Історії держави і права відомі кілька основних форм (типів) кримінального процесу. Так, Случевський В.К. зазначав, що "вся історія кримінального процесу сформувалась у три основні його форми: обвинувального, слідчого і нині чинного слідчо-обвинувального процесу" [352, с. 16]. Вікторський С.І. виділяв такі форми кримінального процесу, як слідчий (розшуковий), обвинувальний (змагальний) і змішаний [49, с. 4-5]. З усієї розмаїтості форм кримінального процесу Духовський М.В. виділяв два головні його типи - слідчий (розшуковий) і змагальний (обвинувальний) [98, с. 137]. Дослідженню форм кримінального процесу присвятив главу "Історичний нарис кримінального процесу" Фойницький І.Я. [425, с. 17-40]. Кілька форм кримінального процесу називають і сучасні процесуалісти. Так, Мізуліна О.Б. виділяє такі відомі історії кримінального процесу його  форми:  змагальна (обвинувальна), інквізиційна (слідча, розшукова; ординарна й екстраординарна), змішана (слідчо-змагальна) [226, с. 51]. Основні форми кримінального процесу, що складались і розвивались у різний час, в літературі називають і в такій послідовності: обвинувальний, розшуковий (інквізиційний), змагальний і змішаний [351, с. 81]. Такі самі форми кримінального процесу називає Гуценко К.Ф. [86, с. 4]. Давлєтов О. виділяє три історичні типи кримінального процесу: розшуковий (інквізиційний), в якому змагальності немає ні на стадії досудового розслідування, ні в суді; змагальний, в якому за правилами змагальності сторін будується і досудове і судове провадження; змішаний, в якому досудове розслідування має розшуковий характер, а судовий розгляд - змагальний [88, с. 16-17]. Здається, що не позбавлений сенсу висновок Смирнова О.В. про те, що "жодна реальна кримінально-процесуальна система не знає змагальних або розшукових процедур в їх абсолютно чистому вигляді" [353, с. 14].

У радянській науці кримінально-процесуального права в умовах панування ідеологічних штампів у результаті дослідження форм кримінального судочинства обґрунтований висновок про винятковість форми радянського кримінального процесу [455, с. 9]. Однак це не виключало дослідження змагальності й у цьому процесі. В юридичній літературі радянської доби визначення змагальності у кримінальному процесі було неоднозначним. Зокрема, один із найпослідовніших прихильників наявності в радянському кримінальному процесі принципу змагальності Строгович М.С. вказував, що "змагальність - це така побудова судового розгляду, в якому обвинувачення відокремлено від суду, що вирішує справу, і в якому обвинувачення і захист здійснюються сторонами, які наділені рівними правами для відстоювання своїх тверджень і оспорювання тверджень супротивної сторони, причому підсудний є стороною, що користується правом на захист; суду ж належить керівництво процесом, активне дослідження обставин справи і рішення самої справи" [373, с. 149]. На думку Строговича М.С., суть змагальності процесу полягає у розподілі функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи між судом і сторонами, при цьому функцію обвинувачення виконує обвинувач (прокурор, потерпілий), функцію захисту - сам обвинувачений та його захисник, а вирішення справи належить суду.

Погляд Строговича М.С. на засаду змагальності у кримінальному судочинстві є домінуючим серед інших поглядів на цю проблему і донині [375; 354, с. 51].

Автори, які обґрунтовували необхідність змагальності, вважали протистояння захисту й обвинувачення рушійною силою кримінального процесу. Діяльність з розкриття злочину і реалізація правосуддя, отже, визначалися суперечністю цілей діячів, їх боротьбою, яка, проте, завжди точиться у рамках закону [288, с. 75].

Строгович М.С. вважав, що змагальність розгортається в дебатах у формі усної суперечки промов і реплік сторін. Промова і репліки прокурора містять обвинувачення, бо вони покликані переконати суд у винності обвинуваченого. Промова і репліки адвоката, навпаки, мають на меті: заперечувати обвинувачення по суті; заперечувати окремі його пункти; заперечувати кваліфікацію; заперечуючи обвинувачення, дати іншу трактовку дій підзахисного; звернути увагу на обставини, що пом'якшують вину [373, с. 310, 315].

Бібіло В.М. розширює рамки змагальності у кримінальному процесі. Розвиваючи ідею Строговича М.С., Савицького В.М. та інших учених-процесуалістів про суперечності сторін як рушійну силу процесу, вона говорить про те, що ґрунт для цих суперечностей виникає вже на досудовому слідстві в процесі доказування. Йдеться про розподіл праці і суперечності, які він за собою тягне. Сам процес змагальності, за Бібіло В.М., "спосіб самовираження учасників кримінального процесу" [19, с. 88], а змагальність - це весь процес, оскільки він підготовлює дебати. В той же час слід зазначити, що в літературі критикувалась як сама ідея принципу змагальності, так і наявність у кримінальному процесі функцій обвинувачення і захисту, протистояння сторін і встановлення істини змагальності [219, с. 125-128]. Глибина, спрямованість дослідження змагальності в кримінальному процесі в розглянутий період обумовлювалася насамперед тим, що радянський кримінальний процес більшою мірою мав розшукову (інквізиційну), ніж змагальну форму [270, с. 29; 88, с. 16]. Одним з доводів на користь цього судження є той факт, що за радянських часів більшість кримінальних справ розглядалась без участі прокурора. У КПК союзних республік не зазначалося, в яких справах прокурор зобов'язаний брати участь. Правда, ці питання деякою мірою регулювалися наказами Генерального прокурора Союзу РСР [219, с. 129-131]. Про невисоку, якщо так можна сказати, затребуваність змагальності для радянського кримінального процесу свідчить і та, часом гостра, критика принципу змагальності, якій він піддавався у радянській науці кримінального процесу деякими її представниками [286, с. 82-87; 2, с. 39-42].

У пострадянський період дослідження проблеми змагальності у кримінальному процесі почало здійснюватися в іншому аспекті. Спрямованість цим дослідженням, наприклад, у Російській Федерації, надала Конституція РФ 1993 р., а в Україні - Конституція 1996 р. Положення про те, що "судочинство здійснюється на основі змагальності і рівноправності сторін" (ст. 123 Конституції Російської Федерації) [361, с. 42], "змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості" (ст. 129 Конституції України) піднесли змагальність до рангу конституційних засад кримінального судочинства.

Сьогодні перед вченими і практиками України постає питання щодо найбільш повного втілення в кримінально-процесуальному законодавстві України цієї надзвичайно принципової для кримінального процесу конституційної вимоги змагальності. Для цього в першу чергу необхідно чітко і недвозначно визначитися з формою кримінального процесу, яка у нинішніх умовах перехідного періоду найбільше підходить для України. При цьому важливо враховувати як свій власний досвід розвитку форм кримінального процесу на різних етапах української державності, так і досвід інших держав, наприклад Російської Федерації, Кримінально-процесуальний кодекс якої був прийнятий зовсім недавно - у 2001 р. і який уже "з дня його опублікування викликав шквал критики, що усе більше посилюється по мірі застосування його норм" [88, с. 17]. Одним з головних недоліків КПК Росії, на думку Давлєтова О., є "неправильна реалізація його авторами конституційного принципу змагальності сторін" [88, с. 17]. Так, даючи оцінку новому КПК РФ, Зажицький В. вказує на один з найважливіших недоліків цього кодексу - він заздалегідь був односторонньо орієнтований на американське кримінальне судочинство [107, с. 39]. На його думку, "більш послідовною була б орієнтація на правові ідеї і положення тих держав, у яких існує змішана форма кримінального судочинства (Франція, Німеччина, Бельгія та ін.). На жаль, практично жодна з таких ідей не бралася до уваги" [107, с. 40]. На наявний у новому КПК РФ "очевидний ухил у бік змагальності "по-англо-американськи" вказують і Лукашевич В.3., і Чичканов О.Б. [209, с. 109]. Петрухін І.Л. вважає, що новий КПК РФ засвоїв риси, властиві процесуальним формам сучасних цивілізованих правових систем як континентального, так і англо-американського типів. "Загалом, - зауважує Петрухін І.Л., - можна констатувати збереження впливу континентального, насамперед французького, права і зрушення у бік англо-американського права" [270, с. 32].

Сьогодні, звернувшись до законодавства інших держав, можна знайти безліч національних форм кримінального судочинства [86]. Вибір же для України найбільш прийнятної моделі кримінального процесу залежить від багатьох факторів. Однак головним вектором у цьому виборі може бути тільки той, котрий спрямований у бік змагальності, якій найбільше і відповідає демократична модель кримінального процесу. Про те, що розвиток кримінального процесу в Україні відбувається саме в цьому напрямі, свідчить внесення у 2001 р. ряду доповнень і змін до КПК, насамперед доповнення його ст. 161 "Змагальність і диспозитивність".

Зміст ст. 161 КПК і деяких інших статей Кодексу в редакції Закону України від 21 червня 2001 р. дає підставу вважати, що зміни і доповнення, внесені у 2001 p., насамперед розширили дію принципу змагальності в центральній стадії кримінального процесу - судовому розгляді. У зв'язку з цим зауважимо, що й у ст. 20 проекту КПК відзначається, що "розгляд усіх справ у судах відбувається на засадах змагальності" [290, с. 23]. Тобто й у проекті нового КПК пропонується закріпити положення, відповідно до якого змагальність повною мірою може здійснюватися лише на стадії судового розгляду кримінальних справ. Отже, зміст ст. 161 чинного КПК і ст. 20 проекту нового КПК не дозволяє говорити про універсальність дії принципу змагальності на інших (крім судового розгляду) стадіях кримінального процесу, про "глобальну змагальність", за термінологією Бож'єва В. [23, с. 3].

На цю обставину вже звернено увагу в літературі. Наприклад, щодо стадії досудового слідства, більшість учених-процесуалістів вважає, що змагальність на цій стадії не одержала належного розвитку. Так, Грошевий Ю.М. зазначає, що стадії досудового слідства властиві лише окремі елементи змагальності [82, с. 695]. На досудовому слідстві, і на думку Мірошниченко Т.В., мають місце лише елементи змагальності, зокрема "у правовідносинах, де між стороною обвинувачення і захисту стоїть нейтральний арбітр - судовий орган, що приймає рішення у справі, наприклад, у випадках обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту" [254, с. 10]. На думку ж Півненка В.П. і Мірошниченка Є.О., "загальним правилом досудового слідства є те, що принципи змагальності і рівності сторін майже не діють у стадії досудового слідства" [273, с. 49].