Поряд із універсальним механізмом захисту прав людини, заснованим на загальних універсальних договорах, існують регіональні системи захисту прав людини. Документи регіонального характеру, які містять міжнародні стандарти щодо політичних прав громадян, включають для України акти Ради Європи, насамперед Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (підписана Україною 09.12.1995 р.; ратифікована Україною 17.07.1996 р. [193]) з протоколами, у яких доповнені чи уточнені окремі її положення; документи Наради (нині - Організації) з безпеки та співробітництва в Європі; документи Співдружності Незалежних Держав.

Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод      (4 листопада 1950 р., Рим; набула чинності 3 вересня 1953 р., підписана від імені України 8 листопада 1995 р.) [144, с. 66-86] сприйнята більшістю держав як нормативний зразок. З ратифікацією Конвенції Верховною Радою України 17 липня 1997 р., для української держави відкрився доступ до багатого європейського досвіду у сфері утвердження демократичних принципів, забезпечення і захисту прав людини. Україна визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, і громадяни України отримали право на звернення до європейського правозахисного механізму.

Як і в рамках ООН, у системі Ради Європи прийняті два окремих документи, один із яких присвячений громадянським і політичним правам (Європейська конвенція про захист прав людини 1950 р.), а другий - економічним і соціальним (Європейська соціальна хартія від 18 жовтня    1961 р.). Отже, Європейська конвенція гарантує головним чином громадянські та політичні права (на зразок Міжнародного пакту про громадянські та політичні права), тобто права першого покоління.

Порівняно із Загальною декларацією прав людини і Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Європейська конвенція містить менший перелік прав громадян у політичній сфері: у ст. 11 Конвенція гарантує лише право на свободу мирних зборів і свободу асоціації з іншими. Практика Європейського суду вказує також на тісний зв`язок з політикою права на свободу вираження своєї думки (ст. 10 Конвенції).

У ч. 2 ст. 11 Європейської конвенції встановлені підстави допустимих обмежень права на свободу мирних зборів і свободу асоціації, в основному ідентичний переліку Пакту, але дещо розширений: додана умова обмеження "з метою запобігання безладдям і злочинності", і можливість законних обмежень на здійснення цих прав особами, які входять до складу державного управління.

Список прав, які гарантуються Конвенцією, розширений додатковими протоколами до неї з різних напрямків співробітництва. З них тільки Протокол № 1 (прийнятий 1952 р., набрав чинності 1954 р.) [144, с. 88-90] доповнює наданий Конвенцією перелік політичних прав громадян: Високі Договірні Сторони зобов'язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в таких умовах, що забезпечать вільне волевиявлення народу у виборі законодавчої влади (ст. 3 Протоколу).

Положення статті викладені не як правомочності громадян з активного і пасивного виборчого права, а як зобов'язання держави забезпечити проведення таких виборів. Також положення цієї статті поширюються тільки на вибори органів законодавчої влади і не стосуються виборів глави держави, місцевих виборів. Практика Європейського суду доповнює цю статтю: "хоча право претендувати на посаду і бути обраним прямо не зазначене в статті 3 Протоколу № 1, ... ця стаття гарантує також таке право" [43, с. 436].

Правозахисний механізм Європейської конвенції формально гарантує лише ті правомочності політичної участі, що безпосередньо закріплені в Конвенції та протоколах до неї. Право брати участь в управлінні державними справами як таке в Європейській конвенції не закріплене. Однак, у Преамбулі сказано, що Конвенція прийнята з урахуванням Загальної декларації прав людини (а Декларація закріплює право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через посередництво вільно обраних представників), і що дотримання основних свобод головним чином залежить від справжньої демократичної системи і від загального розуміння і дотримання прав людини.

Багато прав, безпосередньо в Європейській конвенції не сформульованих, випливають з рішень Європейського суду. Наприклад, право доступу до суду як таке не гарантується Конвенцією [8, с. 237]. Поряд з правом брати участь в управлінні державними справами, у Конвенції не одержали закріплення і такі зафіксовані в Міжнародному пакті про громадянські й політичні права такі норми, як право народів на самовизначення, заборона пропаганди війни, права дітей на захист.

Європейський суд створив і продовжує розвивати на базі Конвенції прецедентне право, що вважається обов'язковим для національних судів. Мається на увазі прецедентне право, що створене Судом, а також Європейською комісією з прав людини, що існувала до 1 листопада 1998 р.

Україна є державою з континентальною системою права, тоді як право Європейського суду - прецедентне. Останнім часом усе частіше вказується на те, що суди України мають застосовувати у своїх рішеннях не тільки норми Європейської конвенції, а й рішення Європейського суду з прав людини, в яких дається тлумачення Конвенції. Отже, для українських правознавців, суддів та інших суб'єктів захисту прав людини ситуація ускладнюється необхідністю вивчення та застосування не тільки норм Конвенції, а й прецедентних рішень Європейського суду.

У рішеннях Європейського суду з прав людини, що стосуються політичних прав громадян, встановлено, що свобода політичної дискусії є стрижнем концепції демократичного суспільства, захист особистих думок є однією з цілей свободи зібрань та об`єднання (рішення у справі "Воґт проти Німеччини" від 26 вересня 1995 р., "Реквеньї проти Угорщини" від 20 травня 1999 р. [205, с. 29, 39], рішення у справах "Інкал проти Туреччини" від             9 червня 1998 р., "Стіл та інші проти Сполученого Королівства" від 23 вересня 1998 р. [206, с. 191]). В окремій думці до рішення у справі "Реквеньї проти Угорщини" суддя Фішбах наголошує на необхідності захисту "права брати безпосередню участь у державних справах та у формуванні волі народу і держави" [205, с. 43].

Окрім Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, в рамках Ради Європи прийнято понад 150 конвенцій, які утворюють фундамент для удосконалення національного законодавства країн - членів Ради Європи у сфері прав людини [8, с. 82]. Так, Декларація і програма виховання громадян у дусі демократії, заснованому на усвідомленні ними своїх прав і обов'язків, прийнята на 104-й сесії Комітету міністрів Ради Європи 07.05.1999 р. у м. Будапешті [50], підкреслює основну роль виховання з метою більш активної участі всіх і кожного в демократичному житті на всіх рівнях: місцевому, регіональному і національному (п. 7).

Європейська комісія "За демократію через право" Ради Європи (Венеціанська комісія) у розвиток положень ст. 11 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод прийняла Керівні принципи заборони і розпуску політичних партій (Венеція, 11 грудня 1999 р.) [210]: держави мають визнавати право кожної особи на свободу об'єднання в політичні партії, вимога реєстрації політичних партій сама по собі не розглядається як порушення цього права (п. 1). У Поясненнях до Керівних принципів зазначається: хоча свобода асоціації, включаючи свободу створення політичних партій, і має розглядатися як один з наріжних каменів плюралістичної демократії, обмеження цього права в демократичному суспільстві можуть допускатися; у забороні чи розпуску політичних партій роль правосуддя є винятково важливою. 

Засади громадянської участі в управлінні закладені також в Резолюціях та інших актах Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ). 

У Резолюції 980 (1992) "Про участь громадян у політиці" [282] Парламентська Асамблея Ради Європи підтверджує: "демократія атрофується без широкої участі громадян, з якими повинні, де це можливо, консультуватися з питань, що їх близько стосуються, за допомогою відповідних механізмів" (п. 2). На виконання цієї Резолюції була прийнята Рекомендація ПАРЄ 1180 (1992) "Про участь громадян у політиці" [279], яка наголошує на важливій ролі неурядових організацій (асоціацій, фондів, рухів або груп, незалежних від уряду, заснованих на некомерційній основі для захисту певних інтересів) у розвитку участі громадян у політичному житті.

У Резолюції 1121 (1997) "Про інструменти участі громадян у представницькій демократії" ПАРЄ [280] наголошено: дієвість демократії залежить від активного внеску всіх громадян. Їх участь у політичному житті та співробітництво в межах політичних інституцій є вирішальним фактором налагодженого функціонування демократичних інституцій (установ).            У Резолюції 1154 (1998) "Демократичне функціонування національних парламентів" [281] Асамблея звернула увагу на необхідність більш широкої участі громадян у прийнятті політичних рішень.

Важливе місце в міжнародно-правовому масиві регіональних стандартів прав людини належить документам Наради (тепер - Організації) з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ/ОБСЄ). З 1992 р. Україна є повноправним членом НБСЄ, тому принципи і домовленості, закріплені у документах цієї організації, є обов'язковими для України.

Згідно з Паризькою хартією для нової Європи 1990 р. була утворена низка важливих органів для моніторингу прав людини, зокрема, Парламентська асамблея НБСЄ, Бюро вільних виборів (Office for Free Elections) у Варшаві, яке з часом перетворилось у Бюро демократичних інституцій та прав людини [8, с. 88]. Варшавське бюро демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ на запрошення Міністерства закордонних справ України та Центральної виборчої комісії утворювало місії спостереження за парламентськими та президентськими виборами в Україні.

Відповідно до підсумкового Документа Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) [235, с. 358-363], держави-учасниці поважають право своїх громадян брати участь в управлінні державою безпосередньо або через представників, що обираються ними вільно у ході чесного виборчого процесу (п. 6); право громадян добиватися політичних чи державних посад в особистій якості або як представників політичних партій чи організацій без дискримінації (7.5); право створювати в умовах повної свободи політичні партії чи інші політичні організації, яким надаються необхідні юридичні гарантії, що дозволяють їм змагатися одна з одною на основі рівності перед законом і органами влади (7.6). Закон і державна політика мають допускати проведення політичних кампаній в атмосфері свободи і чесності, у якій жодні адміністративні дії, насильство і залякування не утримували б партії і кандидатів від вільного викладу своїх поглядів і оцінок, а також не заважали б виборцям голосувати вільно, не побоюючись покарання (7.7).

Правову основу взаємовідносин України і Європейського Союзу складає Угода про партнерство і співробітництво, підписана у 1994 р. Інтеграційні процеси в Європі, утворення єдиного європейського правового простору і створення єдиних умов для ефективного захисту основних прав і свобод людини зумовлюють прагнення України до вступу в ЄС. У зв'язку з цим значний теоретичний інтерес представляє досвід Європейського Союзу щодо захисту політичних прав громадян.