Дуже важливо, думаю, закріпити в нормативному порядку, причому не тільки в спеціальному законі, але й, в першу чергу, в Конституції, визначення міліції   (поліції), відмітивши   в   ньому   основний   її   суттєвий признак. Законодавець   перших   років   Радянської   влади,   мабуть, прагнучи підшукати слова   для   відображення  військового характеру організації міліції, знайшов повністю вдалий на сьогоднішній день термін, який вказує на суть міліції, а саме - "озброєність". Як відомо Положення про робітничо-селянську міліцію (1920р.) визнавало міліцію '' озброєним виконавчим органом" Радянської влади [129]. В той час справедливо відмічалось, що "... міліція не просто орган охорони, а озброєний орган (про це часто забувають), і цей момент повинен відзначатися і враховуватися при вивченні всіх обов'язків міліції" [129].

Цей термін давно зник по ідеологічних мотивах з радянського законодавства, але продовжував, і в певній мірі заслужено, фігурувати, в юридичній літературі, де міліція розкривалась як "озброєний загін радянської народної влади, що веде боротьбу з важким пережитком старого устрою - злочинністю" [61,с.97], як "загін озброєних громадян СРСР, створений і який використовується всеціло для   охорони громадського порядку і громадської безпеки в країні" [194,с.480]. Безперечно, що ним знову почали користуватися, український, молдавський, білоруський,  латвійський і туркменський законодавці.

Необхідність нового правового регулювання діяльності радянської міліції, що характеризується, як вже відмічалось, організаційно-правовою аморфністю, примусила шукати однозначну відповідь на питання, від вирішення якого на протязі останніх двадцяти років успішно відхилявся радянський законодавець, а саме - що, з організаційної точки зору, представляє собою міліція?

Більшістю законів про міліцію (поліцію) вона була визначена як "орган" - "виконавчий орган державної влади" (Естонія, Литва), "озброєний правоохоронний орган державної влади" (Молдова), "державний озброєний орган виконавчої влади" (Україна), "державний озброєний правоохоронний орган" (Білорусь, Туркменістан). Меншістю - як "організація" - "державна правоохоронна озброєна організація" (СРСР), "державна збройна воєнізована організація" (Латвія). Накінець, в  Росії міліція - "система державних органів виконавчої влади".

Аналіз показує, що найновіше законодавство пішло шляхом визнання, яке затушовалось до цього часу, організаційної суті міліції як самостійної державної структури, і в такій якості вона вже характеризується в адміністративно-правовій літературі останнього часу [114]. Логічного кінця в цьому відношенні досягли країни Балтії та Молдова. Росія ж здійснила поки що лише більш-менш виражені кроки які стосуються обособлення міліцейських служб у два основні блоки - кримінальну міліцію і міліцію громадської безпеки, які функціонують, не дивлячись на це, у складі залишених у недоторканості обласних, крайових, міських і районних органів внутрішніх справ.

Визнання організаційної суті міліції як самостійної "державної інституції", важливо для вироблення концепції правового регулювання її діяльності. В юридичній літературі можна зустріти багаточисельні пропозиції про необхідність прийняття закону про органи внутрішніх справ замість закону про міліцію [119] чи наряду з ним [119,с.15,117-118]. Аргументація зводиться до того, що міліція являється лише складовою частиною органів внутрішніх справ. "Ряд радянських вчених, - вказує О.П.Герасимов, - ... які обґрунтовують необхідність прийняття закону "Про радянські органи внутрішніх справ", виступають проти включення в назву закону поняття "міліція", оскільки остання як специфічна функціональна структура дуже рухома і часто змінюється по складу служб і підрозділів, що її складають". При цьому він великодушно погоджується залишити в тексті закону поняття "міліція", оскільки "в силу традиції, що склалася, воно несе значне смислове і політичне навантаження..." [43].

Дійсно, структурна мінливість міліції,  яка, як відомо, в багатьох випадках не була результатом науково обгрунтованої організаційної політики, а амбіцій і смаковщини, зовсім не являється аргументом проти законодавчого нормування її діяльності саме в цій її якості.

Як уже відмічалося, об'єднання міліції з іншими державними органами в орган внутрішніх справ було по суті механічним і не породжувало нових, інтегративних якостей, властивих саме органу внутрішніх справ, а не якій-небудь із складових його частин. Для досягнення необхідних повноти і якості правового регулювання в подібному законі довелося би вводити розділи, присвячені, звісно міліції, органам досудового слідства, державного пожежного нагляду МНС, департаменту пенітенціарних установ. При цьому довелося би не тільки залишити в тексті такого закону поняття "міліція", але й присвятити йому більшу частину цього закону. Подібна перспектива виглядала дуже сумнівною навіть з точки зору законодавчої техніки.

Можна було б не помічати, також, принципової структурної неоднорядності  органів  внутрішніх  справ.  Саме  так  і поступив казахстанський законодавець. Закон Республіки Казахстан від 23 червня 1992 р. "Про органи внутрішніх справ Республіки Казахстан" -єдиний нормативний акт такого роду в масштабі бившого СРСР. І це приклад, вряд чи гідний наслідування. Як і очікувалось, чотири п'ятих об'єму даного закону опинились присвяченими фактично міліції. Органи внутрішніх справ практично ототожнені з міліцією і визначені як "озброєна правоохоронна система державного управління, яка здійснює виконавчі і розпорядні функції по охороні громадського порядку і боротьби зі злочинністю, захищаючи конституційні права і інтереси особи, громадянина та держави". Атестовані співробітники департаменту по виконанню покарань і МНС набули однакові з співробітниками міліції "зовнішні", так би мовити, права, тобто загальнополіцейські повноваження. Функції міліції загубили чіткі нормативно-правові очерки. Можна, думаємо, прогнозувати,   що в   перспективі казахстанський законодавець вимушений буде знову повернутися до питання про правове регулювання діяльності міліції (поліції). Життя заставить визнати її організаційно-правову самостійність.

Рішуче підтримуючи ідею закріплення в законі організаційної сутності міліції як самостійної структури, не можна разом з тим погодитися з кваліфікацією її як "органу". Такий підхід до її поняття - данна термінологія епохи сталінізму, коли хтось десь колись сказав, що в руках держави є і такі органи, як армія і розвідка (тут же до них приєднали і міліцію). Але справа не тільки в цьому. Якщо бути точним, то органом являється не вся міліція, а суб'єкт, який приймає рішення і діє від її імені, тобто конкретний орган, наприклад, районний відділ міліції. У цьому зв'язку і в законодавстві, і в теорії права треба вести мову про "органи міліції". Сама ж міліція є система цих органів, виразна державна структура, яка складається з сукупності взаємодіючих між собою органів, установ і підрозділів, діючих на всій території держави. Якщо в теорії, при застосуванні до міліції поняття "орган", можливо, особливих проблем не виникає, то в законодавстві його слідувало б, на наш погляд, уникати.

Більш вдалим являється термін "державна організація" [27,с.44]. По відношенню до Конституції СРСР (ст. 4, 58) його зміст охоплював і державні органи, і державні підприємства, і державні установи, і таке його значення достатньо широко використовувалось [195,с.88]. Але в діючому законодавстві, в науковій і навчальній юридичній літературі це поняття часто використовувалося в більш вузькому значенні, маючи на увазі тільки ті державні інститути, які не підпадають під ознаки державного органу, підприємства чи установи. В силу подібної розбіжності спроба визначити міліцію як "державну організацію" не може бути вдалою зовсім.

Найбільш адекватним для визначення організаційної сутності міліції, на наш погляд, являється термін "формування", він має більш широкий зміст, охоплює і органи, і установи, і підрозділи (наприклад, стройові) міліції. По-друге, цей термін буде в усіх випадках найбільш вдалим саме якщо врахувати елемент воєнізації міліції.

Для повнішого  розуміння  різних  заходів адміністративного примусу і застосування їх у суворій відповідності  до  вимог законності  дуже  важливе  значення  має  не  лише виявлення  найбільш суттєвих ознак цих заходів, але й окремих їх груп.

Відповідно  до цього  мається на  увазі зробити науково обгрунтовану    класифікацію заходів  адміністративного примусу. Чітка класифікація має не лише теоретичне, але й практичне значення. Класифікація допомагає глибше зрозуміти  суть адміністративного процесу як суцільного, збірного поняття, допомагає відокремити його від інших форм державного примусу.

Природа адміністративного примусу може бути досить  повно зрозуміла передусім через розкриття загальних рис і закономірностей цього універсального методу державного управління і боротьби з правопорушеннями. Без інтегративного підходу до інституту адміністративного примусу неможливо було б побудувати цілісну систему його типів і видів, як її збірних підсистемних елементів.

Класифікація заходів адміністративного примусу дозволяє визначити їх типи і види шляхом конкретного підходу.

Така класифікація має сугубо утилітарний характер. Вона допомагає органам правозастосування правильно кваліфікувати конкретні відхилення від норм правопорядку, послідовно проводити в життя вимоги принципів неухильності та індивідуалізації адміністративних покарань.

Нарешті, класифікація засобів адміністративного примусу надає широкі підходи до великої теорії, дозволяє вести теоретичні дослідження з найрізноманітніших наукових проблем  адміністративного права. Щодо поглядів адміністративістів на класифікацію заходів адміністративного примусу, то слід відзначити, що одностайної думки в них на це немає. В адміністративно-правовій літературі до недавнього часу побутувала думка про  потребу  збільшення  адміністративно-примусових заходів (перша група) [192,с.288-301], а друга група висловлюється за збільшення  засобів  адміністративного  забезпечення, соціального захисту [203], безпосередньої дії [193].Таке становище вплинуло на більш глибше дослідження лише однієї специфічної групи, яку всі вчені називають однаково - адміністративні стягнення. Адже вони відрізняються від інших заходів впливу передусім основою та метою їх застосування.Але до другої групи включалися різнорідні заходи, що застосовувалия як у  зв'язку із скоєнням адміністративного  правопорушення (наприклад, затримання,  зупинка роботи підприємств та механізмів), так і при відсутності його (догляд,  реквізиція тощо). Так, наприклад, Т.І.Петров розрізняє дві класифікаційні групи:

адміністративні стягнення;

заходи адміністративного забезпечення.