Прийняте Загальне положення "Про тарифи" 7 липня 1920 року[90] порівняно з КЗпП 1918 року значно розширило функції професійних спілок в сфері регулювання умов праці, особливо в області тарифікації праці. В положенні зазначалось, що норми виробіток для усякого роду робіт, встановлюються на основі затверджених НКП загальних норм, запроваджуються в життя місцевими розцінковими комісіями і затверджуються відповідними виробничими спілками під контролем місцевих осередків професійних спілок та відділу праці (п.22). Тарифи для кожної галузі праці розробляються також виробничими спілками і затверджуються НКП (п.31). Загальні норми заробітку для повторюваних робіт розробляються відповідним господарчим органом за погодженням з ЦК профспілки та затверджуються ВЦРПС і НКП (п.71). Якщо у 1921 році профспілки отримали від Наркомату праці право законодавчої регламентації трудових відносин, то вже через рік у зв'язку з новим розмежуванням функцій державних і профспілкових органів, ці повноваження були обмежені до дорадчих[31]1. Участь профспілок у розробці трудового законодавства здійснювалася шляхом надання пропозицій вищих профспілкових органів до партійно-державного апарату, а також через роботу профспілкових представників у державних законодавчих органах[31]2.   

          Таким чином, для другого етапу характерним є наявність значних прав у профспілок і відсутність чіткого розмежування функцій в сфері регулювання трудових відносин між органами держави і професійними спілками. Найважливіші нормативні акти про працю - КЗпП РСФСР 1918 року, Загальне положення про тарифи, Декрет про восьмигодинний робочий день та ін. - приймались вищими органами влади і управління. Проведення їх в життя здійснювалось при безпосередній участі профспілок. Характерним для цього періоду є зростання ролі профспілок у встановленні умов праці і в процесі регулювання трудових відносин. В цей період на підставі рішень директивних органів до відання ВЦРПС переходять всі важливі функції Наркомату праці.      

          Третій етап (1922-1933 роки). Вперше після Жовтневої революції питання про розмежування функцій органів держави і профспілок було порушене на III Всеросійському з'їзді профспілок (квітень 1920 р.). В рішеннях з'їзду йшлося про практичне вирішення питання про форми участі профспілок в організації виробництва і методах залучення робочих мас в справі підняття народного господарства і державного будівництва[91]. До прийняття КЗпП РСФСР 3 червня 1922 року НКП РСФСР і ВЦРПС видали спільний циркуляр, з якого слідувало, що по всім питанням, пов'язаним із застосуванням законодавства про працю, розпоряджень уряду в сфері праці та заробітної плати, профспілкові органи не мають права видавати ніяких обов'язкових постанов. Всі свої пропозиції з цих питань вони повинні були проводити або в порядку постанов НКП і його органів, або обумовлюючи їх в колективних договорах[92].     

          КЗпП УРСР 1922 року[93] в ст.151 професійні (виробничі) спілки розглядались як організації, покликані представляти найманих працівників з усіх питань праці і побуту та укладати від їх імені колективні договори. Професійні (виробничі) спілки не підлягали державній реєстрації, а повинні були проходити реєстрацію в об'єднавших їх міжсоюзних організаціях в порядку, встановленому всеукраїнськими з'їздами професійних спілок і тільки такі професійні (виробничі) спілки отримували офіційний статус профспілкових організацій (ст.152). Всі державні органи повинні були згідно ст.16 Конституції РСФСР, надавати професійним (виробничим) спілкам та їх об'єднанням приміщення, транспорт, а адміністрація не вправі була чинити перешкоди їх діяльності (ст.155). З точки зору КЗпП (ст.ст.16,151), професійні спілки побудовані за виробничим принципом і є законними представниками не тільки своїх членів, але і всіх осіб працюючих за наймом. При визначенні предмета діяльності первинних органів професійних спілок (ФЗМК) КЗпП в ст.158 послідовно відобразив захисну лінію їх діяльності:     

          а). представництво та захист інтересів робітників і службовців, об'єднаних ними, перед адміністрацією підприємства, установи і господарства, з питань умов праці та побуту робітників;

          б). представництво перед урядовими та громадськими організаціями;         

          в). нагляд за правильним виконанням адміністрацією підприємства, установи або господарства встановлених законом норм по охороні праці, соціальному страхуванню, виплати заробітної плати, правил санітарії і техніці безпеки та ін., а також сприяння органам охорони праці;                                                         

          г). заходи по покращенню культурного і матеріального побуту робітників і службовців;

          д). сприяння нормальному руху виробництва в державних підприємствах і участь через відповідні професійні (виробничі) спілки в регулюванні та організації народного господарства.

          В 1924 році профспілки були позбавлені можливості визначенні норм виробітку та відрядних розцінок шляхом їх погодження з адміністрацією підприємств, оскільки вирішення цього питання передавалося із відання розцінково-конфліктних комісій до заводоуправлінь[94]. Ще через рік із компетенції профспілок вилучалося право нормування зарплати службовцям, оскільки повноваження встановлювати номенклатуру і характеристику посад надавалося Наркомату робітничо-селянської інспекції, а визначення розмірів окладів для кожної посадової особи - Наркоматом праці при узгодженні з ВЦРПС[31]3.     

          Слід відмітити, що думка профспілок враховувалася при укладанні договорів з питань санітарії і техніки безпеки, які з 1926 року почали укладатися між губвідділами Наркомату праці і правліннями трестів, а також при визначенні витрат на охорону праці під час розробки промфінпланів. Шляхом домовленостей з адміністрацією підприємств, але через розцінкові-конфліктні комісії (РКК) профспілки визначали норми виробітку та відрядні розцінки. Крім того, від Наркомату праці до ВЦРПС переходили повноваження щодо тарифікації праці робітників та нормування заробітної плати службовців. У випадку виникнення трудових конфліктів профспілкам надавалася можливість захисту економічних інтересів робітників через розцінкові-конфліктні комісії, примирні камери і третейські суди. Однак за умов, коли за господарську діяльність бралася сама держава, всі важелі в обмеженні експлуатації робітників спрацьовували в її інтересах, а на профспілки покладалося завдання улагоджувати трудові конфлікти, які не знаходили вирішення у примирних органах і переростали на страйки.    

          Партійно-державний контроль за діяльністю примирних та арбітражних органів встановився шляхом відсторонення профспілкової громадськості від участі у їх роботі та формуванні. Представники профспілок у розцінково-конфліктних комісіях звичайно призначалися фабзавкомами[95], а у примирних камерах обиралися з членів губпрофрад - представників профспілково-партійної номенклатури. Голови третейських судів взагалі призначалися органами Наркомпраці без врахування думки профспілок з попереднім затвердженням у партійних комітетах[96]. Конфлікти між державними та профспілковими органами виникали у питаннях примусового арбітражу, який застосовувався на державних підприємствах у разі не вирішення трудових спорів у примирних органах. Спочатку відповідно до Положення "Про примирні камери та третейські суди" від 18 серпня 1922 року[97] право вимагати примусовий арбітраж надавалося виключно профспілковим органам. Постанова РНК від 23 серпня 1922 року "Про колективні угоди" встановлювала паритетні можливості щодо його вимоги для конфліктуючих сторін. Застосування урядової постанови призупинила опозиція професійних спілок. V Всеросійський з'їзд профспілок висловився за поновлення монопольного права останніх на примусовий арбітраж. Його пропозицію було внесено в КЗпП 1922 року. Проте через два роки XVI з'їзд ВКП(б) переглянув ст.171 КЗпП про третейські суди. Право вимагати примусовий арбітраж знову було визнано за обома конфліктуючими сторонами[98]. І все ж таки паритет профспілкових та державних органів у третейських судах мав формальний характер, оскільки в разі недосягнення згоди вирок суду виносився його головою, що як правило, призначався від імені держави.       

          Права професійних спілок поступово обмежувалися й щодо регулювання ринку праці. Якщо на початку 20-х років профспілкові органи контролювали біржі праці та порядок найму і звільнення робочої сили на промислових підприємствах (без погодження з профспілками власники не мали права приймати на роботу робітників), то з 1925 року вони позбавлялися цих повноважень.

          Таким чином, на третьому етапі розвитку законодавства, в діяльності профспілок найбільш чітко проявились два основних напрями: захист трудових прав робітників і службовців та представництво, тобто активна участь в діяльності державних і громадських організаціях, а також скорочення деяких прав профспілок.  

          Четвертий етап (1933-1955 роки). Цей етап характеризується значним розширенням функцій профспілок. Нові завдання профспілок були тісно пов'язані з завданнями органів Народного комісаріату праці.