Загальна декларація прав людини (1948 р.), Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.), Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах (1959 р.) та інші міжнародно-правові акти містять у собі в концентрованому вигляді основні загальноприйняті положення щодо забезпечення і подальшого здійснення прав людини та основних свобод. Ці положення, до яких, зокрема, відносяться: право на життя; право на свободу та особисту недоторканність; право на справедливий і відкритий розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом; право на повагу до приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції; право на ефективний засіб правового захисту; презумпція невинуватості; право на апеляцію тощо, прийнято називати "європейськими стандартами демократії", "європейськими стандартами прав людини", чи просто "європейськими стандартами". Процес додержання цих стандартів тісно переплітається з кримінальним судочинством, його принципами. Сама проблема принципів кримінального судочинства була і залишається однією з центральних у науці кримінального процесу.   

Пізнання самої суті кримінального процесу, закономірностей становлення, перспектив розвитку неможливий без глибокого і всебічного вивчення принципів кримінального процесу. Тому не випадково дослідження принципів кримінального процесу було проведено великою кількістю вчених-процесуалістів, у роботах яких відображені різні аспекти цієї теми. Принципам кримінального процесу присвячено чимало робіт радянського періоду функціонування кримінального процесу [374, с. 92-111; 477; 93; 464; 240; 160].

У радянській літературі переважна більшість авторів одностайно визнавала такі принципи кримінального процесу: соціалістична законність, публічність, участь громадськості в кримінальному судочинстві, всебічність, повнота й об'єктивність розслідування і розгляду кримінальних справ, здійснення правосуддя лише судом, розгляд справ у всіх судах за участю народних засідателів, здійснення правосуддя виборними суддями, незалежність суддів і підпорядкування їх тільки законові, рівність усіх громадян перед судом і законом, недоторканність особи, національна мова судочинства, гласність судочинства, забезпечення обвинувачуваному права на захист, процесуальна рівність учасників судового розгляду, усність і безпосередність [2, с. 39].

Проблема принципів кримінального процесу актуалізувалася у пострадянський період, що відображено в науковій літературі з кримінального процесу як в Україні, так і в інших державах СНД. В Україні підвищений інтерес до проблеми принципів кримінального судочинства був пов'язаний насамперед з необхідністю здійснення теоретичних розробок у зв'язку з прийняттям "Концепції судово-правової реформи в Україні" і Конституції України. З'являються роботи, автори яких розглядають різні аспекти принципів кримінального судочинства. Глава "Принципи кримінального процесу" по праву зайняла першорядне місце в новітніх підручниках з кримінального процесу України. Тому можна з повним правом стверджувати, що на сьогодні висловлено чимало всіляких суджень щодо сутності і поняття принципів кримінального процесу, їх значення, системи, підстав класифікації і самої класифікації, змісту кожного з принципів кримінального процесу. Досить сказати, що, наприклад, у літературі називається різна кількість самих принципів кримінального процесу: чотири [15, с. 27], чотирнадцять [39, с. 8-9], вісімнадцять [24, с. 72-101], двадцять три [233, с. 223]. Тертишник В.М. включає до запропонованої ним концептуальної моделі системи принципів кримінального процесу тридцять вісім [386, с. 29], а пізніше - тридцять дев'ять принципів кримінального процесу [389, с. 89]. Досліджувалася проблема принципів кримінального процесу й автором даної роботи. У 1999 р. ним була опублікована монографія, присвячена конституційним засадам кримінального судочинства, в якій зроблена спроба вперше на сучасному рівні науки та практики висвітлити основні конституційні засади кримінального судочинства, розкрити правову природу кожної з них у кримінально-процесуальному законодавстві України, а також системно та комплексно, з урахуванням положень Конституції України та внесених на той час змін і доповнень до кримінально-процесуального законодавства України дослідити окремі проблеми засад кримінального судочинства і на цій основі обґрунтувати та сформулювати пропозиції стосовно доповнення та зміни чинного законодавства [214]. За час після виходу цієї монографії певна частина пропозицій автора була врахована при внесенні істотних змін до законодавства про судоустрій та до кримінально-процесуального законодавства України, у зв'язку з прийняттям, зокрема, Закону України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" від 21 червня 2001 р. [261], Закону України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" від 12 липня 2001 р. [53], Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. [261].

Зазначеними законами було внесено багато новацій у кримінальний процес України. Так, була відроджена апеляція і здійснено реформування касації. Як зазначає Філін Д., апеляція тепер має "яскраво виражений диспозитивний характер" [421, с. 97; 236, с. 62-64]. Були також внесені суттєві доповнення і зміни до нормативного змісту принципів процесу, таких як змагальність, публічність, всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи, гласність судового розгляду справи, безпосередність.

Особливого значення після внесення до Кримінально-процесуального кодексу України в 2001 р. змін і доповнень набула така конституційна засада кримінального судочинства, як змагальність. Розглядаючи змагальність сторін у кримінальному процесі як одну з основних засад судочинства, автор цих рядків свого часу вважав, зокрема, що "змагальність як одна із засад кримінального процесу має бути законодавчо визначена у проекті нового КПК. У ньому слід передбачити, що розгляд справ у всіх судах відбувається на засадах змагальності. При розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту та вирішення справи не можуть покладатися на один і той самий орган чи на одну і ту саму особу [214, с. 3]. Цю пропозицію втілено у ст. 161 (під назвою "Змагальність і диспозитивність") Кримінально-процесуального кодексу України, якою Кодекс був доповнений згідно із Законом України від 21 червня 2001 р. Отож у ст. 161 вперше в кримінально-процесуальному законодавстві України нормативно закріплено і розшифровано зміст принципу змагальності. Слід зазначити, що термін "змагальність" використано і в проекті КПК України. Так, ним позначена одна з 23 засад кримінального провадження, зафіксованих у п. 15 ст. 7 проекту [290, с. 15].

Внесення до КПК України ст. 161 закономірно посилило інтерес до проблеми змагальності як найважливішого принципу кримінального процесу, що відображено в деяких публікаціях, присвячених саме цій проблемі [456, с. 100-105; 448, с. 6; 1, с. 87-89; 446, с. 71-75; 387, с. 50-55; 251, с. 10; 236, с. 62-64; 6, с. 119-120; 211, с. 15-21]. До речі зазначимо, що така закономірність властива і російській науці кримінального процесу. Після прийняття наприкінці 2001 р. нового Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації, у ст. 15 якого як принцип кримінального судочинства закріплена змагальність сторін, у російських виданнях з'явилися роботи, що висвітлюють різні аспекти змагальності в російському кримінальному судочинстві, у тому числі ті проблеми, що з'явилися на практиці у зв'язку з реалізацією принципу змагальності в кримінальному процесі [3, с. 180-184; 57, с. 27-29; 209, с. 102-109; 206, с. 104-109; 401, с. 33-35; 344, с. 48-49; 270, с. 28-36; 88, с. 16-18; 262, с. 43-44; 72, с. 37-39; 22, с. 28-29; 23, с. 3-6].

Слід зазначити, що на відміну від багатьох процесуалістів України, які в цілому позитивно оцінили розширення засад змагальності в кримінальному процесі України, внесених до КПК України в 2001 p., окремі фахівці в галузі кримінального процесу поставилися до цих новацій у кримінально-процесуальному законодавстві досить насторожено.

Так, Шибіко В.П. вважає, що низка новел, внесених до КПК України Законом від 21 червня 2001 p., свідчить про те, що "законодавець дуже "захопився" змагальністю і вніс у зв'язку з цим настільки істотні зміни до процесуальної форми, що простежується явно виражена тенденція до створення в Україні обвинувального кримінального процесу із забезпеченням змагальності сторін" [456, с. 101-102]. На його думку, "неприпустимо, щоб один принцип кримінального процесу перекреслював інший чи інші, у даному випадку принцип змагальності - принципи здійснення правосуддя виключно судами, незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, з'ясування істини у справі" [456, с. 104-105].

Дійсно, недопустимо, щоб один принцип кримінального процесу перекреслював інший чи інші. Але не все так просто у тому разі, коли йдеться про змагальність у кримінальному процесі. У зв'язку з цим слід зазначити, що запровадження у 2001 р. змагальності сторін у кримінальному процесі України як однієї з конституційних засад судочинства потребує подальших серйозних теоретичних досліджень, врахування досвіду інших держав світу, осмислення місця суду та його ролі в судовому процесі з тим, щоб він не перетворився на "іграшку" в руках сторін, однак і не став би силою, що подавляє їхню ініціативу або підміняє їх [215, с. 10]. При цьому важливо насамперед визначитися з масштабами, ступенем, широтою, межами дії змагальності в кримінальному судочинстві України на сучасному етапі її розвитку. Розширення засади змагальності кримінального процесу України може бути або одним із напрямів його реформування (хай навіть одним із основних), або суттю його реформування. Вирішення цього питання безпосередньо залежить від того, яку форму кримінального процесу вважати для України більш прийнятною [455, с. 8, 39]. Від зробленого в цьому питанні вибору безпосередньо залежатиме сама логіка і підстава вибудовування всіх інших принципів кримінального процесу, виділення серед них основних, базових, наповнення кожного з намічених принципів таким змістом, що буде кореспондувати обраній формі кримінального процесу [99, с. 137]. Правильний вибір може бути зроблений лише у випадку обов'язкового врахування закономірностей розвитку форм кримінального процесу протягом усієї історії його існування як у нашій державі, так і в державах ближнього і далекого зарубіжжя.