Першим українським діючим Основним Законом стала Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки, ухвалена Президією       ІІІ Всеукраїнського з`їзду Рад у Харкові 10-14 березня 1919 р. Цей Основний Закон, як і Конституція РРФСР 1918 р., ґрунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому здебільшого він був політичним, ніж правовим документом. Згідно з Конституцією УСРР 1919 р., у галузі розбудови державного життя влада закріплювалася за робітничим класом, здійснення державної влади покладалося виключно на "працюючі маси", цілком усуваючи "пануючі класи" від такої участі. Працюючим масам надавалася можливість користуватися правами ("свободою живого і друкованого слова, зборів і спілок"), позбавлялися цих прав "пануючий клас і спільні з ними по своїй політичній позиції громадські групи" [68, с. 175].

До Конституції окремим розділом включалася Декларація прав і обов`язків працюючого і експлуатованого народу України, тобто пристосований до УСРР текст Декларації прав трудящого і експлуатованого народу, затвердженої ВЦВК і ІІІ Всеросійським з`їздом Рад у січні 1918 р. Згідно з цим розділом, працюючим масам надавалися всі права і можливості в області громадянського і політичного життя, включаючи свободу висловлення думок, свободу зборів і спілок. Виходячи з солідарності працюючих всіх націй надавалися всі політичні права українських громадян і "працюючим чужинцям, що живуть на території Української Республіки і належать до робітничої кляси, або до селянства, що не визискує чужої праці", і позбавлялися політичних прав "окремі особи і окремі групи, які користуються цими правами на шкоду соціалістичної революції" [68, с. 181].

Після утворення СРСР та прийняття першої Конституції Радянського Союзу (1924 р.) 15 травня 1929 р. ХІ Всеукраїнський з`їзд Рад затвердив нову Конституцію УСРР, в основу якої було покладено Конституцію СРСР та Конституцію РРФСР. І хоча статті цієї Конституції мали здебільшого декларативний характер, вони становлять історико-правовий інтерес. Розділом І Конституції "Засади" стала дещо перероблена Декларація прав і обов`язків працюючого і експлуатованого народу (з Конституції УСРР     1919 р.). Права і свободи людини проголошувались, як і раніше, лише для працюючого класу. Визначалося, що "вся влада в межах УСРР належить радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів" [97, с. 83], а не народові, як це визначалося в інших радянських конституціях і вказується у конституціях сучасних.

Крім того зазначалося, що УСРР забезпечує політичні права для "трудящих мас", і цілком позбавляє цих прав "експлуататорські кляси". Тобто людина володіла певним набором прав і обов`язків тільки на підставі належності до класу "трудящих". При цьому надавалися всі політичні права "чужоземцям, що перебувають на території УСРР для трудових занять і належать до робітничої кляси, а також до селянства, яке не вживає найманої праці". Для трудящих проголошувалося забезпечення "дійсної волі виявлення своїх думок", "дійсної волі зібрань" і "дійсної свободи спілок" [97, с. 84, 85]. Згідно з розділом ІІІ цієї Конституції "Про виборчі права", право обирати й бути обраним до рад мали громадяни УСРР, яким до дня виборів виповнилося 18 років, але ніяк не особи, що "вживають найманої праці з метою одержання зиску" або живуть "з нетрудового прибутку", духівництво, службовці й агенти колишньої поліції тощо [97, с. 100].

Дія Конституції УСРР 1929 р. припинялася з прийняттям Конституції УРСР від 30 січня 1937 р., затвердженої Надзвичайним ХІV Всеукраїнським з`їздом Рад. Зразком її розробки стала Конституція СРСР 1936 р. Перед прийняттям обидві ці Конституції були винесені на "всенародне обговорення". Ніби активно воно відбувалося й на території України, але "у підсумку все звелося до загального схвалення проекту Конституції. В умовах 30-х років мало хто б намагався критикувати цей проект, який навіть не містив реальних гарантій захисту прав людини" [66, с. 225]. У ст. 3 цієї Конституції проголошувалося, що вся влада в УРСР належить трудящим міста й села в особі Рад депутатів трудящих. Згідно зі ст. 19, до відання УРСР в особі її найвищих органів державної влади та органів державного управління належала, окрім інших повноважень, і охорона державного ладу і прав громадян [97, с. 104, 107].

Про розстановку пріоритетів у Конституції УРСР 1937 р. можна судити вже з її структури: із 13-ти розділів у ній спочатку розташовані розділи про суспільний, державний устрій, органи державної влади і управління, місцеві органи державної влади, бюджет, суд і прокуратуру, і лише у Х розділі закріплені основні права і обов`язки громадян. Всередині ж Х розділу спочатку закріплювалися права: на працю, на відпочинок, на матеріальне забезпечення по старості, на освіту, принцип рівноправності, свобода совісті, а тільки потім - політичні права. Стосовно останніх визначалося, що громадянам УРСР законом гарантуються свободи: слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій (ст. 124). Тобто йшлося про свободи, реалізувати які було неможливо в умовах тоталітарної системи.

Згідно зі ст. 125 цієї Конституції, з метою розвитку організаційної самодіяльності й політичної активності народних мас громадянам УРСР мало забезпечуватися право об`єднання в громадські організації: професійні спілки, кооперативні об`єднання, організації молоді, спортивні й оборонні організації, культурні, технічні й наукові товариства, а найбільш активні та свідомі громадяни з лав робітничого класу та інших верств трудящих (пізніше, при внесенні змін до Конституції, було додано: "добровільно" [105, с. 47]) об`єднуються в Комуністичну партію, яка являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних [97, с. 126, 127]. З останнього положення про Компартію як ядро всіх громадських організацій випливає, що вони не могли здійснювати будь-яку діяльність, яка йшла б усупереч із загальним курсом партії, тобто не могли мати будь-якої самостійності та власних, відмінних від загальноприйнятих, ідей і переконань.

Забезпечувати політичні свободи радянських громадян мали не тільки норми Х розділу, безпосередньо присвяченого основним правам і обов`язкам громадян, але також і положення ІХ розділу про участь народних засідателів у судочинстві, і ХІ розділу, присвяченого виборчій системі, який фіксує виборчі права громадян, гарантії депутатської діяльності. Так, відповідно до ІХ розділу про судоустрій, розгляд справ у всіх судах мав здійснюватися з участю народних засідателів, крім випадків, спеціально передбачених законом (ст. 103), а народні суди мали обиратися громадянами району на основі загального, прямого й рівного виборчого права при таємному голосуванні строком на 3 роки (ст. 108) [97, с. 123, 124].

Виборча система, порівняно з Конституцією 1929 р., зазнала суттєвих змін. Конституція УРСР 1937 р. відмовилася від виборів, де робітничий клас мав переваги над селянством, а значна частина населення була позбавлена виборчих прав, від виборів багатоступеневих та відкритих. У ХІ розділі "Виборча система" зазначалося: вибори депутатів до всіх Рад провадяться виборцями на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні (ст. 133); всі громадяни УРСР, які досягли 18 років, незалежно від расової і національної належності, віросповідання, освітнього цензу, осілості, соціального походження, майнового стану та минулої діяльності, мають право брати участь у виборах депутатів і бути обраними, за винятком божевільних і осіб, засуджених судом з позбавленням виборчих прав (ст. 134); "право виставлення кандидатів" закріплювалося за громадськими організаціями й товариствами трудящих: комуністичними партійними організаціями, професійними спілками, кооперативами, організаціями молоді, культурними товариствами (ст. 141) [97, с. 128-130].

Таким чином, порівняно з сучасним виборчим законодавством, був закріплений досить широкий перелік суб`єктів висунення кандидатів у депутати. Але в умовах безальтернативних виборів, коли у виборчому окрузі балотувався лише один депутат, кандидатура якого висувалася партійним керівництвом, це навряд чи сприяло збільшенню впливу виборців на хід виборчого процесу.

Конституція УРСР 1937 р. також закріплювала обов`язок кожного депутата звітувати перед виборцями у своїй роботі та у роботі Ради депутатів трудящих, а також можливість відкликання депутата в будь-який час за рішенням більшості виборців у встановленому законом порядку (ст. 142) [97, с. 130].

Конституція СРСР 1936 р., а, відповідно, і Конституція УРСР 1937 р., були одними з найбільш демократичних для свого часу, але тільки на папері. В них було продекларовано широкі права і свободи громадян, у тому числі політичні, проте вони не могли бути реалізовані в умовах масових репресій. Обидві Конституції "мали демагогічний характер і були ніби поза часом і простором", Основний Закон УРСР "за формою був демократичним, але повністю відірваним від реального життя" [66, с. 226]. Стосовно конституційного статусу особи, Конституція СРСР 1936 р., хоча і запроваджувала поняття "громадянин", виходила, проте, з того, що джерелом прав особи був не сам громадянин, а держава [78, с. 344]. Конституція УРСР 1937 р. не забезпечувала втілення в життя багатьох своїх положень, реальна суспільно-політична практика перекреслювала її демократичність.

Конституція УРСР 1937 р. (як і Конституція СРСР 1936 р.) не формулює права на участь громадян в управлінні суспільством і державою як окреме право. Воно "завжди існувало у вигляді окремих елементів у радянському конституційному і поточному законодавстві стосовно певних галузей і сфер управління. У цілісному ж вигляді це право було скоріше домаганням загальнополітичного характеру, існувало як фактичний соціальний стан" [202, с. 49].

Під час дії цих Конституцій науковці Л.Д. Воєводін, Ю.О. Тихомиров, певною мірою випередивши час, зазначали, що закріплений у ст. 3 Конституції СРСР принцип участі народу у здійсненні державної влади породжує таке суб`єктивне право громадян, як право на участь у державному управлінні [232, с. 49], і відносили це право до числа основних прав громадян. Але воно розглядалося разом з обов`язками додержуватися Конституції, виконувати закони, захищати Вітчизну і служити у Збройних силах [35, с. 277].

Уперше в історії радянського конституційного законодавства право громадян на участь в управлінні державними і громадськими справами як окреме конституційне право було закріплене в Основному Законі СРСР   1977 р. Закріплення цього права свідчило про деяке (принаймні формальне) підвищення ролі суб`єктивного фактора в регулюванні політичних прав громадян. Включенню його до тексту Основного Закону передувала наукова розробка питання про необхідність розширення кола конституційних прав громадян [35, с. 80-85; 166, с. 181]. На конституційне закріплення цього права вплинула й ратифікація Президією Верховної Ради СРСР у 1973 р. Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.). Щоправда, цей Пакт був ратифікований без Факультативного протоколу, який надавав громадянам держави, що його ратифікувала, право звертатися до міжнародних органів захисту прав людини - тоді в СРСР це вважалося втручанням у внутрішні справи держави.

У кожній з 15 союзних республік, які становили СРСР, була своя Конституція, що відповідала Конституції СРСР та мала враховувати особливості республіки. Але вважалося, що конституційний статус громадянина не мав таких аспектів, які б підлягали тільки республіканському регулюванню. Тому Конституція УРСР у положеннях, що стосуються участі громадян в управлінні державними справами, майже повністю й дослівно відтворює статті основної радянської Конституції.