Хартія Європейського Союзу про основні права, прийнята 7 грудня 2000 р. в Ніцці [254, с. 60-153], глава II "Свободи", ст. 12 поєднує свободу зборів і свободу об'єднань. У главі V. Хартії "Громадянство" встановлено: кожен громадянин чи кожна громадянка Союзу в державі-члені, де він чи вона проживає, має право голосувати і балотуватися як кандидат на виборах у Європейський парламент (ст. 39), на муніципальних виборах (ст. 40) на тих же умовах, що і громадяни цієї держави. Лише на виборах державного рівня активне і пасивне виборче право надається тільки громадянам держави. Закріплене право кожної фізичної чи юридичної особи, що проживає чи має юридичну адресу в державі-члені, направляти петиції до Європейського парламенту (ст. 44).

Однією з новел Хартії є надання статусу "основного" праву на "гарне управління" (ст. 41). Комплексне за своїм характером, "право на гарну адміністрацію" надано кожній особі (фізичній, юридичній) і включає право звертатися до інститутів Союзу на одній з мов, на яких укладені установчі договори ЄС; право на розгляд своєї справи інститутами й органами Союзу неупереджено, справедливо й у розумний термін, що охоплює право бути заслуханим, право на доступ до інформаційного досьє, що зачіпає інтереси особи та обов`язок адміністрації мотивувати свої рішення.

Згідно з ч. 2 ст. 1 Договору про Європейський Союз, прийняття рішень у ньому має бути якомога більше наближене до громадян. У ст. 51 Хартії закріплений один з основних принципів діяльності ЄС - принцип субсидіарності, що покликаний оптимально розподілити тягар прийняття політичних рішень між різними рівнями влади, від місцевого (муніципального) до наднаціонального (ЄС) [254, с. 140].

Відбувалася спроба створити власний механізм захисту прав людини й на рівні СНД. У 1995 р. у Мінську підписана Конвенція СНД про права і основні свободи людини [49, с. 242-255]. Мета Конвенції - забезпечення дотримання міжнародних стандартів у сфері громадянських та політичних прав людини всіма державами - учасницями СНД.

Положення ст. 12, 29 Конвенції СНД майже дослівно відтворюють відповідні настанови Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод щодо політичних прав громадян. Закріплюється право брати участь в управлінні і веденні державних справ як безпосередньо, так і через вільно обраних представників (ст. 29). Україна (поряд з Туркменістаном, Казахстаном, Узбекистаном) цей документ не підписала.

У рамках СНД також підписана Конвенція про стандарти демократичних виборів, виборчих прав і свобод у державах-учасницях Співдружності Незалежних Держав від 7 жовтня 2002 р. Стаття 8 Конвенції "Вільні вибори" встановлює, що верховенство конституції є основою для проведення вільних виборів і забезпечення громадянам та іншим учасникам виборчого процесу можливості зробити свій вибір щодо своєї участі чи неучасті у виборах у формах, які допускаються законом, і законними методами. Конвенція підписана Україною із застереженнями: 1) для України положення цієї Конвенції будуть застосовуватися лише щодо органів державної влади, місцевого самоврядування, які обираються, і виборних посадових осіб; 2) Конвенція набуде чинності для України після її ратифікації Верховною Радою України (на даний момент не ратифікована).

Міжнародні стандарти прав людини забезпечуються міжнародним інституційним механізмом контролю за їх дотриманням. Україна як одна з держав - засновниць ООН, членів Ради Європи, учасниць ОБСЄ входить до всесвітньої та європейської системи захисту прав людини, беручи участь не тільки у розробці міжнародно-правових актів з прав людини, але й у роботі контрольних і правозахисних органів ООН (Міжнародний суд ООН, Комісія ООН з прав людини, Комітет з прав людини) і Ради Європи (Європейський суд з прав людини, Комісія з прав людини ПАРЄ).

Наведені витяги з основних міжнародних актів з прав людини свідчать, що положення ст. 38 Конституції України щодо права участі в управлінні державними справами є впровадженням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права: ст. 21 Загальної декларації прав людини, ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Держави, які стали учасниками міжнародних договорів, беруть на себе юридичні зобов'язання привести своє законодавство, адміністративну і судову практику у відповідність з їх положеннями. Особлива роль у цьому належить конституціям держав. Конституції виступають як найважливіший правовий елемент загальносвітового механізму підтримки і забезпечення міжнародного правопорядку [65, с. 161, 162]. Тому нас також цікавлять особливості закріплення норм про участь громадян в управлінні в конституціях конкретних зарубіжних, здебільшого європейських, країн.

У всіх конституціях сучасних держав, що проголошують себе демократичними, у тій чи іншій формі визнана значущість прав і свобод людини і громадянина, народ постулюється як джерело влади в державі. Вже у преамбулах конституцій зазначається, що вони проголошені від імені народу кожної країни.

У деяких конституціях зарубіжних країн відсутні спеціальні розділи про права і свободи людини. У первісному тексті Конституції США не було спеціальної статті чи розділу про правове положення особи і лише через кілька років прийнято перші десять поправок, що називають Біллем про права [96, с. 5]. Конституція Франції також не містить відповідного розділу, вона посилається у цьому відношенні на Декларацію прав людини і громадянина 1789 р.

Країни СНД, як країни "молодої демократії", при запровадженні власної моделі забезпечення прав і свобод людини орієнтувалися як на національні традиції, на свій історичний досвід, так і на міжнародні стандарти відповідних прав і свобод світового співтовариства і традиційно демократичних європейських держав.

Більшість конституцій СНД закріплюють право громадян на участь в управлінні справами держави як безпосередньо, так і через своїх представників: ст. 32 Конституції Російської Федерації, ст. 37 Конституції Бєларусі, ст. 39 Конституції Молдови, ст. 55 Конституції Азербайджану,     ст. 27 Конституції Вірменії, ст. 33 Конституції Казахстану, ст. 27 Конституції Таджикистану, ст. 29 Конституції Туркменістану, ст. 32 Конституції Узбекистану.

Суб`єктивне право, що у ст. 38 Конституції України виражене формулюванням "право брати участь в управлінні державними справами", в конституціях чи конституційних законах інших країн може виражатися й іншими словосполученнями: "право брати участь в управлінні публічними справами" (ст. 21 Хартії основних прав і свобод Чеської Республіки 1991 р., ст. 30 Конституції Словацької Республіки 1992 р.); "право виконувати публічні функції" (ст. 23 Конституції Республіки Македонія 1991 р.); "право брати участь в управлінні громадським життям" (ст. 44 Конституції Республіки Словенія 1991 р.); "право брати участь у здійсненні публічної діяльності" (ст. 44 Конституції Республіки Хорватія 1990 р.); "право передбаченим законом чином брати участь у діяльності держави" (п. 101 Конституції Латвійської Республіки 1922 р., зі змінами 1998 р.) [93 - 95].

Як і в Конституції України, у більшості конституцій країн Європи та СНД право брати участь в управлінні справами держави як безпосередньо, так і через своїх представників змістовно і композиційно поєднується в одній статті з виборчими правами (ст. 23 Конституції Іспанії 1978 р., ст. 30 Конституції Словацької Республіки 1992 р., ст. 21 Хартії основних прав і свобод Чеської Республіки 1991 р., ст. 27 Конституції Таджикистану 1994 р.), а також з правом рівного доступу до державної служби і державних посад (ст. 32 Конституції Російської Федерації 1993 р., ст. 39 Конституції Республіки Молдова 1994 р., п. 101 Конституції Латвійської Республіки) або "до виборних та інших публічних функцій" (ст. 30 Конституції Словацької Республіки). Це означає, що зазначені суб`єктивні політичні права громадян у першу чергу дозволяють громадянам реалізувати право на участь в управлінні державними справами.

Інші конституції встановлюють, що особиста участь громадян в управлінні справами держави забезпечується також проведенням референдумів (ст. 32 Конституції Узбекистану, ст. 33 Конституції Казахстану), обговоренням проектів законів і питань республіканського і місцевого значення (ст. 37 Конституції Бєларусі); правом на утворення з іншими особами об'єднань і політичних партій (ст. 25 Конституції Вірменії); правом на звернення до державних органів (ст. 33 Конституції Казахстану, ст. 33 Конституції Литви); правом брати участь у відправленні правосуддя (ст. 32 Конституції Російської Федерації).

Докладніше теорія політичної участі громадян в управлінні викладена у Конституції Португальської Республіки 1976 р. [94, с. 748-785]. Положення розділу 2 "Права, свободи і гарантії політичної участі" Конституції Португалії стосуються участі у суспільному житті (ст. 48), права на участь у виборах (ст. 49), права на заняття державних посад (ст. 50), свободи об`єднань і політичних партій (ст. 51). Зокрема, відповідно до ст. 48 Конституції Португалії, усі громадяни мають право брати участь у політичному житті та у вирішенні суспільних питань, що стоять перед країною, безпосередньо або через законно обраних представників (ч. 1). Усі громадяни мають право на одержання об'єктивних відомостей про дії держави і публічних установ, а також на одержання інформації від Уряду й інших органів влади щодо управління суспільними справами (ч. 2).

За Конституцією Португалії (ст. 51) свобода об'єднань включає право на створення і на членство в об'єднаннях і політичних партіях і демократичне суперництво при формуванні народної волі й організації політичної влади   (ч. 1); політичні партії мають керуватися засадами відкритості, демократичного управління, організації й участі всіх їх членів (ч. 5).

Окремо в Конституції Португалії виділена Частина ІІІ "Організація політичної влади", яка ще більше розвиває ідею політичної участі громадян. До загальних принципів організації публічної влади належить пряма й активна участь чоловіків і жінок у політичному житті, що є умовою і важливим інструментом зміцнення демократичного життя (ст. 109). Відповідно до загальних принципів виборчого права (ст. 113), громадяни зобов'язані співпрацювати з адміністрацією, що займається виборами, у формах, передбачених законом (ч. 4). Також закріплене право меншості на демократичну опозицію (ст. 114).

У преамбулі Конституції Французької Республіки 1958 р. [96, с. 49-68] зазначено: "Французький народ урочисто проголошує свою прихильність Правам Людини і принципам національного суверенітету, як вони були визначені в Декларації 1789 р.". Згідно зі ст. 6 Декларації прав людини і громадянина 1789 р., "закон є вираженням загальної волі. Усі громадяни мають право брати участь особисто або через своїх представників у його утворенні" [96, с. 65].

У конституціях деяких держав у зв`язку з правом на участь в управлінні державними справами закріплене право громадян чинити опір кожному, хто посягає на демократичний порядок здійснення основних прав і свобод, якщо діяльність конституційних органів і дієве використання засобів, передбачених законом, виявляються неможливими (ст. 32 Конституції Словаччини, ст. 23 Хартії основних прав і свобод Чехії, ч. 2 ст. 54 Конституції Азербайджанської Республіки 1995 р.).

Незвичайним є закріплення права політичної участі у частині 2 Конституції Греції 1975 р. "Особисті і соціальні права", ст. 5: "кожний може вільно розвивати свою особистість і брати участь у соціальному, економічному і політичному житті країни, якщо тільки він не перешкоджає правам інших, не порушує Конституцію чи моральні норми" [93, с. 647]. Право політичної участі в даному випадку закріплено в комплексі особистих прав людини і поєднується з правом на вільний розвиток особистості.