Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

1.4. Міжнародно-правові стандарти права громадян на участь в управлінні державними справами та досвід їх закріплення в конституціях зарубіжних країн

Сторінки матеріалу:

  • 1.4. Міжнародно-правові стандарти права громадян на участь в управлінні державними справами та досвід їх закріплення в конституціях зарубіжних країн
  • Сторінка 2
  • Сторінка 3
  • Сторінка 4

 

Права людини мають універсальний характер. Вони розповсюджуються на всіх людей, застосовуються в усіх країнах, які прагнуть належати до розвинутих держав з демократичним політичним режимом.

Україна є однією з країн - засновниць ООН, підписавши (в особі УРСР [191]) її Статут у 1945 р. У 1992 р. Україна була офіційно визнана як одна з повноправних держав-учасниць НБСЄ (нині ОБСЄ), у 1995 р. - стала членом Ради Європи [192]. У світлі глобальних інтеграційних процесів у Європі Україна прагне до вступу в унікальну наддержавну регіональну організацію - Європейський Союз, правову основу взаємовідносин з яким складає Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС, підписана у 1994 р. [194]. Саме тому особливу актуальність для українського конституційного розвитку набувають норми універсальних і регіональних міжнародних актів, вироблених цими поважними організаціями.

Відповідно до ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, визнаються частиною національного законодавства України [185]. З часу проголошення незалежності наша держава стала складовою частиною міжнародної системи захисту прав людини.

Належність держав до міжнародно-правового співтовариства дозволяє їм, з одного боку, використовувати міжнародний досвід, матеріальні й інтелектуальні ресурси і потенціал для власного розвитку, а з іншого - накладає на них певні міжнародні зобов'язання [65, с. 160].

Сучасні правники майже одностайно визнають правосуб'єктність індивіда в міжнародному праві [41, с. 55]. Незаперечним є факт, що індивід на сьогодні перетворився з об'єкта на особливий суб'єкт міжнародно-правових відносин.

Основоположною рисою сучасного розвитку є заохочення індивідів та їх об'єднань до активної участі у розвитку концепції прав людини й основних свобод, а також в їх захисті з використанням засобів національних систем і міжнародного права. Індивід є не тільки об'єктом міжнародних угод у галузі прав людини, але й активним актором на міжнародній арені з захисту своїх прав і основних свобод [231, с. 75], передусім як індивідуальний ініціатор відкриття справи [163, с. 76]. Прийняття після Другої світової війни великого масиву правових актів з прав людини зробило її вперше в історії істотою універсальною. Права людини стають глобальним мірилом права [78, с. 375].

Першорядне значення для захисту прав людини все ж таки мають внутрішні правові засоби, оскільки реальна можливість здійснення основних прав людини конкретною особою забезпечується насамперед внутрішньодержавними юридичними механізмами. Але останнім часом безпрецедентно зросло значення щодо цього міжнародних механізмів і процедур. У зв'язку з цим співвідношення конституційного законодавства України і міжнародно-правових норм-стандартів у сфері реалізації політичних прав, у тому числі права громадян на участь в управлінні державними справами, становить безсумнівний науково-дослідний і практичний інтерес.

Міжнародні стандарти в галузі прав людини і громадянина - це загальновизнані принципи і норми міжнародного права, втілені у міжнародно-правових документах (універсальних, регіональних міжнародних договорах, документах недоговірного характеру, рішеннях міжнародних судів, зокрема Європейського суду з прав людини), до забезпечення яких прагне будь-яка цивілізована держава як член світового співтовариства.

Загальнолюдські стандарти прав особи визначили ту планку, нижче якої держава не повинна опускатися [226, с. 3]. Це "максимально можливі мінімальні міжнародні норми-стандарти у різних сферах суспільно-політичного життя" [65, с. 160], певні політико-правові орієнтири, зразки, до яких слід прагнути, які набули авторитету і визнання світовим співтовариством, і виступають мірилом демократичності політики держав. Вони виражають всесвітній досвід людства, і в той же час втілюють сучасні потреби й тенденції світового розвитку в гуманістичній сфері.

Міжнародно-правові стандарти демократії - це закріплені у міжнародному праві юридичні зобов'язання, авторитетно підтримувані орієнтири соціального і політичного розвитку [23, с. 13]. Стандарти - це "нормативний мінімум", відступати від якого держава може тільки у формі його перевищення або конкретизації [145, с. 363]. Міжнародні стандарти в галузі прав і свобод людини і громадянина в політичній сфері формулюються в низці документів.

Історія людства свідчить, що на певних етапах з'являються документи епохального значення, які на тривалий період визначають ідеологію світового співтовариства відносно прав людини [226, с. 3]. До числа основних документів, у яких знайшли втілення універсальні міжнародно-правові стандарти участі громадян в управлінні державними справами у політичній сфері, належать: Загальна декларація прав людини 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 р. (підписаний УРСР 20.03.1968 р.; ратифікований 19.10.1973 р.; набув чинності для України 23.03.1976 р.).

Основа захисту прав людини була закладена прийняттям і проголошенням Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. у Парижі Загальної декларації прав людини [144, с. 8-15] як стандарту, завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави через сприяння повазі цих прав і свобод і забезпечення, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів, їх загального й ефективного визнання і здійснення (Преамбула).

Декларація стала стандартом демократії, взірцем і поштовхом для розробки і прийняття численних конвенцій з прав людини, а також конституцій цивілізованих, демократичних держав. У цьому комплексному документі універсального характеру вперше в історії було встановлено розгорнутий перелік (мінімальний каталог) основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі, погоджено юридичний зміст цих прав і свобод та законні випадки їх допустимих обмежень.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право брати участь в управлінні своєю державою безпосередньо чи за посередництвом вільно обраних представників. Це положення розвивається у ч. 2 ст. 21: кожна людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні; ч. 3: воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна знаходити вираження в періодичних і нефальсифікованих виборах, що мають проводитися при загальному і рівному виборчому праві, шляхом таємного голосування або ж за допомогою інших рівнозначних форм, що забезпечують свободу голосування. Відповідно до ст. 20 Декларації, кожна людина має право на свободу мирних зборів і асоціацій (ч. 1); ніхто не може бути примушений вступати в яку-небудь асоціацію (ч. 2).

У другому розділі Конституції України всі вищенаведені положення Загальної декларації прав людини не тільки знайшли своє ємне відображення, але й розширені й конкретизовані. Це стосується права на об'єднання ("асоціації" в термінології Декларації), втіленого у ст. 36 Конституції України; права брати участь в управлінні державними справами, виборчих прав, рівного права доступу до державної служби (ст. 38); права на мирні збори (ст. 39). Крім цього мінімального переліку, започаткованого Декларацією, в Україні на конституційному рівні закріплене політичне право громадян брати участь у референдумі, право на звернення до державних органів і посадових осіб.

На положеннях Загальної декларації прав людини ґрунтується обов'язковий для держав Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 р., ратифікований УРСР 19 жовтня 1973 р. (набув чинності для УРСР 23 березня 1976 р., а для незалежної України - 25 жовтня 1991 р.) [144, с. 42-55].

Міжнародний пакт, як один з найбільш авторитетних міжнародно-правових договорів про права людини, поряд з правами дотримуватися своїх думок і на свободу інформації, гарантує такі політичні права, що вже стали класичними: визнається право на мирні збори (ст. 21); кожна людина має право на свободу асоціації з іншими (ст. 22); право брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників, голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, допускатися до державної служби (ст. 25).

Положення Міжнародного пакту, що стосується права на мирні збори (ст. 21) і права на свободу асоціації (ч. 2 ст. 22) вказують на можливість законних обмежень закріплюваних в цих статтях прав, якщо вони необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров'я і моральності населення чи захисту прав і свобод інших осіб. Щодо права на свободу асоціації, Пакт не перешкоджає введенню законних обмежень користування цим правом для осіб, що входять до складу збройних сил і поліції.

Отже, на відміну від Загальної декларації прав людини, яка лише називає право на мирні збори і право на свободу асоціації, об'єднавши їх в одній статті, в Пакті ці права розміщені в різних статтях, а також встановлені умови їх легальних обмежень. Таким же правовим шляхом йде й Конституція України у статтях 36, 37 про право на об'єднання та його межі, та у ст. 39 про право збиратися мирно.

Відповідно до ст. 25 Пакту, кожен громадянин повинен мати без дискримінації і без необґрунтованих обмежень право і можливість: а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; б) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, що проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують вільне волевиявлення виборців; в) допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби.

У цьому випадку Пакт, як і Декларація, композиційно поєднує в одній статті право брати участь у веденні державних справ з виборчими правами і з правом допускатися до державної служби. Таке ж поєднання зазначених настанов спостерігаємо і в ст. 38 Конституції України. Це дозволяє зробити висновок, що саме ці дві правомочності є вирішальними для реалізації права на участь в управлінні державними справами.

Окрім розглянутих основоположних актів з прав людини, що були прийняті на рівні ООН, в рамках цієї організації розроблені інші специфічні документи стосовно основних демократичних політичних цінностей. У    1952 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про політичні права жінок (набрала чинності 1954 р.) [144, с. 187-190], в якій визнається, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо чи за посередництвом вільно обраних представників і право рівного доступу до державної служби у своїй країні, а також виражається прагнення зрівняти положення чоловіків і жінок відносно володіння і користування політичними правами (Преамбула).

У Резолюції 53/31 Генеральної Асамблеї ООН "Підтримка системою Організації Об'єднаних Націй зусиль урядів з розвитку і зміцнення нових чи відроджених демократій" від 23 листопада 1998 р. вказано, що демократія ґрунтується на вільному волевиявленні народу, що дозволяє йому визначати свою власну політичну, економічну, соціальну і культурну систему, і на його всебічній участі у всіх аспектах його життя.

У Декларації про право на розвиток від 4 грудня 1986 р., проголошеній Резолюцією 41/128 Генеральної Асамблеї ООН [51], встановлено: право на розвиток є невід'ємним правом людини, у силу якого кожна людина і всі народи мають право брати участь у такому економічному, соціальному, культурному і політичному розвитку, за якого можуть бути цілком здійснені усі права людини й основні свободи, а також сприяти йому і користуватися його благами (ст. 1), людина є основним суб'єктом процесу розвитку і повинна бути активним учасником і бенефіціарієм права на розвиток (ч. 1   ст. 2).