З'ясування соціальної і правової сутності профспілок неможливо без звернення до історії та етапів розвитку законодавства профспілки.  

          Професійні спілки виникли на етапі історії суспільства, коли воно стало капіталістичним. Причому ступінь розвитку профспілок в цілому відповідав рівню розвитку промислового виробництва. Класичною країною капіталізму була Англія. Тут новий спосіб виробництва досяг високого розвитку раніше інших країн. Тому і професійні спілки виникли спочатку в Англії - в кінці XVIII століття. З розвитком капіталізму професійні спілки отримають поширення і в інших країнах: Франція, Німеччина, США. Росія пізніше інших країн вступила на шлях капіталістичного розвитку. Тому і професійні спілки виникли тут порівняно пізно - на початку XX століття[13]1. 

          В.І.Смолярчук справедливо зазначав, що професійні спілки виникли, як добровільні об'єднання робітників і службовців за професіям. Звідси і сама назва "профспілка". Автор відмічав, що перші профспілкові організації сформувались в ході революції 1905-1907 роках і будувались за професіям: фармацевти, лікарі, ткачі та інші. Об'єднання робітників і службовців за професією вказує на те, що тут має місце об'єднання в спілки не всіх громадян, а лише тієї частини населення, яка пов'язана з працею, з виробничою діяльністю. Вчений робить висновок, що умовою виникнення професійних спілок була праця, трудова діяльність людей[32]1.

          Україна на той час перебувала в складі Росії, а тому і нормативні акти про профспілки, які приймались в Російській імперії, цілком стосувались і України.

          Етапи розвитку законодавства про профспілки, на наш погляд, слід визначати з врахуванням тих нормативних актів, які приймалися на конкретному етапі розвитку суспільства і які стосувалися безпосередньо повноважень профспілок та обсягу наданих їм прав. Таким чином в розвитку законодавства про профспілки можна виділити дев'ять етапів, які визначали компетенцію профспілок в сфері регулювання трудових відносин.

          Перший етап (1906-1917 роки). Профспілки вперше були легалізовані відповідно до прийнятих Урядом 4 березня 1906 року Тимчасових правил "Про професійні товариства, які засновуються для осіб у торговельних і промислових підприємствах чи для власників цих підприємств"[84]. Про цей факт в своїй праці пише і І.Я. Кисельов[85].  

          "Тимчасовими правилами" спілкам надавалося право шукати шляхи полагодження непорозумінь, що виникають на грунті договорів про найм за допомогою угоди чи третейського розгляду. Функції спілок зводилися до виплат грошової допомоги своїм членам, організації кас взаємодопомоги, бібліотек, професійних шкіл. Натомість вони не мали права нагромаджувати страйкові фонди та влаштовувати страйки. 

          В таких стратегічно важливих для функціонування державного організму галузях, як залізниця, пошта і телеграф, державна служба, сільське господарство заборонялося створювати профспілки. Ця заборона накладалася також на об'єднання їх у масштабах міста, губернії, області, країни.

          "Правилами" передбачалося виконання процедури в ході реєстрації й відкриття професійних товариств. Заяву разом зі статутом спілкам слід було подавати до губернського "присутствія" за два тижні до її відкриття. Якщо діяльність об'єднань визнавалася такою, що "загрожує громадському спокою та безпеці", вони підлягали ліквідації. До ст.124 Кримінального кодексу 1903 р. вносилося доповнення, згідно з яким передбачалося покарання (до 3 місяців арешту) за недотримання викладених в указі від 4 березня положень. У цій статті спеціально обумовлювалися каральні заходи для тих товариств і спілок, які в своїй діяльності керувалися політичними гаслами. На цій підставі чиновники відмовляли у реєстрації багатьом об'єднанням. Публічні збори їх мали проводитися з відома, а то й за присутності поліції. Про всі свої акції товариства та спілки повинні були повідомляти владним структурам. 

          Попри всі обмеження "Тимчасові правила" стали першим юридичним актом, що закріплював за найманими працівниками право на створення професійних спілок. Про рівень "Правил" свідчить те, що вони були внесені до "Зводу законів Російської імперії за 1906 рік". Згідно з цим документом, профспілки дістали статус юридичної особи і могли набувати й відчужувати майно, утворювати капітали, укладати угоди, подавати позови та виступати відповідачами в суді. Всі справи, що торкалися професійних спілок, розглядалися у першому департаменті Урядового сенату після заключення обер-прокурора більшістю голосів сенаторів.    

          В законі чітко окреслювалася сфера компетенції профспілок. Головним напрямом їх діяльності визначалися економічні інтереси найманих працівників і зокрема: усунення непорозумінь, що виникають на грунті договірних умов між працедавцями та найманими робітниками, за допомогою угод чи третейських суддів; вони могли з'ясовувати розміри заробітної плати в різних галузях промисловості й торгівлі, надавати грошову допомогу своїм членам, організовувати похоронні допомогові каси. Закон дозволяв їм відкривати власні бібліотеки, надавати юридичну допомогу своїм членам, а також сприяти останнім у пошуку робочих місць.  

          В документі викладалися принципи організації спілок. У професійні товариства могли вступати ті, хто працював на промислових чи торговельних підприємствах (казенних і приватних) та займався однорідними чи пов'язаними за характером видами робіт, тобто вони організовувалися на професійно-цехових засадах.           

          Поява цього закону засвідчувала той факт, що клас найманих працівників відчув себе здатним організовано й легітимно відстоювати свої інтереси. З цими реаліями змушені були рахуватися не тільки підприємці, а й держава. Безумовно, це був крок уперед на шляху регулювання взаємин між працею та капіталом. Організовані працівники дістали певні юридичні гарантії, а також дійові важелі впливу на власників підприємств. Це істотно обмежувало можливості для зловживань, наджорсткої експлуатації, невмотивованих звільнень. Переміщення сфери праці в правове поле, окреслене "Правилами", зменшувало потенціал соціального напруження й створювало умови для звільнення значних прошарків трудящих з-під впливу ліворадикальних партій. Водночас закон стимулював легальні форми самоорганізації найманих працівників, сприяв розвитку профспілкового будівництва[86].   

          Другий етап (1917-1922 роки). Уже з перших днів становлення Радянської влади діяльність профспілок в сфері регулювання трудових відносин часто перепліталась з тими функціями, яку виконував Народний комісаріат праці (НКП) та його органи на місцях. Свобода спілок була законодавчо закріплена в Росії лише після лютневої революції. Вже 12 квітня 1917 року Тимчасовий Уряд прийняв Постанову "Про зібрання та спілки"[87], в ст.4 якого було зафіксовано: "Всі без винятку російські громадяни мають право, без особливого на те дозволу, засновувати товариства та спілки в цілях, які не суперечили б кримінальним законам". Разом з тим, слід відмітити, що Тимчасовий Уряд весь час намагався стримати процес об'єднання робітників, створюючи для цього різноманітні правові перепони для створення і діяльності профспілок. В цих цілях, використовуючи Постанову Тимчасового Уряду "Про реєстрацію товариств, громад і спілок" від 21 червня 1917 року[88] судові органи, наприклад, відмовляли в реєстрації статутів профспілок. 

          Зміна співвідношення класових та політичних сил в країні, демократизація політичного режиму, посилення робітничого і профспілкового руху призвів до створення нового органу - фабрично-заводського комітету. Вони повинні були обиратись на фабриках і заводах з числа робітників даного підприємства на основі загального рівного виборчого права. На фабрично-заводські комітети були покладені такі завдання: представництво робітників у відносинах з урядовими та громадськими установами; формулювання думки з питань суспільно-економічного життя робітників; представництво робітників перед адміністрацією та власниками підприємств; дача згоди на проведення надурочних робіт. В січні 1918 року РНК затвердила Положення "Про біржі праці". Воно передбачало створення місцевими об'єднаннями профспілок бірж праці. Керівництво ними було покладено на комітети, до складу яких входили представники профспілок, місцевої ради депутатів та органів самоуправління.    

          Положення "Про робітничий контроль", прийняте ВЦВК 14 листопада 1917 року, посилило роль фабрично-заводських комітетів, які отримали право нагляду за виробництвом, право встановлювати мінімум виробітку та приймати заходи до з'ясування вартості виробленої продукції. Фабрично-заводські комітети проіснували деякий час після Жовтневої революції як самостійна структура, паралельна профспілкам. В 1918 році фабрично-заводські комітети з'єднались з профспілками, ставши низовими осередками, органами професійних спілок. В Положенні від 12 серпня 1918 року були уточнені функції фабрично-заводських комітетів. На них були покладені такі завдання: провадження в життя колективних договорів; зміцнення трудової дисципліни; здійснення робітничого контролю; участь у вирішенні питань прийняття та звільнення робітників.     

          З аналізу нормативних актів того періоду, можна зробити висновок, що в питаннях встановлення умов праці не було чіткого розмежування компетенції між органами держави та професійними спілками. КЗпП РСФСР 1918 року[89] містив вказівки про те, що умови праці в державних установах регулюються тарифними положеннями, затвердженими центральною Радянською владою в особі Народного комісаріату праці (ст.7), а умови праці на всіх підприємствах регламентуються тарифними положеннями які розробляються професійними спілками за згодою з керівниками або власниками підприємств та господарств і затверджуються НКП (ст.8). КЗпП 1918 року не мав спеціальних статей, які б визначали права профспілок, але більшість статей мали вказівки про те, що ті чи інші питання в сфері трудових відносинах повинні вирішуватись "за згодою з місцевими радами профспілок" (додаток II до ст.5), "за згодою з відповідними профспілковими об'єднаннями" (додаток до ст.ст.10,28 та ін.), "за згодою з відповідною профспілковою організацією" (п "г" ст.46).