Аналізуючи проблему адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави, слід звернутись до здобутків вчених, які досліджували проблеми управління державною власністю, адже саме державна власність є майновою основою корпоративних прав держави. У зв'язку з цим особливості відносин державної власності впливають на специфіку управління цими відносинами, а, отже - і на сутність та особливості адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави. Разом з тим, для остаточних висновків слід враховувати: специфіку самих корпоративних відносин, особливості законодавчої регламентації правового режиму корпоративних прав держави.

Внаслідок переважно цивільно-правової природи відносин власності, а також їх стрімкої трансформації після здобуття Україною незалежності, проблеми управління державною власністю не набули достатнього ступеня вивченості.

У першій (і на сьогоднішній день, мабуть, єдиній) монографії на дану тему, яка була написана вченими - адміністративистами і видана у 1983 р. ("Державне управління соціалістичною загальнонародною власністю (адміністративно-правовий аспект проблеми)" під ред. Ю.М. Козлова), відзначалося: "На жаль, дотепер проблематика управління державною соціалістичною власністю не займає належного їй по праву центрального місця в адміністративно-правових дослідженнях. Немає жодної монографії, присвяченої управлінню державною власністю при соціалізмі. Наукові статті по даній проблематиці теж вкрай рідкі, причому, як правило, вони носять лише постановочний характер. Тому багато важливих сторін характеристики реально існуючого і функціонуючого механізму адміністративно-правового регулювання відносин державної соціалістичної власності залишилися нерозкритими"[37].

На початку дев'яностих років в літературі з адміністративного права стала зустрічатися вказівка на специфіку такого виду державного управління як управління державною власністю[38]. Однак розгляд цієї проблеми також мав переважно пізнавальний характер. Певною мірою питання управління державною власністю, але у межах широкої теми - державного управління економікою - розглядала Рябченко О.П.[39]

Таким чином, вбачається, що правове регулювання управління державною власністю залишається складною та недостатньо вивченою проблемою правової науки.

За справедливим виразом Толстого Ю.К. відносини власності не можна змішувати з відносинами з приводу управління даною власністю[40].

Для пояснення сутності управління державною власністю варто згадати класичне кібернетичне визначення управління, під яким розуміється будь-який цілеспрямований вплив управляючого суб'єкту на об'єкт з метою приведення його в необхідний, заданий стан. Управління породжується об'єктивним фактором - умовами суспільного або спільного процесу труда, а не волею або свідомістю людей. Тому воно має універсальне значення і не завжди пов'язано з державою. Діяльність по управлінню завжди однотипна - узгодження індивідуальних робіт, організація спільної роботи для виконання загальних функцій[41].

Венедіктов А.В. зазначав, що управління державною соціалістичною власністю може здійснюватись соціалістичними державними органами "або в порядку загального керівництва відповідною галуззю радянського господарства... або в порядку безпосереднього планування та регулювання певного кола держпідприємств... або в порядку безпосереднього оперативного управління". Тільки перші два види управління державним майном можуть бути підведені під всезагальне в радянській літературі поняття управління як "адміністративної діяльності", як виконавчо-розпорядчої діяльності органів державного управління, в основі якого лежить поняття "адміністрації" як "організуючої діяльності держави"[42].

Вчений розумів під управлінням, яке покладено на державний орган у відношенні наданого йому майна, усю сукупність функцій й відповідно обов'язків і прав, які здійснюються ним у відношенні цього майна і всю сукупність правовий дій, які здійснюються державним органом з приводу цього майна, а не тількі адіміністративно-правові функції і адміністративно-правові акти управління.

При цьому, маючи на увазі безпосередньо діяльність державних підприємств, він стверджував, що вищі органи управління здійснюють по відношенню до майна лише акти адміністративно-правового характеру[43].

Продовжуючи цю традицію, Хангельдиїв Б.Б. розглядає управління державною власністю в аспекті адміністративного права й приходить до висновку, що перед нами суб'єктивне право, тобто закріплене в компетенції державного органу виконавчої влади повноваження організовувати та спрямовувати роботу економічних структур, забезпечувати правовими засобами ефективне функціонування об'єктів державної власності на умовах ринку. При цьому активно використовуються такі адміністративно-правові важелі та засоби управління державним майном, як приписи, регулювання, координація, узгодження, а також застосування заходів примусу та адміністративного впливу за винні порушення законності[44].

Браєва Е.Х. вважає під порядком управління державним майном порядок створення, реорганізації й припинення державних юридичних осіб, надання їм відповідних повноважень та контроль за їх належним виконанням, а також економіко-правові засоби впливу на господарську діяльність державних організацій[45]. Такий підхід є більш характерним для представників цивільно-правової школи.

Талапіна Є.В. користуючись адміністративним підходом, розглядає управління державною власністю як спеціалізовану економічну функцію держави, а державну власність як об'єкт управління[46].

Голубцов В.Г. вказував, що управління державною власністю не варто розглядати в жорстокому зв'язку з будь-якими елементами тріади повноважень власника; управління - одна з багатьох можливих форм здійснення права державної власності[47].

Як вбачається з викладених вище різних позицій вчених, єдність думок у визначенні поняття управління державною власністю відсутня. Спроби дати визначення поняття управління державною власністю в літературі здійснювались вкрай рідко. До того ж управління державною власністю практично ніколи не розглядалось з точки зору адміністративного права і теорії управління. Більше уваги розробці цієї проблеми приділяли вчені - економісти.

Закон України "Про управління об'єктами державної власності"[48] надає визначення поняття управління об'єктами державної власності. Відповідно до Закону, управління об'єктами державної власності розуміється як здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з їх володінням, користуванням і розпорядженням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Поняття управління об'єктами державної власності, надане у вказаному Законі, містить господарську складову діяльності Кабінету Міністрів України, уповноважених ним органів та інших суб'єктів, оскільки наголошує на правах держави як власника. Це означає, що держава, як і будь-який суб'єкт господарювання, може володіти, користуватись, розпоряджатись наданими правами і у процесі цієї діяльності її упорядковувати, тобто виконувати функції менеджера господарської організації. При цьому такі функції здійснюються з чітко визначеною законодавством метою - задоволення державних і суспільних потреб. Діяльність, пов'язану із виконанням функції менеджменту, можна віднести до організаційно-господарської діяльності, якщо застосовувати термінологію ГК України.

Владна, організаційно-розпорядча управлінська діяльність, відносини щодо якої є предметом адміністративно-правового регулювання лише побічно стосується процедур менеджменту господарської організації, які за своєю правовою природою є господарсько-правовими.

Така точка зору не єдина. С. В. Ківалов зазначає, що відносини, які складаються у процесі внутрішньої організації та діяльності в адміністраціях державних підприємств, об'єднань, установ, організацій є внутрішньоорганізаційними управлінськими відносинами, які поряд із зовнішніми відносинами входять до предмета адміністративного права[49].

Існує і інша позиція, згідно з якою управління промисловим підприємством здійснюється відповідно до статуту на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу[50]. Ця точка зору застосовується для визначення змісту відносин щодо управління державними господарськими об'єднаннями.

Для розмежування господарської та організаційно-розпорядчої діяльності у сфері управління державною власністю слід звернутись до фундаментальних положень науки адміністративного права. Це - положення про ознаки норм адміністративного права, та про особливості методу адміністративного права.

Теорією адміністративного права сформульовані загальні та особливі риси адміністративно-правових норм[51]. Загальними рисами названі: 1) встановлення, санкціонування чи ратифікація державою і тому їх державно-владний характер, 2) формальна визначеність загальнообов'язкових правил поведінки, 3) закріплення у правових актах, що видаються компетентними державними органами, 4) двосторонній характер, 5) визначення певних варіантів поведінки, 6) дотримання забезпечується застосуванням примусових та організаційних, стимулюючих, роз'яснювальних та інших заходів. До особливих рис віднесені: 1) предметом регулювання є суспільні відносини у сфері функціонування управлінських інститутів публічної влади і тому мета - у забезпеченні організації та впорядкованості дій суб'єктів управлінської діяльності, створення умов для реалізації і захисту прав і свобод громадян щодо яких управлінська діяльність здійснюється, 2) переважна більшість має імперативний характер, а частина норм має ознаки диспозитивності, 3) пряме застосування санкцій, встановлених адміністративно-правовою нормою, 4) адміністративно-правові норми часто встановлюються у процесі реалізації повноважень виконавчої влади і безпосередньо її суб'єктами.

Метод адміністративного права визначається як сукупність певних загальних і специфічних способів, що використовуються законодавцем для забезпечення регулюючої дії норм адміністративного права. В адміністративному праві використовуються способи регулювання, що властиві обом загальним методам правового регулювання - імперативному та диспозитивному. Відтак загальними рисами методу адміністративно-правового регулювання слід вважати те, що він реалізується шляхом: використання приписів (встановлення обов'язків), встановлення заборон, надання дозволів[52].