149, с. 63]). Народні засідателі при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді (ст. 152 Конституції УРСР 1978 р.). І судді, і народні засідателі вважалися представниками народу. Громадськість брала участь у розгляді судами кримінальних і цивільних справ (як громадські обвинувачі й захисники). Важливу роль відігравали громадські товариські суди.

Таким чином, положення суддів і народних засідателів того часу за процедурами обрання, звітування і відкликання дещо нагадує статус народних депутатів (за виключенням різниці в компетенції та у діяльності суддів на постійній основі). Народні ж засідателі певною мірою прирівнювалися за основами правового статусу до суддів. Ці положення становлять інтерес з точки зору декларування такої широкої можливості впливу громадян на здійснення судової влади.

Прийняття Конституції СРСР 1977 р. та інших радянських конституцій активізувало наукові дослідження щодо участі в управлінні державою і суспільством, які мають і сьогодні велике теоретичне значення. У своїх наукових працях проблем участі громадян в управлінні в різних аспектах торкалися: І.А. Азовкін, Г.В. Барабашев, М.В. Вітрук, В.Є. Гулієв,              А.І. Ковлер, В.В. Копєйчиков, Б.П. Курашвілі, В.О. Кучинський,                Б.М. Лазарєв, О.А. Лукашева, О.Г. Мурашин, О.В. Оболонський,               В.В. Речицький, Ф.М. Рудинський, В.В. Смірнов, І.М. Степанов,                А.П. Таранов, Ю.О. Тихомиров, Ю.М. Тодика, М.В. Цвік, В.М. Чхіквадзе, В.С. Шевцов, К.Ф. Шеремет та ін. Учені розглядали право брати участь в управлінні державними і громадськими справами як основоположне політичне право громадян, передумову зростання активності громадських організацій і трудових колективів, реалізації принципу залучення мас до державної роботи.