Звичайно, що обов'язковою умовою нормального функціонування будь-якої державної структури, тим більше поліції, являється чітке встановлення в нормативно-правовому порядку її призначення і мети діяльності."...Як же ми зможемо діяти, - справедливо ставилося питання у ході обговорення законопроекту про міліцію, - якщо ми не визначаємо законодавче ціль створення органу ". Разом з тим не важко помітити, що вказування лише на мету діяльності недостатньо для з'ясування соціальної суті міліції, "визначення поняття, що таке міліція в суспільстві" [98]. Причина в тому, що мета діяльності міліції багато в чому співпадає з призначенням інших правоохоронних інститутів держави, наприклад, прокуратури. Крім того, світова історія свідчить, що перед поліцією ставилося багато різних цілей і всі спроби розкрити суть поліції засобом одного лише виявлення її призначення у   кінцевому результатів чисто теоретичної точки зору, є не більше, ніж ніщо.

На практиці "гола" цільова характеристика міліції, невизначеність її соціальної суті, і, як результат, - відсутність у законодавстві "матеріального", так би мовити, визначення міліції, створювало владним структурам допоміжні можливості маніпулювання міліцією задля своїх інтересів.

Що ж повинно лежати в основі виділення міліції як самостійного державного інституту? Це - засоби діяльності міліції. С.І.Котюргін, вважаючи, що "саме сфера її занять визначає самостійне обличчя міліції" і розуміючи в той же час недостатність характеристики міліції тільки через мету її діяльності, доповнює своє визначення міліції такою ознакою, як наділеність її "відповідними правами державно-владного характеру". Більше того, далі він вказує, що в процесі реалізації функції міліції мається потенціальна можливість   застосування      примусу.   "Зрозуміло, - відмічає автор, - радянська міліція призвана діяти не одним тільки і, може бути, головним чином не стільки примусом, скільки профілактичною роботою. Але така можливіть завжди присутня в природі її повноважень" [98,с.5-8]. Думка абсолютно вірна, але, оскільки примусовими повноваженнями володіє не тільки міліція, все ще потрібні уточнення.

Визначення міліції, яке відображає її соціальну суть, має базуватися на найбільш визначному інструменті її роботи. Необхідно встановити засоби, які використовуються всіма поліціями у всі часи, тобто дійсно загальні засоби поліцейської діяльності. Тоді тільки можна буде виявити ту соціальну суть, яку в однаковій заходіві виявляють російська міліція, італійська, канадська і інша поліція.

Що ж це за засоби, право на використання яких заявляє будь-яка поліція? Відповідь достатньо очевидна - невід'ємний примус, сила, причому в широкому смислі - від простого доторку до насильного позбавлення життя.  Надане міліції  право  застосовувати  силу  для  досягнення законних цілей - її головна відмінна особливість, що дає можливість міліції зайняти особливе місце в державній системі правоохорони.

В зв'язку з цим в повній мірі зрозуміла позиція естонського законодавця, який вважає, що достатньо обмежитись вказівками в нормативному визначенні поліції лише на окремі засоби її діяльності. Згідно ст. 2 Закону Естонської Республіки "Про поліцію" вона є "виконавчий орган державної влади, який при виконанні покладених на нього завдань може в порядку і на основах, встановлених законами і іншими нормативними актами Естонської Республіки, застосовувати спеціальні засоби і вогнепальну зброю".

У кінцевому підсумку серцевина всіх повноважень міліції полягає в праві насильно змушувати невизначене коло осіб що-небудь зробити чи, навпаки, стриматися від яких-небудь дій. Власне кажучи, для цього суспільство, розуміючи, що механізми соціальної саморегуляції спрацьовують далеко не завжди, і має поліцію. Поза розглядаємої відмінності міліція просто не може бути адекватно сприйнята.

Вказана думка взагалі не являється якоюсь особливою. У свій час, зокрема, В.М.Гессен вказував, що  "органи адміністративної влади, виконуючи примусову владу, носять технічну назву поліцейських органів"[44].

Достатньо поширене поняття поліції і в американській юридичній доктрині. Так, з точки зору Е.Біттнера, в уявленні людей, що звертаються за допомогою до поліції чи звертають її увагу до яких-небудь проблем, образ поліції пов'язується, перш за все, з її здібністю застосовувати силу. Усвідомлюють це і відповідним чином поводять себе і ті люди, проти яких поліція діє. Поліцейська   діяльність, на думку названого автора, характеризується тим, що їй неможливо протидіяти, і цим визначається саме існування поліції у суспільстві. Звідси питання "Що треба робити поліцейським?" майже повністю співпадає з питанням "Які види ситуацій потребують силових засобів рішення?".

"Здібність використовувати силу, - підкреслює Е.Біттнер, - надає тематичної єдності всій поліцейській діяльності в тому ж розумінні, в якому, скажімо, здібність лікувати хвороби надає єдності всьому тому, що об'єднується поняттям охорони здоров'я. Роль поліції, таким чином, заключається в тому, щоб звертатись до всіх видів людських проблем, коли і поскільки вони можливо можуть вимагати у випадку необхідності застосування сили. Це надає однорідності таким різним поліцейським процедурам, - підсумовує далі автор, - як затримання злочинця, супроводження мера в аеропорт, видалення п'яного з бару, регулювання дорожнього руху, контроль натовпу, надання допомоги заблудлим дітям чи першої медичної допомоги людям в разі потреби, втручання при скандалі між родичами".   Таким   чином,   поліція,   по   Е.Біттнеру,   краще всього розуміється    як    "механізм    розподілу    в    суспільстві ситуативно обумовленої сили" [247].

Радянська юридична наука також відмічала "особливе положення поліції в системі інших каральних органів буржуазної держави", яке визначається тим, "що вона здійснює функцію примусу безперервно і самими різними способами, головний і найбільш характерний з яких - фізичне насилля" [40]. Настав час признати, що ця характеристика в повній мірі поширюються і на вітчизняну міліцію.

Однак, це не означає, що поліцейська діяльність є виключне насильство. В реальній практиці воно гарантує досягнення її законних цілей частіше всього одною лише потенціальною можливістю свого застосування; як відомо, "в  більшості випадків діяльність поліції має і буде мати саме форму усного нагадування, зауваження чи пропозиції" [66]. Мабуть тому з'явилась точка зору, згідно з якою "примушування не може бути єдиною відмінною ознакою поліцейської діяльності держави" [14]. Навряд чи це так, у всякому випадку аналіз літератури, в тому числі і вказаного джерела, законодавства і практики його застосування не дозволив виявити ніякої іншої, такої ж важливої для розуміння суті поліції ознаки.

М.І.Єропкін, прагнучи пом'якшити основну особливіть міліції, що розглядається і заперечуючи проти її трактування як органу примусу, вказує, що хоч міліція і має більш широкий, ніж інші органи управління, обсяг право щодо застосування заходів примусу, їх використання не являється єдиним засобом, з тих, що має в своєму розпорядженні міліція. Основна задача міліції - попередження правопорушень, і тому неправильно, на його думку, визнавати міліцію органом примусу [61].

Так, міліція - орган не "для примусу", її задачі полягають в іншому. Примушування, чи, більш точно, сила - не мета, а засіб, але такий засіб, який з одного боку, дозволяє ставити перед міліцією відповідну мету, а з другого -обмежує їх набір. Тому і не можливо, на наш погляд, обмежуватися трактовкою поліцейської функції як "боротьби зі злочинністю і охорони громадського порядку" [43]. Поліцейською функцією являється лише примусова (потенційно примусова) частина "боротьби зі злочинністю і охорони громадського порядку", чи узагальнено,  "боротьби з небезпечностями"[68,с.29].

У правовій державі, де вищою цінністю являються людина, її права і свободи, дуже актуальною бачиться ідея про те, що справою поліції повинні бути ті чи інші питання, де потребується примус, що компетенція поліції повинна обумовлюватися  не родом  справ,  а засобом  дій [66]. Цілком зворотній хід думки домінував аж до останнього часу, якщо вирішення проблеми доручено міліції,  значить вона може діяти "силовими" методами.

До поняття соціальної суті поліції можна прийти, орієнтуючись на потреби кожної людини, яка живе в суспільстві. Задаючи собі питання, для чого поліція потрібна людям, більшість відповість приблизно так: "Ми маємо її для того, щоб вирішити всі ті проблеми, де потребується використання примусової сили". І це  гуманістична постановка питання. Російська поліцеїстика, в тому числі і рання радянська адміністративістика, робила аналогічний висновок, але в силу традиційної орієнтації, виходячи з потреб державної влади. "В цілях охорони громадського порядку і спокою, -відмічав В.Л.Кобалевський, - адміністрація у всіх державах наділяється примусовими повноваженнями, яким  присвоєно в літературі назву повноважень поліцейських. Примусовість являється характерною відмінністю цих повноважень" [96].

Поліція, на думку вказаного автора, є негативна, або що одне й те ж, примусова діяльність адміністрації. Вона являється універсальним апаратом "адміністративного примусу, основна задача якого полягає в обмеженні громадського порядку і спокою і в допомозі іншим органам влади засобом адміністративного примусу... Поліцейська чи відмінна діяльність цілком необхідна, і без неї не думається ніяка сучасна громадська організація"[96].

Якщо в першому випадку момент непрямого примусу в соціальній суті поліції носить підпорядкований по відношенню до загальнолюдських цінностей характер, то в другому він приймає самодовліючу роль. Поняття поліції як апарату, який потрібний державі для вирішення проблем, де неможливо обійтись без примусової сили, звичайно, приводить до висновку, що урядова влада "повинна мати право і можливість вдаватися до збройного примусу у всіх тих випадках, коли виконання закону ніяким іншим способом не може бути забезпечено" [44]. При цьому підході необхідність застосовувати збройну силу виникає "у всіх випадках відмови від добровільної підкори владі. У таких випадках обмеженість права поліції, що обговорюється, здавалося б небажаною, так оскільки наслідком цього може бути приниження гідності влади, яка не може наполягати на виконанні законної своєї вимоги" [66]. А якщо це так, то міліція повинна бути вправі, наприклад, застосовувати зброю для затримання особи, застигнутої при розпитті спиртних напоїв у невстановленому для цього громадському місці і яка намагається зникнути; робити обшук в квартирі водія, позбавленого судом  права управління транспортним засобом, але який відмовився здати в ДПС посвідчення; відмикати двері квартири і проникати туди для розгляду проблем з її мешканцями, які непокоять сусідів голосною музикою і які ігнорують вимоги прибувших по виклику співробітників міліції, які знаходяться за цими дверима і т.ін.

Ясно, що держава, яка бажає вважатись правовою, не може надати поліції подібних повноважень. Далеко не всяке порушення закону повинно мати на увазі можливість застосування поліцією сили, тим більше збройної.

Вирішуючи питання про допустимість безпосереднього поліцейського примусу, законодавець перш за все з'ясовує, чи оправдане порушення основних прав людини, що неминучо викличе використання сили, необхідністю досягнення даної конкретної мети. У будь-яких випадках безпосереднє примушення повинно суворо нормуватися з точки зору підстав, інтенсивності і процедури його застосування.