23 червня 1933 року ЦВК СРСР, РНК СРСР і ВЦРПС прийняли спільну Постанову "Про об'єднання Народного Комісаріату Праці Союзу РСР з ВЦРПС". В постанові зазначалось, що за пропозиціями професійних робітничих організацій і з метою кращого виконання покладених на НКП Союзу РСР обов'язків, злити НКП Союзу РСР з усіма його місцевими органами, включаючи й органи соціального страхування, з апаратом ВЦРПС в центрі і на місцях, поклавши на ВЦРПС виконання обов'язків НКП СРСР і його місцевих органів[99]. Внаслідок такого об'єднання профспілки як громадська організація почали виконувати державні функції. Оскільки виконання таких функцій базувалось на правових нормативних актах, вони набували характеру владності. В окремих випадках профспілки почали виступати від імені держави, навіть видавати нормативні акти спільно з державними органами, а в деяких випадках і самостійно. Прикладом таких самостійних правових актів були Положення про порядок забезпечення допомогами по державному соціальному страхуванню або Положення про порядок розслідування і облік нещасних випадків на виробництві.                        

          Виникає питання: чи були повністю готові ВЦРПС, ЦК профспілки і всі низові ланки профспілок для успішного виконання всіх тих функцій, які виконували НКП СРСР і його органи на місцях? Перш ніж спробувати, відповісти на це питання, розглянемо коло тих основних питань, якими відав НКП СРСР. 

          Останнє Положення про НКП СРСР, прийняте в 1928 році, характеризує компетенцію всієї системи органів Народного комісаріату праці СРСР. На НКП СРСР у відповідності зі ст.ст.49,52 діючої тоді Конституції СРСР були покладені такі функції: регулювання ринку праці, умов праці, колективних договорів, трудових конфліктів і соціального страхування і т. ін. Важливу діяльність НКП СРСР складали його функції в області регулювання умов праці до яких відносили: загальне регулювання заробітної плати, а саме керівництво проведенням державного нормування заробітної плати; встановлення посадових окладів і персональних надбавок для працівників державних установ СРСР і підприємств загальнодержавного значення; розробка і встановлення норм з охорони праці; видання правил про роботу інспекції праці; регулювання робочого часу та інші. Важливу функцію НКП складала надання роз'яснення діючого законодавства про працю. НКП СРСР здійснював керівництво державним соціальним страхуванням, визначав статистику праці тощо.            

          Виходячи з Постанови ЦВК СРСР, РНК СРСР і ВЦРПС від 23 червня 1933 року, всі функції НКП СРСР повинні були перейти до ВЦРПС. Профспілки всіх рівнів були готові до виконання таких функцій, як керівництво державним соціальним страхуванням, а також охороною праці (маючи на увазі, що в їх розпорядженні буде знаходитись як правова, так і технічна інспекція). Разом з тим профспілки були менш готові до виконання таких важливих функцій, як регулювання умов праці та всього комплексу питань заробітної плати. Як показала практика наступних років, для цього потрібний спеціальний державний орган. Таким органом став в 1955 році Державний комітет Ради Міністрів СРСР з питань праці та заробітної плати. 

          Після злиття НКП з ВЦРПС з'явились певні труднощі, пов'язані з виданням роз'яснень про порядок застосування законодавства про працю. До цього дану функцію виконував НКП СРСР. Після злиття НКП з ВЦРПС вона перейшла до ВЦРПС, але через рік після об'єднання 21 серпня 1934 року РНК СРСР прийняв спеціальну Постанову "Про порядок видання інструкцій, правил і роз'яснень по застосуванню законодавства про працю"[100], в якому було встановлено, що інструкції, правила і роз'яснення по застосуванню діючого законодавства про працю приймаються ВЦРПС із затвердженням або попередньою санкцією РНК СРСР. Вказана постанова трохи ускладнила роботу по роз'ясненню трудового законодавства. Діяльність НКП СРСР в цій сфері була більш оперативною і продуктивною. Що ж стосується інших питань, які перейшли до відання профспілок після скасування НКП СРСР і всієї системи його органів на місцях (керівництво соціальним страхуванням, контроль за дотриманням законодавства про працю, вирішення трудових спорів та інші), то вони успішно виконували покладені на них завдання.   

          П'ятий етап (1955-1958 роки). Післявоєнні роки показали, що в питаннях регулювання заробітної плати потрібно було посилити роль органів державного управління. Як відмічалося вище, 20 травня 1955 року, був створений Державний комітет Ради Міністрів СРСР з питань праці і заробітної плати[101]. Із створенням цього комітету починається п'ятий етап. Утворення Держкомітету з праці призвело до нового перерозподілу функцій між професійними спілками та органами держави. Держкомітет з праці був наділений деякими функціями, якими раніше був наділений НКП і які потім перейшли до ВЦРПС. В його руках зосередились як функції по координації діяльності міністерств і відомств в області праці і зарплати, так і за дорученням уряду нових умов праці. Положенням про Держкомітет з праці встановлено, що всі важливі рішення з питань праці і заробітної плати приймаються ним спільно з ВЦРПС.  

          В Указі про утворення Держкомітету з праці нічого не було сказано про ті повноваження, які перейшли до ВЦРПС при злитті з НКП. Передбачалось, що його утворення практично внесло певні корективи в функції ВЦРПС і профспілок в області регулювання умов праці. Фактично ВЦРПС продовжував здійснювати керівництво соціальним страхуванням, охороною праці і виконувати ряд інших функцій. Але це не було закріплено в нормативних актах. Поряд із створення державного органу у сфері праці приймались рішення і про розширення прав профспілок.   

          Шостий етап (1958-1965 роки). Грудневий Пленум ЦК КПРС (1957 р.) в Постанові "Про роботу професійних спілок СРСР" розширив функції фабричних, заводських, місцевих комітетів профспілок: надавши їм право в прийнятті рішень по нормуванню праці та організації заробітної плати, в здійсненні контролю за дотриманням трудового законодавства та виконанням колективних договорів, не допускати звільнення робітників і службовців без їх згоди[102].   

          15 липня 1958 року Президія Верховної Ради СРСР затвердила постанову ВЦРПС Положення "Про права ФЗМК"[103], з якої починається шостий етап. Прийняте Положення значно розширило права ФЗМК і тим самим підвищило їх роль поряд з державними органами. Положення встановлювало, що представництво від імені робітників і службовців підприємства, установи, організації по всім питанням праці, побуту і культури здійснює ФЗМК обраний на основі статуту відповідної профспілки. ФЗМК має право юридичної особи. В положенні було встановлено, що робітники і службовці не можуть бути звільненні з підприємства, установи, організації з ініціативи адміністрації без згоди ФЗМК. При призначенні на керівні господарські посади адміністрація повинна була враховувати думку ФЗМК. ФЗМК мав право ставити перед відповідними організаціями питання про звільнення керівних працівників, які не виконують обов'язки по колективному договору, порушують трудове законодавство. Рада Міністрів СРСР і ВЦРПС 9 липня 1958 року прийняли Положення "Про постійно діючу виробничу нараду на промисловому підприємстві, будівництві, в радгоспі"[104]. В положенні було записано, що постійно діюча виробнича нарада є однією з основних форм широкого залучення робітників і службовців до управління виробництвом і підпорядковує свою роботу завданням виконання і перевиконання державних планів, найбільш повного використання внутрішніх резервів виробництва, створення умов для високопродуктивної праці, удосконалення методів управління підприємством, будівництвом.     

          Указом Президії Верховної Ради СРСР 31 січня 1957 року було затверджене Положення "Про порядок розгляду трудових спорів"[105]. Воно не тільки прискорило розгляд заяв працівників, але і зробило більш демократичним порядок їх вирішення. До цього трудові спори розглядались: 1) розцінково-конфліктними комісіями на підприємствах і в установах, які були представлені рівною кількістю представників адміністрації і ФЗМК; 2) народними судами і вищестоящими судовими органами; 3) вищестоящими посадовими особами і органами в особливому порядку (в порядку підлеглості). Значна кількість трудових спорів підлягала обов'язковому розгляду в РКК як первинної інстанції. Спори, вилучені із відання РКК і судових органів, розглядались в порядку підлеглості. Решта спорів на вибір робітника могли розглядатися або в РКК, чи в суді. Розглянуті в РКК трудові спори могли бути передані на вирішення народного суду тільки в тих випадках, коли рішення комісії відбулось, внаслідок недосягнення згоди між представниками адміністрації і ФЗМК або коли її рішення було відмінено органами нагляду за правильною організацією і діяльності РКК. Такий порядок діяв незалежно від того, було чи звернення в РКК обов'язковим чи на розсуд самого робітника. Після прийняття відомої постанови в 1933 році здійснення нагляду за правильною організацією і діяльністю РКК перейшло до обласних (крайових), республіканських і центральних комітетів профспілок. Таким чином, вищестоящі профспілкові органи (починаючи від обласного комітету і закінчуючи ВЦРПС по деяким спорам, які інколи доходили до нього), розглядаючи трудові спори, могли прийняти тільки два рішення: або залишити рішення РКК в силі, або відмінити його і направити справу в РКК для нового розгляду чи надати робітнику право звернутися до народного суду.    

          Положення про порядок розгляду трудових спорів встановило, що трудові спори повинні розглядатись: 1) комісіями по трудовим спорам (КТС); 2) ФЗМК профспілок; 3) народними судами; 4) в порядку підлеглості для деяких спорів певної категорії робітників. КТС були первинними органами по розгляду позовних спорів між робітниками та адміністрацією (з питань звільнень та переведень на іншу роботу, оплату надурочних робіт). Рішення КТС можна було оскаржити до ФЗМК, а постанови останнього - в народний суд.

          Включення ФЗМК в систему органів по вирішенню трудових спорів розцінювалось як прояв розширення прав та підвищення ролі профспілок в регулюванні праці і трудових відносин. Насправді ж профспілки, будучи громадською організацією і приймаючи рішення по трудових спорах, обов'язкові для адміністрації підприємств, брали на себе виконання державних функцій.