4.  Принцип забезпечення і охорони інтересів особи і держави. 
Цей принцип в літературі визначається ще як принцип процесу- 
альної владності, що означає здійснення певних дій в інтересах 
усього суспільства. Тобто норми адміністративного процесуаль- 
ного права повинні бути сконструйовані таким чином, щоб пе­редбачали зобов´язання (обов´язок) органів, які розглядають і вирішують індивідуальні адміністративні справи, забезпечували захист не тільки інтересів, прав і свобод людини, а й інтереси держави, громадського порядку, підприємств, установ та органі­зацій. Використання інформації, власності, природних ресурсів не може завдати шкоди правам і свободам інших громадян, ін­тересам суспільства і держави. Кожен зобов´язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей1. В цьому зв´язку найважливішим завданням діяльності державних органів (судів) є охорона конституційного ладу, встановленого порядку управ­ління, забезпечення державного та суспільного порядку, а та­кож здійснення заходів щодо запобігання вчиненню правопору­шень. Урахування інтересів держави тісно пов´язане із забезпе­ченням охорони інтересів особи. Належне функціонування органів владних повноважень та суду є найважливішим чинни­ком захисту прав, свобод та інтересів особи і, навпаки, законо­слухняність членів суспільства сприяє нормальному функціону­ванню державного апарату і держави в цілому.

Юридичний зміст цього принципу полягає в тому, що пра­ва і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяль­ності держави.

5. Принцип диференціації та спеціалізації адміністративного процесу. Системний аналіз норм адміністративно-процесуаль­ного права дає підстави говорити про наявність двох форм ад­міністративного процесу — судову та управлінську, які об´єднують принаймні три основні групи адміністративних проваджень: а) провадження в сфері управління; б) проваджен­ня з адміністративного судочинства; в) провадження в справах про адміністративні правопорушення. Саме ця характерна особливість для адміністративного процесу, на відміну від кримінального, цивільного чи господарського процесів, потре­бує належного процесуального врегулювання, диференціації та спеціалізації щодо розгляду і вирішення адміністративних справ. При цьому варто звернути увагу на те, що провадження з адміністративного судочинства не можна розглядати як фор­му управлінської діяльності.

1 Конституція України // ВВР. — 1996. — № 30. — Ст. 68.

Отже, диференціація і спеціалізація з розгляду і вирішення адміністративних справ викликані особливою соціальною го­стротою, пов´язаною зі сферою управлінської (публічної) діяль­ності, та обумовлені наступними чинниками: а) необхідністю оперативного та своєчасного реагування і вирішення ад­міністративних справ у строки, визначені законом з метою уникнення зволікання в управлінській діяльності; б) потребою повного, всебічного розгляду адміністративної справи та уста­новлення об´єктивної істини фахівцями у різних галузях управ­ління; в) значною кількістю органів (посадових осіб), уповно­важених розглядати і вирішувати справи по суті, що вимагає чіткої їх спеціалізації та вичерпного окреслення обсягів та меж повноважень; г) забезпеченням ведення процесу менш обтяж­ливими фінансовими витратами держави; ґ) можливістю інс-танційного оскарження дій і рішень органів (посадових осіб), що порушують права і законні інтереси фізичних чи юридич­них осіб; д) створенням умов і порядку судового захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів владних повноважень при здійсненні ними владних уп­равлінських функцій на основі законодавства.

Юридичний зміст зазначеного принципу полягає в розме­жуванні на законодавчому рівні компетенції уповноважених органів (посадових осіб) щодо розгляду і вирішення індивіду­альних адміністративних справ.

6. Принцип відповідності норм адміністративного процесуаль­ного права України положенням міжнародно-правових актів. Конституційне закріплення тези (ст. 9), що чинні міжнародні договори, згода на обов´язковість яких надана Верховною Ра­дою України, є частиною національного законодавства Украї­ни, є тим підґрунтям, на підставі якого система норм ад­міністративного процесуального права буде поновлюватися нормами світової цінності. Характерно, що останнім часом уже зроблені певні кроки щодо застосування норм міжнародно-правових актів у законодавстві України. Наприклад, ч. 6 ст. 9 КАСУ закріплено: «Якщо міжнародним договором, згода на обов´язковість якого дана Верховною Радою України, встанов­лені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосо­вується правило міжнародного договору». Проте, якщо міжна­родний договір не відповідає Конституції України повністю чи частково і ця невідповідність визнана Конституційним Судом України, як, наприклад, зазначено у Висновку Конституційно­го Суду України від 11 липня 2001 р., справа № 1-35/2001 про
 

Римський Статут1, то такий договір або його частина не підля­гають застосуванню в Україні.

Юридичний зміст цього принципу полягає в імплементації світових правових цінностей, досягнутих людством, у правову тканину України.

Всі принципи тісно пов´язані між собою, постійно взає­модіють, але кожний із них зберігає свою власну цінність для побудови і перебігу процесу, свій юридичний зміст. Будучи у тісній взаємодії, взаємозв´язку, одні принципи сприяють здій­сненню інших, але це не означає, що одні принципи підкоря­ються іншим, що існують принципи які є тільки гарантіями здійснення інших принципів, а тим більше — такими, що ви­пливають із інших принципів2. Отже, може йтися не про про­сту сукупність, а про систему принципів адміністративного процесуального права, до якої, як зазначалося вище, входять й адміністративно-процесуальні принципи.

Принципи адміністративного процесу, на яких базується про­цесуальна діяльність суддів, органів (посадових осіб), уповно­важених розглядати і вирішувати індивідуальні адміністративні справи, за визначенням В. К. Колпакова, являють собою пози­тивні закономірності, пізнані наукою і практикою, закріплені у правових нормах, або є узагальненням діючих у державі юри­дичних правил3.

1 Див.: Вісник Конституційного Суду України. — 2001. — № 4. —

С. 35—44.

2 Михеєнко М. М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Ук­раїні: Вибрані твори. — К.: Юрінком Гнтер, 1999. — С. 225.

3 Колпаков В. К. Адміністративно-деліктний правовий феномен: Мо­нографія. — К.: Юрінком Гнтер, 2004. — С. 394.

4 Кузьменко О. В. Теоретичні засади адміністративного процесу: Моно­графія. — К.: Аттіка, 2005. — С. 147—155; Чорнооченко С. I. Цивільний про­цес України: Навч. посібник. — К.: Центр навч. літератури, 2004. — С. 29; Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: Навч. посібник. — К.:

Юрінком Гнтер, 2003. — С. 47.

5 Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Га-ращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. — К.: Юрінком Гнтер, 2005. — С. 207—209; Бандурка О. М., Тищенко М. М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навч. закладів. — Рос. мовою. — К.: Літера ЛТД, 2001. — С. 33—37; Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком Гнтер, 2003. — С. 272—274.

В юридичній літературі є різноманітні підходи до класифі­кації процесуальних принципів. Так, деякі автори виділяють загальні, міжгалузеві та галузеві принципи4, інші такого поділу взагалі не роблять5, ще інші автори поділяють їх на конститу­ційні та інші принципи1. Отже, як бачимо, в юридичній літера­турі дослідженню процесуальних принципів приділена значна увага, оскільки вони закріплені в законі та відображають панів­ні в державі політичні, соціальні і правові ідеї побудови ад­міністративного процесу.

На нашу думку, оскільки кожний адміністративно-проце­суальний принцип має свою власну цінність, є самостійним юридичним утворенням, то особливої потреби в класифікації їх за якісними відмінностями немає. Достатньо було б обмежити­ся суто кількісною їх характеристикою. Однак різноманітність проваджень у адміністративному процесі обумовлює й наяв­ність принципів, які підкреслюють певні особливості ад­міністративного провадження та впливають на побудову ад­міністративно-процесуальної форми (режиму). Наприклад, не у всіх провадженнях можуть застосовуватися принципи безоп­латності адміністративних проваджень, швидкості та економіч­ності розгляду справи, добровільності звернення громадян до органів, уповноважених розглядати адміністративні справи, етичності у стосунках, підконтрольності тощо.

Отже, з метою більш повного пізнання наукою системи принципів доцільніше розглядати їх через призму завдань, які вони виконують для забезпечення здійснення адміністративно-процесуальної діяльності, тобто за предметом правового регу­лювання. Усі принципи за такими ознаками умовно можна поділити на: функціональні та організаційні.

До функціональних належать принципи, які визначають спрямованість адміністративного процесу, форму і зміст його інститутів. Це принципи: законності; гласності; об´єктивної іс­тини; перегляду рішень органу, уповноваженого розглядати ад­міністративні справи; обов´язковість виконання прийнятого рішення та ін.

1 Михеєнко М. М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Ук­раїні: Вибрані твори. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — С. 224—225.

Принцип законності є найважливішим принципом адміні­стративного процесу, характеризується неухильним виконан­ням, дотриманням усіма учасниками суспільних відносин вимог нормативно-правових актів. Законність як стан (режим) сус­пільства передбачає: а) наявність досконалого законодавства; б) повне і неухильне виконання нормативних актів державними органами, посадовими особами, організаціями та громадянами за біблейським правилом «гріх є беззаконіє»; в) верховенство закону щодо всіх інших правових актів; г) єдність розуміння і застосування законів на всій території України; ґ) рівність усіх громадян у правовому захисті й у виконанні громадянами пра­вових приписів; д) невідворотність юридичного реагування, впливу на осіб за вчинені ними правопорушення; е) здійснення державного нагляду і громадського контролю за дотриманням, виконанням і використання норм законодавства.